Ось раніше бувало: прочитаєш книжку — чи гарну, чи погану — і відразу мозок огортає люте бажання рецензію написати; вмикаєш комп’ютер — і строчиш собі, пальці витрачаєш, думки випорожняєш досхочу.
Краса.
А останнім часом — самі тобі осічки. Прочитаєш книжку якусь актуальну — і все. Сидиш, немов Буратіно, порожнечу розливаєш. Спостерігаєш, як свідомість перетворюється на вузьку щілину — скільки не зазирай туди, нічого, крім пилюки і темряви, не роздивишся. Тісно стає, незатишно. Чи то ошукала тебе книжка, чи то капкан який таємний спрацював: клац! — і не можеш поворухнутися, усі звивини — у полоні, у смердючій ямі, у горезвісному небутті.
Ось про такі дві книжечки я і збираюся розповісти, передчуваючи солодку поразку, неможливість або ж приреченість спроб вторгнення на їхню територію. І що дивно — саме ці книжки, викликаючи виключно саморуйнівні почуття, змушують про себе говорити. Немов у напівсні, всупереч бажанню (його просто немає).
Страхіття на вулиці Тетяни Толстої,
або Книга про їжу № 2
З приводу роману «Кись» поквапилися висловитися майже всі великі (вони ж культові) критики сучасної російської літератури. Але якщо В’ячеслав Куріцин, побіжно розжувавши «сужет», зазначив, що з цікавістю прочитав лише перші сто п’ятдесят сторінок тексту і відтепер не називає голубів інакше, як «птицями-блядуницями», то Борис Парамонов гучно виголосив, що переказати роман неможливо, а тому витратив подвійну норму компліментів. І навіть назву «розшифрував» із гідним замилування розмахом — Кись-Брись-Рись-Русь.
У мене ж «Кись» викликав стан занепокоєння. Вбивча простота Тетяни Толстої змусила почасти відчути себе тінню головного героя, який захоплено ковтає книжки тисячами, але ні чорта не може зрозуміти — і навіть усвідомити своє нерозуміння не може, навпаки, одержує від читання найвищу насолоду…
Втім, ця ідея почасти пояснює захоплення Бориса Парамонова, який колись пояснив трагедію інтелігента тим, що той більше любить гарні книги, ніж гарне життя.
Отже, повернімося до вбивчої простоти. В романі Тетяни Толстої немає жодних загадок. Ось, наприклад, коли вперше читаєш «Шум і лють» Фолкнера — ніяк не можеш збагнути, в чому річ, що за дивна манера розповіді. І лише після енної кількості сторінок автор підказує, що оповідач — «дебіл розумово відсталий». А-а-а, з полегшенням зітхає читач, ну тоді інша справа, модернізм, так би мовити. Вдала інтрига, блискучий «сурприз».
У Толстої ж відразу зрозуміло, що її головний герой Бенедикт — дегенерат. Щоправда, на відміну від фолкнерівської моделі, живе цей персонаж не в «нормальному світі», а серед таких самих дегенератів, а то й гірших. Харчується, як і всі, мишами. А такі продукти, як грибиші або хлєбєда — вже розкіш. Правда, в усіх багато ржави — універсальної рослини, з якої і бухло виходить, і курити її можна.
Тепер «сужет». Заяложений, як більшість «голубчиків» і «переродженців». Стався якийсь «Вибух» (ядерний, мабуть), після якого мало хто вижив (у романі їх називають «Колишніми»). Радіація жорстоко скоригувала людську природу, нагородивши «голубчиків», які народилися вже після Вибуху, жахливими «Наслідками» — у кого все тіло гребінцями вкрите, у кого три ноги, у кого хвіст або пазурі. Толстая створила бездоганний постапокаліпсичний світ, що складається цілком з каліцтв і пороків. «От виродки!» — по-сухоруковськи радіє читач, насолоджуючись ретельними описами фізичних і моральних патологій зацькованих «голубчиків». Люк Бессон і Девід Лінч осоромлені.
Є ще «Кись». Дуже вдала напівмістична істота, якої всі бояться. Ще всі бояться Санітарів, зустріч з якими обіцяє приблизно те саме, що й візит середньовічної інквізиції до страшенного єретика. В романі багато страху — дрімучого, тоталітарного, а тому настільки добре пізнаваного.
Майбутнє може відкинути цивілізацію далеко в минуле, в якийсь мезозой, — і про це в літературі вже було неодноразово сказано. Та й інші історичні напівміфи, присвячені незапам’ятним імперіям, час від часу оживляють у масовій свідомості тези про технічну досконалість якихось ацтеків, що літали у космос і т.д. Стилістика фільму-катастрофи, до якої вдалася Толстая, позбавлена голлівудського блиску й оптимізму. Адже її занепалий світ — це не загальна, а тому милостива і дитяча, амнезія. Колишня Москва, перейменована на Федір-Кузьмичськ, населена не тільки генетичними вилупками, а й набагато інтелектуальнішими дисидентами, яким удалося хоча б почасти зберегти пам’ять про мораль, філософію, асфальт, бензин та інші «колишні» поняття. Та й «переродженці», яких використовують замість тяглової сили, у своїй примітивності все ж перевершують розумово більшість населення, для якого «мараль» або той самий «пензин» — цілком незрозуміла тарабарщина. Тому постцивілізація Толстої не може «почати все з нуля» — занадто різного обнуління зазнали її постлюди.
«Кись» гарний тим, що пропонує читачу кілька рівнів сприйняття тексту. У тому числі роман можна читати, як абсурдний твір у дусі Іонеску, — десь смішно, десь страшно. Але, як писав Стівен Кінг у «Темній вежі», «є й інші світи, крім цього».
Намагаючись витлумачити по-своєму «Кись», я не ризикую ввести читача в оману. З іншого боку, це не той випадок, коли мене розпирає якесь суб’єктивне «прозріння». Усе ж наважуся припустити, що «Кись» — це роман про їжу. І винен у такому сприйнятті аж ніяк не Володимир Сорокін, якому буде присвячено другу частину статті.
Судіть самі. Для озвірілих «голубчиків» Толстої проблема їжі набуває «агромаднейшего» значення. Запорука «благоустрою» колишньої Москви — це миша: вона водночас і їжа, і багатство. Якщо мишей багато — їх можна віднести на торжище і поміняти. На що? По-перше, на смачнішу їжу. А, по-друге, на книги. Але що таке книги для головного героя роману? Все та сама їжа. Він пожирає їх з більшим апетитом, ніж «каклєти». Більш того, «каклєти» для Бенедикта швидко втрачають початкову актуальність — книги смачніші. А без них — узагалі немає життя. Саме гостра потреба в читанні змушує Бенедикта взяти в руки гак санітара і вирушити на криваве полювання — вилучати в «голубчиків» книги, свою нову їжу, без якої йому не вижити. Бездумне пожирання книг — процес іще безглуздіший, аніж поїдання мишачого супу. І в цьому Толстая повторює слідом за Володимиром Сорокіним — можна жерти все. Жерти — це головне. Жерти — це те, заради чого. Все жерти, все. Обжиратися. До речі, такої самої думки і Борис Акунін, який закликає читача з обкладинки з’їсти «Кись»: «Цей роман настільки смачно написаний, що хочеться з’їсти кожну фразу, з муркотінням і прицмокуванням».
Чумний (чумовий?) бенкет Володимира Сорокіна,
або Книга про їжу № 1
Поки численні загони критиків обговорювали межі можливого в літературі, а підрозділи письменників намагалися вийти за чергові рамки дозволеного, Володимир Сорокін написав роман «Блакитне сало», який і не роман зовсім, а якась текстова туша, що перебуває поза літературою. Скандал навколо «Блакитного сала» потішив громадськість, залишивши після себе враження випадкового стрибка вище голови. Подейкують, що в стані афекту кожна людина спроможна перевершити межі можливого. І хоча важко уявити, як можна розтягнути згаданий стан на цілий роман, але конкретнішого пояснення феномена Сорокіна немає.
І от з’явився «Бенкет». Збірник оповідань, об’єднаних темою їжі (а точніше — їдла). Простір поза літературою розширився. У який спосіб Сорокіну вдається штовхати туди книжку за книжкою — вдвічі незбагненно. Крім того, «Бенкет» випав не тільки з літературного контексту — цей твір не може існувати у світі, де живі — нехай навіть у найжалюгіднішій формі — поняття моралі, віри, законів тощо.
«Бенкет» — це книжка, яка у кожної нормальної людини повинна викликати почуття фізіологічної та моральної відрази. Вона не може «подобатися», до неї не можна вжити визначення «хороша».
Світ Володимира Сорокіна — це прилавок м’ясника, сервірований стіл в огидній провінційній харчевні; це світ їжі, в якому «страва їсть їдця» і навпаки; це знищення всього, крім їжі; це пожирання як суть людини, її єдина справжня потреба.
Читати «Бенкет» слід лише після тривалих тренувань. Необхідно постійно пам’ятати, що в його оповіданнях немає людей у звичайному, сучасному розумінні цього слова (тому рекомендую починати читання з «Conkretных», але аж ніяк не з «Настеньки», ні, ні в якому разі). Сорокін підступно створює істот, які зовнішньо нагадують людей — лише. Скориставшись правом паперового деміурга, він називає своїх канібалів і пожирачів шкарпеток людьми, але він не може змусити читача повірити в це.
Сюжети Сорокіна занадто яскраві, немов штучні квіти. І в цьому — єдиний порятунок від абсолютної повноти божевілля, яким він так наполегливо намагається мене нагодувати.
Доцільність навколишнього середовища за Сорокіним — у його поживності. Всі його немислимі чемпіонати з гнійної боротьби, проникнення в тіла літературних текстів, блювотні рецепти вишуканої мерзотності, вся матерія і дух — лише інгредієнти якоїсь заборонної страви, таємної насолоди. Адже Сорокін пропонує жерти не лише слова, а й змісти (які вже зжерли попередні покоління творчих ексцентриків.
Навіщо все це вишукане мракобісся? Невже «Бенкет» відбувається лише «на зло рекордам» розкутості? «Якщо Бога немає — тоді все дозволено». І жодних питань. Та ось приходить Сорокін і намагається продовжити цю думку: а що саме, дозвольте поцікавитися, дозволено? «Бенкет» — неприборкана низка припущень і здогадів пана Володимира, що вкотре доводять правоту Достоєвського «від зворотного». Таке ось виходить філософське їдло, з тяжкими позивами і протяжним виходом. Щоправда, математики стверджують, що аксіоми не потребують доказів. На жаль, у мистецтві все дещо інакше.
І Сорокін, і Толстая написали страшні книжки (від таких і справді може статися «Хвороба»). Попередні спроби пробудити і прославити внутрішнього дегенерата в кожній людині були одягнені в карнавальні маски, що грайливо підморгували: мовляв, ми насправді набагато кращі. «Бенкет» і «Кись» дозволили роздивитися в собі цю «чорну людину» («conkretного переродженця», прислухатися до бурчання в його ненаситному шлунку; він сидить десь усередині і постійно хоче жерти. Його кулінарні потреби стають усе вишуканішими — йому вже мало свинини і книг. І цілком може статися, що ця вовкувата істота почне жерти нас ізсередини, перетворюючи тих, хто звик мислити себе з великої літери, на людиноподібних монстрів, що живляться бесідами про Ніцше і внутрішніми органами інших «голубчиків».
…Перебігаючи дорогу в тиші автомобільних пробок і недбайливих перехожих, зненацька прислуховуєшся, чи не кричить хто «так дико і жалібно: ки-ись! ки-ись!»...