«Музика все ширилась, росла, як смерч. Вона виповнювала залу своєю металевою силою й розчавлювала об стіни наш жалюгідний час. Я відчуваю себе всередині музики. У дзеркалах котяться вогняні кулі, кільця диму стискають і перевертають їх, то ховаючи, то знову відкриваючи скупу усмішку світла». Так сказав Сартр. Від «жалюгідного часу» ніде подітися героєві роману; банальність існування викликає у нього нудьгу. Ніде подітися й нам від свого часу, від калейдоскопу глобальних та мізерних подій, від інформаційної віхоли ЗМІ, від мозаїки суджень, тлумачень, чиїхось нав’язливих думок...
Ніде подітися? Хіба поринути у світ джазу. Того явища, про яке відомо все — і нічого. Знавців джазу, справжніх чи тих, що вдають себе такими — легіон. Про джаз написано безліч наукових, популярних та художніх праць. Все начебто зрозуміло — сформувався серед нью-орлеанських нефів, згодом поширився на «білі» оркестри. Всотав у себе культуру плантацій, ритм життя трудівників Міссісіпі, африканців, відірваних від своєї землі без найменшої надії повернутися. Невільників, що сприйняли християнську віру і пристосувалися до неї, саме у пошуках духовних цінностей бачачи порятунок від страшного життя.
Джаз — не просто музика. Джаз — філософія, спосіб життя, на який приречені ті, що «захворіли» ним раз і назавжди. Час від часу вони збираються на свої сейшени — і грають разом, проживаючи цей відрізок життя інакше.
«Поки що просто джаз; мелодії немає, лише поодинокі ноти, міріади маленьких мелодійних поштовхів. Вони не знають утоми, ними керує незламний порядок, він організує, а потім розпорошує їх, ніколи не залишаючи перерви на відпочинок, не даючи пожити для себе. І ноти біжать, квапляться, мимохіть сухо лускають по мені і відтак тануть. Я хочу спинити ці звуки, але знаю, що, коли впіймаю бодай один, він гидко закричить під моїми пальцями і зів’яне. Треба погодитися з їхньою смертю, ба більше, треба прагнути її: небагато я знаю таких терпких і сильних вражень».
Це знову Сартр. Апологет екзистенціалізму знався на самій суті музики — здатності бути одночасно вічністю й миттю, сутністю й марнотою, тим що всотує, розчиняє в собі — й тим, що відштовхує, ревно оберігаючи свою самодостатність.
Недавні липневі вихідні прихильники джазу провели у Київському Центральному парку культури і відпочинку. Літня площадка репрезентувала Третій міжнародний фестиваль «Київські літні музичні вечори». І вся джазова тусівка, а попри неї — знавці, освічені любителі і просто інтелігентний загал цінувальників, — вслухалися у джазовий свінг, незважаючи на дощ. А Олексій Коган усе запевняв: «Я ж казав, що дощу не буде».
Але ж із неба лилося й лилося. І все ж, джазовий фестиваль відбувся! Присвячені «Джазові вечори» були пам’яті Володимира Симоненка — знавця, дослідника, патріарха українського джазу.
Кульмінацією став виступ Енвера Ізмайлова з Сімферополя. О, цей Енвер «із май лав» — інтелігентний, вишуканий, стильний, усміхнено- привітний і безмежно закоханий у джаз. Треба було бачити обличчя, звернені до соліста, руки, плечі, спини, що похитувалися самовіддано, закохано і в такт...
Ізмайлов грає обома руками на грифі своєї гітари. Виняткова, карколомна техніка. Грає власні джазові композиції, джазові обробки народних українських (!) пісень. Співає низьким голосом, скоріше — речитативом, неначе той тибетський монах, чи якутський шаман. Враження для нас, європейців, приблизно однакове — езотеричне, трохи моторошне, приховане від стороннього невтаємниченого вуха.
Джазовий вокал, виняткова голосова та інструментальна рухливість учасників різних джаз-бендів, ансамблів, оркестрів, диксилендів, солістів... Тепла і сповнена розумінням, доброзичлива аудиторія, що під парасольками втішалася великим мистецтвом на ймення «Джаз». Люди, що зі- йшлися сюди, в більшості своїй невипадкові; вони якраз і утворили атмосферу невимушеного спілкування. Без нього можна, звичайно обійтися, слухаючи джаз удома з компакт-програвача: немає помилок та випадкових фальшивих нот, і дощ зверху не ллє...
Але ж, але ж... Десь же треба спілкуватися людям — музикантам-виконавцям та музикантам-слухачам, любителям чи професіоналам. Скажу без перебільшення, подібно до того, як королівське оточення творить свого короля, так саме аудиторія створює «свій джаз». Всіх учасників — і виконавців, і слухачів, об’єднує джазовий свінг, той особливий ритм, який годі загнати у прокрустове ложе одноманітності. Свінг як відтинок часу — реального, фіксованого годинником, і суто музичного — від події до події.
По-іншому плине час для джазмена — відліком тут стає джазова імпровізація. Естафетний прапорець сольного виступу передається від музиканта до музиканта; і ось уже вокальні соло змінюються на захоплюючі імпровізи ударника — чаклуна-віртуоза, володаря гримливих мідних інструментів, а потім — на майже акробатичні етюди гітариста та контрабасиста...
І знову пригадалося сказане Сартром: «Потреба в цій музиці просто нездоланна, і ніщо не може її урвати, ніщо, зайшле з цього часу, в якому недбало розвалився світ; музика урветься саме тоді, коли треба...» Музиканти поводяться з інструментами як із живими людьми, кожен — із власним голосом, із власним поглядом, кожен втілює яку-небудь людську рису. Мимоволі згадується «Контрабас» Патріка Зюскінда... але це вже зовсім інший сюжет.