PinchukArtCentre оголосив переможців своєї Премії сучасного мистецтва, яка присуджується молодим художникам віком до 35 років. «Джек-пот» на 100 тис. гривень зірвав харків’янин Артем Волокітін (28 років), який полонив принципове журі живописними роботами із серій «Підлітки» та «Герой». В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» Артем зізнався, що ось-ось стане багатодітним батьком; про те, що лише один раз у житті побував за кордоном; а мотиви його творів — це робота внутрішнього світу, а не «замовлення» згори.
— Артеме, зізнайтеся, ви сподівалися отримати цю перемогу, коли вирішили взяти участь в арт-проекті Віктора Михайловича?
— Сподівався на перемогу, як і кожен учасник! Тільки вже на церемонії не вірив, що став переможцем. Адже поруч зі мною були достойні й сильні суперники. Найбільше мені сподобалися роботи Олексія Салманова, який отримав другу премію за проект «Затемнення».
— Що означають гроші у вашому житті? І наскільки ця премія може змінити ваш світ, ваш побут? Навіть ставлення до вас близьких друзів?
— Брав участь у цьому проекті, звісно ж, не через гроші. Втім, 100 тисяч — приємний «доважок» до творчості. Мені здається, що ніхто з художників не брав участь у проекті заради грошей. Я знав, яка сума на кону. Але не можу сказати, що цей чинник був вирішальним. Зізнаюся чесно: у мене троє дітей, тож ця сума не така вже й велика, аби якось кардинально змінити моє життя.
— Як би ви самі спробували визначити свій художній стиль?
— Складне запитання... Я не мистецтвознавець. Але можна назвати цей стиль реалізмом, можна — символізмом. Можна чимось середнім... Скрізь є побутова тематика. Червоною лінією проходить тема віку, дорослішання, змін. Завжди у своїх роботах хочу говорити про надію. «Герой» — це розкриття потенціалу людини. А «Берізка» — прагнення до досконалості, коли людина якими-завгодно шляхами намагається щось подолати.
Не намагаюся йти у своєму творчому баченні «проти чогось»... Мене цікавить зміна сприйняття світу. Як у мені, так і в інших людях. Проект «Підлітки», наприклад, був останньою
крапкою у моєму прощанні з певним віком...
У мене, в принципі, багато проектів. Наприклад, один із них був присвячений відходу людини з цього світу... Коли померла моя бабуся, я зрозумів, що за моєю матір’ю вже немає прикриття, вона — остання в роду. Намагаюся розкривати саме тему людини.
Часто спостерігав за своєю двоюрідною сестрою-підлітком. Бачив, що з нею відбувається. Мене дуже зацікавила скутість, прагнення до подолання себе, якийсь опортунізм. Тому я й написав ці роботи. Насамперед про те, як підліток росте в обмеженому батьківському просторі і згодом намагається знайти щось своє, щоб мати комфортне існування. На цьому етапі людина не може жити без підліткового духу протиріччя.
***
Про нашого співрозмовника Артема Волокітіна у ЗМІ ще не так багато публікацій. Хоча його роботи вже помітили в київській «Я-Галереї», на львівських вернісажах. Про нього пишуть: «Гіперреальне сприйняття дійсності. Банальне й ідеальне. Буденне і героїчне через проблематику тілесності. Неоакадемізм манери живопису. Скрупульозне стереоскопічне написання, репрезентативність поз, які створюють ілюзію постановочної фотографії». Деякі арт-критики, ознайомившись із тріумфаторами пінчуківської премії, навіть дійшли висновку, що ось таким «портретним чином «оголена» Україна постає перед Європою, яка дивиться на нас і вивчає...».
***
— Артеме, а чи не пов’язана та чи інша тема у вашій творчості «межових станів» із якоюсь релігією або філософією?
— Ні, аж ніяк! Я вважаю себе християнином. І мені цікавий сам момент перетворення, метаморфози людини.
— Оскільки на ваших картинах — найчастіше підлітки, може, в самого щось тяжке пов’язане з дитинством — якісь спогади, комплекси?
— У мене було чудове дитинство з люблячими батьками! Так, звісно, були й підліткові комплекси. Але це не мотив подолання. Я розумію, що відбувається з підлітком. Бачу, що відбувається з моїми дітьми. Сподіваюся, що й мій син стане таким, як персонаж роботи «Герой»... Я цілеспрямовано підбирав модель для цієї роботи. Але коли в мене самого народився син, зрозумів, що таке син для батька. Я зрозумів, яким би хотів бачити його в майбутньому.
— Розкажіть про своє життя в Харкові. Чи комфортний ваш побут? Чи є майстерня?
— Майстерня є. На побут не скаржуся. У мене в житті все досить просто. Зранку заводжу дітей у дитячий садок: доньці Ніці — чотири роки, а сину Мирону — два. Я кажу, що в мене троє дітей, тому що ось-ось має з’явитися на світ дівчинка Ліда... До того ж моя дружина Таня вже й поводиться так, ніби в нас троє дітей.
У моїй творчості був проект «Зміст»: про дружину в цікавому положенні. Я взагалі концентруюся на тому, «у чому» я живу. Це була серія з семи робіт, які образно можна назвати «портретом живота». Тобто спочатку зміст, потім — вміст.
— Багато у вас друзів у Харкові?
— Досить багато. Ціную й поважаю в них те, що вони щиро раділи моїй перемозі. Принаймні я не відчув ані найменшої заздрості...
— Були вже в рідному місті персональні виставки?
— Була одна виставка в Харківській муніципальній галереї. Думаю, це тільки початок. Взагалі, роботи, які експонувалися в арт-центрі Пінчука, вже брали участь у деяких виставках та конкурсах. Наприклад, «Підлітки» були на конкурсі «Ейдос»... А проект «Герой» виставлявся у Львові в рамках «Тижня актуального мистецтва», а також у київській «Я-Галереї».
— Стежите за тенденціями молодого арт-мистецтва України?
— Стежу. Як «молодого», так і «немолодого». Взагалі люблю мистецтво. Кого вирізняю з художників? Наприклад, люблю творчість Павла Макова. Роботи Гнилицького, що недавно помер, подобаються. Ще — скульптор Олександр Сухоліт.
— А кого з колег ви б підтримали, якби були на місці Віктора Михайловича?
— Мій вибір упав би на Олексія Салманова. Цікава одна ситуація... Всі нагороджені подали на проект портрети. І я, і Маша Шубіна, і Олексій. Це унікально, що у фінал конкурсу пройшли тільки портрети! Причому лише недавно проаналізував.
— Ніколи не замислювалися над питанням, хто ваш потенційний покупець?
— Не можу поки що визначити. Якщо людині подобається моя творчість, то мене це щиро тішить. Отже, в нас є спільні точки дотику. Мені лестить, коли людина хоче володіти тим, що зробив я.
— Часто буваєте за кордоном?
— Не часто. Якщо чесно, то за кордоном бував лише раз, та й то в Польщі. З виставкою 2008-го. Був проект «Золотий перетин», у якому я представляв серію фотографій.
Якщо чесно, то не дуже прагну до переїздів. Як і до подорожей, бо не люблю відпочивати. На мене це навіває нудьгу. Мене це не розважає, а втомлює... Не отримую художнього враження від перегляду архітектури інших країн. Я сконцентрований тільки на житті своєї сім’ї.
— А над чим працюєте зараз? Які художні простори освоюєте?
— У мене серія робіт досить великого розміру... Заввишки, наприклад, до чотирьох метрів. Тобто для експонування потрібен великий простір. Це і портрети, і сюжетні композиції. Цього разу тематика близькості між чоловіком та жінкою, природний розвиток їхніх стосунків.
— Якби ви замислили арт-проект про самого себе, як би він міг називатися?
— Усе те, що роблю, — це тільки про мене, мій спосіб світопізнання. Намагаюся зрозуміти якісь світоглядні речі... А з віком з’являється розуміння конкретного пройденого етапу в житті. Це ж не просто «закохався», «одружився», «народилася дитина»... А набагато глибше. Це стосунки всередині сім’ї, всередині суспільства, в якому я перебуваю.
— Премію вам вручав сам Демієн Херст. Поспілкувалися зі знаменитістю?
— Просто обмінялися звичайними дружніми привітаннями. Не знаю, які саме треба ставити запитання людині, про котру так багато сказано... Навіщо запитувати тривіальне: «Як справи?», «Як настрій?», щоб він відповів I’m fine, thank you... Особисто мене це не епатує.
— А чи з усіма його провокаційно-художніми принципами погоджуєтеся?
— Ні, не в усьому погоджуюся. Але на мене величезне враження справила, власне, одна його робота. Якщо пригадуєте: християнський хрест, у який замість розп’яття «вмонтовані» таблетки. Тобто я зрозумів меседж Херста так: людство вірить у таблетку, а не в Бога! Звісно, сумно, якщо це насправді так...