| ||
Іржі Давид |
Відкриття чеської виставки «No flash!» — у Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА показують доробок лауреатів премії Індржиха Халупецького, престижної нагороди для молодих художників — відбувалося в незвичній штовханині й ажитації. Завсідники радісно дивувалися поповненню лав любителів візуального мистецтва — вони зміцнилися «юними натуралістами» з Києво-Могилянської академії, привабленими рекламною наживкою. Запрошення з автопортретом Вероніки Бромової в анатомічному зрізі обіцяло перспективи побачити, як абсолютно все закрите стає відкритим. Молодь, повіривши в них, була явно розчарована — за принципом цивілізованого піару, гінекологічних подробиць видали рівно стільки, скільки потрібно, аби привабити публіку. Решта — висококласне, цілком конвенційне, доброго тону мистецтво. Що теж зле, на думку завсідників місця.
«Бездоганно професійно, але ж не нове...» Не нове — майже смертний гріх. Вдаючись до вульгарного фрейдизму, зазначимо: перед нами «класичний випадок перенесення» проблем локальних і внутрішніх. Навколомистецька публіка ось уже кілька років чекає приходу месії, котрий навернув би виснажене бурхливим десятиліттям українське мистецтво у нову віру. На «початку кінця» минулого століття воно пережило добу змін, яка перейменувала його з тоталітарного в сучасне. Але все хороше швидко закінчується, кожна золота пора минає безповоротно. А наркотична залежність від сильних і нових емоцій залишається...
До того ж загадковий слов’янський менталітет не в змозі позбутися прогресистської ідеології беззастережної цінності нового. Одна з інтерпретацій поняття «ідеології» така — це пояснення причин, чому все йде не так, як хотілося б. Не бажаючи миритися з неможливістю появи радикально нового в мистецтві, він знаходить цьому дуже правдоподібні самі по собі пояснення, на кшталт браку свіжих творчих сил або серйозних інтелектуальних ресурсів. Побратими чехи, опинившись у схожій ситуації, такі, та не зовсім. Здоровий прагматизм не дає їм заблукати між прекрасним минулим і туманним майбутнім. Діловито створюють не блискучий, не приголомшливий, але все-таки дуже якісний художній продукт і намагаються вбудовувати його в загальноєвропейський контекст. Ображаючись на те, що в самому «контексті», коли скороминуща мода на східноєвропейську екзотику зійшла нанівець, бажання вихідців зі Сходу вдало прилаштуватися захоплення не викликає. Берлінська стіна продовжує існувати, хай навіть як певне упередження проти чужих на своїй території.
«Нам» не чужі «їхні» проблеми — судячи з больових точок творів, чехам найбільше в житті дошкуляє неможливість повноцінної комунікації між Заходом і Сходом. Якщо їм де й варто шукати співчуття — то, певна річ, у нас, товаришів по нещастю.
Група «Pode Bal» працює найгуманнішим методом рекламної утопії, ще раз нагадавши, що реклама — також мистецтво, але, на відміну від актуального, стовідсотково позитивне. Досвідчені в цьому питанні кажуть, що суть рекламної містифікації — обіцянка щастя. Людина купує не товар, а те щастя, яким його, довірливого, принаджують. Єднання Заходу і Сходу спочатку здавалося обіцянкою променистого щастя, якого мало бути так багато, як уривків рекламних кліпів у відеоміксті «Еutopia». Час показав, що щастя не в достатку різних прокладок і навіть не в доступності електрочайників...
«Pode Ba» береже чистоту рекламного стилю, а хуліганку Вероніку Бромову, яка не раз одержувала премію Халупецького, подвигає любов до реклами, яка дедалі більше мутує в бік мистецтва. Методом комп’ютерної «Фотоампутації-фотоімплантації» вона змішує частини облич чоловіків і жінок, які рекламують косметику — перетворюючи банально вродливі «рекламні пики» на потвор, що відповідають шедевральному слогану «Будь тим, чим хочеш, але будь собою». Але найскрупульозніше Бромова, як істинна феміністка (яка ж гастролююча виставка обходиться без дами, що претендує на таку популярну в актуальному мистецтві роль?) вивчає мутаційний потенціал власного, далекого від досконалості тіла. Жіноча самодостатність — передусім. Розкриваючи нутрощі з допомогою комп’ютера, Бромова перетворює себе на анатомічний макет, а надаючи складкам тіла неприродно суворої симетрії — на огидну «чужопланетянку»...
Іржі Давид належить до постмодерністського покоління 1980-х, покоління «консерваторів» від мистецтва — з огляду на «солідний» вік, а все туди ж — захоплюється іміджмейкерськими фокусами. Він знаходить дві різні портретні грані образів і характерів знаменитостей (Коппола, Нуаре), дзеркально дублюючи праву й ліву частини їхніх облич. Цілком різні фотографічні серії Давида породжують ще одну паралель між актуальним мистецтвом, що сліпо крокує за модою, і рекламою. Художник, крутячись у ньому флюгером, зовсім не зобов’язаний відпрацьовувати свою впізнавану шанувальниками «манеру» (залапковано, як анахронізм), єдина умова виживання — бути талановитим іміджмейкером, навчитися мобільно змінювати іміджі, які моментально стають застарілими. Реєстрація найдрібніших деталей новонадбаних зірками «правильних» облич захоплює, а розвішана поруч безглузда лялькова серія «Мої маленькі заручники» — яскравий приклад відсутності фантазії у втіленні модних тем. Тут буденність насильства не викликає жодних, навіть найпростіших емоцій, нічого, крім нудьги.
Франтішек Матоушек іронізує з усього і вся. З мистецтва, яке в міфологічні часи вважалося цариною «натхнення», а в сьогоднішньому світі прагматизму — системою конвенцій та інституцій. Який вже тут блиск... Із власного комплексу провінціала, «молодого чеського художника», голову якому паморочить суєтне визнання цими інституціями. Саме його звернення до живопису — це знущання над ним-таки, «отцем-годувальником». Чи варто живописати купу поліграфічної продукції — запрошень на вернісажі? Чи сцену з «бойовика» під назвою «Над Прагою» — чеські куратори відстрілюють одне одного? Чи імітувати живописом джинсові гобелени?
Іржи Сурувка скочується ще далі по критичній площині. Пародіювання попередників — найбанальніший хід сучасного мистецтва, банальніше нікуди. Але Сурувці можна вибачити, дуже вже смішно він шаржує Мунка, трагічний «Крик» якого лежить в основі всього сучасного мистецтва. А які в нього солоденькі «Близнятка»-фюрери, у них немає нічого лиховісного — на ніжне дитяче личко шляхом тієї ж таки комп’ютерної імплантації накладається грим Гітлера... У «Насуванні пітьми», готової поглинути місто, Олена Коцманова відвойовує випадкові кадри — ліхтар, автозаправку, порожню кабіну телефона... Мелодія з «Twin Peaks», використана у відео Петра Пастерняка, перетворює будні будмайданчика на якийсь містичний ритуал...
Що ж, ідеологічні помилки чехів, які пояснюють відсутність блиску в мистецтві доби еклектики його непотрібністю, виявляються продуктивнішими від безплідної української туги за «новим ідеалом». А либонь це вихід — якщо в епоху глобальної вичерпаності мистецтва неможливо винайти нічого видатного, то варто продовжувати створювати якісні речі.