Природа мистецтва пластичної драми передбачає обов’язкову присутність у творах цього жанру моменту притчовості. Літературна основа — драматична поема «Моцарт і Сальєрі» О.Пушкіна, що послужила матеріалом для прем’єри «Прощавай, Моцарте» в Київському театрі пластичної драми, сприймається як притча про «генія та лиходійство» — «речі несумісні». Узявши цю невеличку за обсягом поему Пушкіна як начерк для великого полотна, авторський колектив спектаклю (режисер, сценограф, автор сценічної композиції — Віра Мішнєва, музичне оформлення — Ігор Дядько, художник із костюмів — Ірина Онищенко) творить власну притчу про заздрість ремісника і великодушність таланту. І розвиває цей геніальний пушкінський начерк до повноцінного спектаклю.
Муза, натхнення... Як болісно шукав його ремісник Сальєрі і як легко, граючи, виходить воно з душі Моцарта! Ефемерне створіння — Муза стає третьою дійовою особою спектаклю. Прекрасна німфа у виконанні Тетяни Цапок — сама музика, невловима привабливість звуків, натхненні переливи мелодій. Символічна поява Музи. Вона наче «виходить» із душі Сальєрі, коли він «віддався самій лише музиці». Захоплююче розгадувати пластичні асоціативні ходи режисерської думки. Ось Сальєрі (Валерій Максименко) — у передчутті натхнення, він шукає, чекає його. Ось, услід за Музою, повторює рухи, він у захопленні від її хвилеподібних рук, вони разом «поринають» у творчість і «пливуть» хвилями натхнення. Багато разів намагається він упіймати цей тремтливий звук, уловити інтонацію. Муза виймає звук-серце зі своїх грудей, передає Сальєрі. Ніжним метеликом тріпоче звук у його руці. Але невдовзі... помирає. «Звуки умертвив, Музыку я разъял, как труп. Поверил Я алгеброй гармонию». Як хрест несе Сальєрі на спині полонену Музу. Приборкані звуки «нанизує» він на нотний стан, але не звучать вони, і за душею вже нічого не залишилося. Так пластично програється тема головного монологу Сальєрі, що волає до неба: «Где ж правота, когда священный дар, Когда бессмертный гений — не в награду Любви горящей, самоотверженья, Трудов, усердия, молений послан — А озаряет голову безумца, Гуляки праздного?... О Моцарт, Моцарт!»
Пластичний малюнок образу Сальєрі виражається в аскетизмі й суворості фігури, йому інколи хочеться так само повітряно-легко злетіти за Музою, але цей порух неорганічний і важкий для Сальєрі, який поставив «ремесло підніжжям мистецтву». А ось корона на його сивій голові сидить добре. І солідний його образ у ній, він здається собі справжнім королем музики. Так, ось вінець мрій! Але для «гуляки праздного», цього Моцарта, немає нічого святого. І ввірвався на сцену, неначе веселий промінь світла, пустун Моцарт (Микола Гребинний) блюзнірськи вистукує дріб на скриньці з короною. Поява Моцарта розриває тканину музики, що звучала раніше. Під запальну мелодію трактирної скрипки, кривляючись і блазнюючи, сховавши за маскою обличчя, він виконує відчайдушний танок радості життя й водночас приреченості, передчуття лихого. Сцени Моцарта з Музою — метафора геніальності композитора. У дуеті вже він, а не Муза виступає вчителем. Моцарт тремтливою рукою посилає звук у простір, робить це легко, віртуозно. Сальєрі силкується вловити цю легкість, але рука його «не тремтить» так талановито. У цьому бою важко бути переможцем. Кожен із трьох образів, створених В.Максименком, М.Гребинним, Т.Цапок, настільки переконливий у вибудуваності внутрішньої структури, наповнений драматичною колізією, пластично досконалий, що можна говорити про три самостійні спектаклі, вигадливо переплетені разом фантазією постановника. Хоча вловлюється крен художнього дослідження у бік Сальєрі. Воно й не дивно, із великодушністю генія начебто все прозоро, а ось у нетрях душі Сальєрі — темінь, там би спробувати намацати спонуки, ось що цікавіше.
А далі все за придуманою легендою. Таця з двома келихами вина, палаюча свічка, отрута в персні і «...Ну, пий же». У сцені смерті цікаве художнє рішення кончини Моцарта. Сальєрі «закриє» очі великому побратимові, надіне на його потилицю посмертну маску, і коли Моцарт, повернувшись спиною до глядачів, нахилившись уперед, піде в глибину сцени, створиться ілюзія його останнього шляху й незрячого погляду в небо вічності. І тоді порвуться напнуті струни чи то рояля, чи то душі. Напружена стрункість їхніх суворих ліній сприймається красномовним сценографічним образом.
У фіналі, вперше за весь спектакль, зазвучить музика Моцарта, його «Реквієм». Можна погодитися з принциповою відмовою режисера супроводжувати дію музикою Моцарта. У композиції з творів А.Пярта, С.Губайдулліної, Г.Канчелі, Ф.Алі-Задеха, А.Шнітке, М.Равеля Віра Мішнєва намагалася відійти від прямих аналогій і створити портрет музичної душі ХХ століття. Тим пронизливіше лунає у фіналі «Реквієм».