У новому романі Галини Пагутяк «Писар Східних Воріт Притулку», виданому літературною агенцією «Піраміда» в серії «Fest проза», львівська авторка занурюється в улюблену фантазію інтелігентів, утомлених життям щоденним, — утечу від суспільства. Однак робить це у своїй звичній тональності коматозної, кволо плинучої казки.
Людський ескапізм, психічне й фізичне відокремлення від соціуму шедеврально розжував свого часу японець Кобо Абе. Він тягнув цю тему, як нав’язливу ноту, з роману в роман, але щоразу знаходив її свіже звучання. Львів’янка Галина Пагутяк накопичила не менший баласт антисоціальної втоми, але перетворити цей підручний матеріал на якісну прозову будівлю не спромоглася. Її книга залишає враження виконання, не вартого задуму.
Герої «Писаря…» потрапляють у такий собі рятівний вимір — Притулок — тоді, коли в реальному житті впадають у повну безвихідь або стоять на смертній межі. Це якась паралельна територія (Внутрішня Монголія, як писав Віктор Пелевін), навмисне відшукати яку їм несила. Вона з’являється сама, наче аварійна служба духу, і впускає прибульців у свої Східні Ворота.
Притулок — це окрема країна-утопія, не зафіксована на жодних картах. У ній немає грошових знаків, війни, смерті, сексу та інтелектуальної праці. Зате є своє врядування: верховний харизматик Старий, бібліотекар Лі, господарка Марфа, лікар Яків. Усі вони схожі чи то на добрих головлікарів, чи на буддійських наставників. Головний герой Антон працює писарем Східних Воріт. Він відчиняє ворота й складає реєстр усіх, хто приходить.
Приходять убивці, що втомились убивати, приходять знахарі, що продали душу дияволові й утекли, щоб її не віддавати. Приходять юнаки з фантомом нещасного кохання, старигани без мінімальної твердості в ногах — одне слово, різноманітні «осмалені, як гиря, ланці». І тільки тут усім цим аутсайдерам стає добре.
Чесно кажучи, структурно Притулок Галини Пагутяк дуже нагадує збірну модель божевільні, ЛТП та соціально-реабілітаційного центру для наркоманів. Між іншим, саме в такі «внутрішні монголії» традиційно забрідає інтелігентська душа в пошуках тотального супокою. На цю паралель наштовхує й те, що Притулок прихищає лише тимчасово. Рано чи пізно, пройшовши в цьому чистилищі курс терапії безсмертям, «пацієнти» виходять із нього через Західні Ворота, щоб знову віддатися світові реальному.
Усе в тексті письменниці таке химерне й міфологічне, що спершу навіть не розумієш, звідкіля береться бажання не дочитати роман до кінця. Аж потім усвідомлюєш, що річ у в манері виконання тексту. Треба визнати унікальність Галини Пагутяк у масиві сучасної української прози: її стилістична невправність із кожною новою книжкою парадоксально прогресує. Герої позбавлені індивідуальної мови ще безжальніше, ніж у попередній збірці прози «Записки білого пташка» 1999 року видання. Маленький роман «Смітник господа нашого» принаймні подарував кілька об’ємних метафор і не присипляв ентузіаста-читача такими сюжетними зависаннями. «Писар Східних Воріт Притулку» — фантастично безподієвий твір, хоч авторка й не збиралася пірнати в словесний потоп, на кшталт потоку свідомості. Просто так вона вміє розповідати.
Й автор, і герой без упину глаголять у регістрі квазіфілософських одкровень, повідають якісь незграбні істини, котрі обплітають сухоребрий кістяк оповіді, як важка павутина. «Коли ти хтось, тобі важко стати кимось іншим», — такими от метафізичними відкриттями наповнений роман. Ні дрібки іронії й купа резонерства. Із істот, якими населила пагорби й долини Притулку Галина Пагутяк, художню цінність становлять лише двоє калік — безногий чоловік і безрука жінка, котрі прагнуть поєднатися, щоб доповнити одне одного. Такий альянс у дусі доброго міфологічного реалізму, але одного його замало для виправдання цілого роману.
Основний же сюжетний хід відкривається, коли Писар Антон вирушає на пошуки свого попередника Генріха, щоб з його допомогою довідатися про свою долю. На початку його тернистого шляху до мети читач починає злегка клювати носом, а вже на підході героя до омріяного Монастиря спить мертвим сном. Мету й результат походу Антона важко визначити й після повторного читання-спання. «Писар Східних Воріт Притулку» — книжка, яку можна проспати запоєм. Ці 170 сторінок неможливо подужати. Авторка справді виправдала звання «королеви снів», яким нагородив її упорядник у передмові до видання Юрій Винничук.
Разом із тим, кілька добрих слів заслуговує художнє оформлення книжки від Юрія Коха, котрий працює з серією «Fest проза». Прикро лише, що текстуальне наповнення видання може так поступатися візуальному. Проблема нових прозових серій у тому, що в них майже нікого друкувати. Тому видавнича планка для прози в нас поставлена дуже низько, а часом і нижче плінтуса. На безриб’ї видаються другорядні раки. А ми все нарікаємо, що українських письменників не люблять, не визнають, не друкують і не преміюють. Якщо ж відкинути панібратство, горілчане кумівство й спілчанську кон’юнктуру, то здригаєшся від нестерпної голизни нашої королеви на ймення Сучасна література — всіх вартісних прозаїків не більш як пальців на двох руках.