Тетяна Боровик і Максим Чепік у «Сюїті в білому» |
Тенденція до накопичення видовищно-гастрольних варіантів усесвітньо відомих шедеврів у постановці українських хореографів уже перебрала міру, і немов ковток свіжого повітря з’явилися нинішньої весни дві неокласичні — «білі» постановки. У цьому сезоні в Національному оперному театрі відбулася прем’єра балету Сержа Лифаря «Сюїта в білому» (постановка Крістіан Влассі, Жільбера Майєра), а в Дитячому музичному театрі — прем’єра «Сомнамбули» (постановка Валерія Ковтуна).
Очевидно, так побічно пройшло в нас святкування 100-літнього ювілею Джорджа Баланчина, відбившись у стилістиці цих двох балетів. Неокласичний напрям у балеті, який він розвиває у Нью-Йорку, знаходив паралелі у Франції у творчості Лифаря й у Росії у творчості Гзовського. Й Україна нині врешті-решт почала прилучатися до процесу реабілітації шедеврів хореографа Сержа Лифаря. «Сюїта в білому» — другий його спектакль після «Ромео і Джульєтти» на сцені Національної опери України — пройшла за участі всіх провідних артистів під пильною увагою творчої еліти Києва. Успіх був заслуженим і цілком прогнозованим, особливо з огляду на репертуарний контекст.
Прем’єра неоромантичної сюїти «Сомнамбула» в Дитячому музичному театрі також вписалася в тенденцію відходу від докладного сюжету. Узявши за основу романтичну канву заручення дівчини-сомнамбули (Яна Саленко) та юнака (Томонорі Очі), Валерій Ковтун відкинув сюжетні деталі та зробив акцент на двох солістах і кордебалеті, одягнених у все біле. Класичні па «від Петіпа» та прагнення до баланчинівського лінійного малюнка танцю в результаті привели до того самого, не такого гучного, але успіху в навколобалетному середовищі.
І «Сюїта», й «Сомнамбула» ніколи раніше не йшли в Україні (винятком є лише гастролі театру Бордо з «Сюїтою в білому» 2002 року). «Білими» ці спектаклі можна назвати й за лаконічними костюмами білого кольору, і за відсутністю «казково-розважальних» нашарувань.
Нас — глядачів — подражнили під кінець театрального сезону «чистою» балетною поетикою. Хочеться вірити, що ці балети не стануть «білими воронами» серед сюжетно-оповідальних репертуарних реконструкцій. Але наскільки часто тепер вони з’являтимуться — покаже лише всесильний час…
Віктор Яременко, головний балетмейстер Національного театру опери та балету ім. Т.Шевченка:
— Вікторе Анатолійовичу, скажіть кілька слів про «повернення» спадщини Лифаря на нашу київську сцену. У нас уже є «Ромео і Джульєтта»...
— Це був перший крок. Давно обговорювався варіант постановки одного з численних балетів Лифаря. Велися довгі дискусії, зрештою вирішили, що для нашої трупи найцікавішим у плані класичної спадщини буде постановка балету «Сюїта в білому» Лало. Це було пов’язано з певними складностями, бо існують обмеження у правах на музику Лало... На хореографію пані Ліліан Аліфельд дала своє добро й усіляко підтримує. Але спадкоємці композитора вимагають, за нашими мірками, нереальні суми з кожного виступу.
— Як вдалося із ними домовитися?
— Через Французький культурний центр.
— А як щодо постановників «Ромео і Джульєтти» та «Сюїти в білому»? Є фонд Лифаря, котрий офіційно надсилає своїх представників?
— Фонду, як у Баланчина, немає. Але є люди, котрі працювали з Лифарем у «Гранд-опера», і пам’ятають його хореографію. Тому запросили Крістіан Влассі — вона брала участь, до речі, у проекті «Ромео і Джульєтта», а нині приїхав Жільбер Майєр — дуже динамічна людина. Ніколи не сказав би, що йому 70 років.
Крістіан Влассі танцювала цей спектакль, вона є репетитором у «Гранд-опера» та працює в Академії танцю, так само, як Жільбер Майєр...
— У Большому театрі Баланчина ставили перший раз два тижні, другий раз два місяці. Форсайт ставив у Мариїнці три дні, але до цього його асистенти працювали з трупою також два місяці. Скільки часу відведено було на постановку «Сюїти»?
— Спочатку нам передали касету з «Сюїтою в білому». І взагалі-то всі кордебалетні сцени, крім чотирьох сольних епізодів, ми вже підготували — разом із нашим репетитором Людмилою Іванівною Сморгачовою. Постановники приїхали на готове, для того, аби підкреслити певні нюанси, які хотів Лифар показати в своїй хореографії. Що цікаво, вони кажуть: навіть на касеті «Гранд-опера» його стиль уже втрачається. Отож, як я вже сказав, після того, як вони підкоригували у нас те, що хотів Лифар, ми будемо ніби носіями головної ідеї Сержа Лифаря.
По відео було дуже важко здогадатися, хто що танцює, і тому лише після приїзду постановників з’ясувалося: шість сольних епізодів танцюють шість різних балерин. Те саме — чоловічі партії. Один соліст танцює мазурку, другий — адажіо, два інші — па де труа. Тобто дуже багато артистів задіяно. І в прем’єрі брали участь народні артисти Тетяна Боровик, Олена Філіп’єва, Ганна Дорош, заслужена артистка Тетяна Голякова, наші молоді лауреати — Яна Саленко й Наталія Домрачева, Леся Макаренко й Наталія Мацак.
— У якому напрямі ви передбачаєте розширювати репертуар?
— У класичному. Тобто ми робили такі експерименти, як постановка Раду Поклітару — у стилі «модерн», це нове. Але я однаково вважаю, перевага Мариїнського театру, Большого театру й нашого київського в тому, що ми спираємося на класику, тобто на репертуар, котрий, як показує практика, у західних країнах втрачається... Чому? Бо в одному спектаклі зайняті 55—60 чоловік — це велика розкіш. Нині в моді одноактний балет. Два тижні тому була прем’єра Єжи Кіліана в «Гранд-опера». Танцювали Ніколя ля Ріш, Мануель Легрі й інші суперзірки, але трупа «Гранд-опера» 180 чоловік, а це три одноактні балети — у середньому кожен іде 22 хвилини. У першому балеті було задіяно дві пари, у другому — одну пару й у третьому — дві пари й чотири артисти хору. Такі експерименти потрібні, і вони можливі за наявності одного балетмейстера в маленькому колективі, коли він може придумувати те, що він хоче.
— Як зараз Форсайт у Штутгарті?
— Так.
— А що ви зараховуєте до класики? Це Петіпа? Адже Баланчина, того ж таки Форсайта й Кіліана багато хто також вважає класикою?
Так, Баланчин, Петіпа, Григорович — це класика. І я прибічник цих традицій. Якщо ви дивилися «Раймонду», то могли помітити — крім жіночих варіацій і гран-па, поставлених мною під Петіпа, усе інше я переробив, але однаково в класичному стилі.
— Які постановки ви плануєте здійснити наступного сезону?
— Планів у нас багато: «Прометей», можливо, перероблятимемо «Лускунчика», робитимемо його казковішим. Дасть Бог, поставимо в наступному сезоні Баланчина.
Валерій Ковтун, головний балетмейстер Дитячого музичного театру:
— Чому ви звернулися саме до «Сомнамбули»?
— Вийшло так, що коли я працював у Японії, мені замовили новий балет. І не більше, як на 30—40 хвилин. Прокоф’єва я вже ставив, Домажорну симфонію Бізе ставив, «Фауста», Штрауса. Гадаю, що ж поставити?
І коли в мене буває така безвихідь, я переглядаю історію балету. Або енциклопедії. У мене давно виникала думка поставити «Сомнамбулу» — доромантичний балет, ніде не йде, забуто, закинуто. А либонь це був етап у історії балету.
— Але ви дали іншу інтерпретацію...
— Так, я взяв лише фабулу драматурга.
— Спостерігається певна тенденція звільнення балету від сюжету. Це пояснюється відсутністю цікавих літературних текстів?
— У жодному разі. Сюжетні постановки мені також подобаються. «Попелюшку» ставив, «Ромео і Джульєтту» — це все сюжетні балети. Ви розумієте, уся справа в музичному матеріалі. Музика Гертеля до «Сомнамбули» не збереглася. Можливо, вона десь є, але протягом 150 років ніхто не звертався до Гертеля, і з історії, і з преси я не знаю, щоб хтось ставив «Сомнамбулу» Гертеля. Із критики знаю: музика була чудова. Сюжет там приголомшливий. Публіка чекала того моменту, коли героїня вийде на дах. І чимало людей приходили в «Гранд-опера» на спектакль, аби подивитися, як вона ходить по даху. У двох епізодах вона з’являлася на даху, і на ці два епізоди всі й приходили. Навіть балетомани. Ось тому я до цієї теми і звернувся, бо ніхто не звертався. Я взяв «Серенаду» Чайковського. Четверту з третьої частини змінив — зазвичай я цього не роблю, але оскільки це не програмний твір, я дозволив собі поміняти ці частини під фабулу свого сюжету.
— Ваш метод роботи йде все-таки від музики чи від сюжету?
— Якщо мій сюжет не відповідає музиці, а музика сюжету — гріш мені ціна. Я дуже довго готуюся і швидко ставлю. Я не люблю експериментувати на артистах. Я спочатку сам вивіряю в думках, на папері, у музиці. Я приходжу в зал готовим.
— Ви відразу ставите з музикою?
— Так, ставлю з музикою. Потім бувають правки. Коли я чую хорошу музику, я беззбройний. Я думаю, як у людини могли народитися такі гами й поєднання звуків? Як же бодай трішки показати, що вона хотіла цим висловити? Дуже хорошої музики море. Ось, приміром, Домажорна симфонія Бізе, яку я поставив у неокласичному стилі. І ще я залежний від того, із ким працюю. У «Попелюшці» я довго вагався: можливо, мачуху зробити інтелігентною, а гротесковими сестер? Але, із такими акторами, як Вдовиченко й Гордійчук, переконаний, ми зможемо «виліпити» мачуху.
— А яка підготовка в японському театрі «Павлова—Ніжинський меморіал балет», де ви також працюєте?
— В Японії, в основному, як і в Америці, приватні компанії. Цей центр Очі заснував 55 років тому. Він прихильник російської школи, російського балету, пропагує російський балет і вважає, що ця балетна школа найкраща. І він не помиляється. Є в Японії й американський напрям балету, але він не приживається. Усе-таки російське більше подобається.
— Як вам працюється з японцями, вони розуміють вас?
— Не завжди. Це рідкість, коли розуміють із напівслова. От прима-балерина цього балету — Куміко Очі — від Бога обдарована інтуїцією щодо балету. Вона з Томонорі Очі танцювала прем’єру «Сомнамбули» у Японії, а потім прем’єра відбулася тут за участі Яни Саленко й Томонорі Очі, котрих я нині готуватиму на конкурс у Варну.
— А як ви гадаєте, у якому напрямі йтиме подальший розвиток нашого балету?
— Розвиватиметься. І романтика буде, але неокласика, класика житимуть вічно. Модерн змінюватиметься. Ось у Німеччині, напевно, 50 труп і всі — модерн. Чому модерн? Можна приховати недоліки трупи. Тобто коли класику не можуть танцювати — ставлять модерн. І цей стиль розвиватиметься. А звідки він? Від Петіпа. Усе це в Петіпа було. Просто Кіліан добре зметикував, що симфонізм можна показати таким ось музичним силуетом. А ми будемо сильні, якщо триматимемося на класичному репертуарі. Як Петербург, як Москва. Будуть відгалуження в неокласику, у модерн, але основне буде класичне. Бо в кожному разі публіка повертатиметься до цього.