У PinchukArtCentre — новий гендиректор Екхард Шнайдер, котрий раніше очолював музей Kunsthaus Bregenz (KUB, Австрія). Пан Шнайдер народився в Німеччині, 30 років працював у сфері сучасного мистецтва, організовував виставки Йозефа Бойса, Джефа Кунса, Деміена Херста, Метью Барні та ін. Був членом журі премій у сучасному мистецтві DAAD і Turner Prize. Список заслуг чималий, але для нас значно цікавіше — плани Екхарда Шнайдера в PinchukArtCentre. В інтерв’ю «ДТ» пан Шнайдер окреслив деякі перспективи своєї діяльності в art-господарстві Віктора Пінчука.
— Якою, на вашу думку, має бути інституція contemporary art? Це стосується місця в суспільстві, в художньому середовищі і зокрема в Києві?
— Головне призначення всіх інституцій, які мають справу з мистецтвом, особливо сучасним, — бути мостом між витвором мистецтва і суспільством. Має існувати двосторонній зв’язок.
PinchukArtCentre багато робить для цього. Важливим є те, що митцям надається можливість брати участь у виставках такого високого рівня. Не менш важливим є й те, що PinchukArtCentre розташований у серці міста, і те, що доступ вільний — тут нема плати за вхід. В Австрії, в Німеччині, в інших країнах люди платять вісім—десять євро. І цей дохід відіграє важливу роль. Від нього залежить фінансування програм таких інституцій. У Європі ж усього кілька винятків — Tate, Saatchi, вони починали так само, як PinchukArtCentre.
До речі, такий підхід тепер називається Kiev way — київський шлях. Значна перевага PinchukArtCentre також у тому, що він відкритий до 21.00. У Західній Європі такі інституції зазвичай зачиняються о 18.00, і у працюючих людей шансів потрапити на виставку нема.
Таким чином, PinchukArtCentre задовольняє потребу у відкритому доступі до сучасного мистецтва.
Слід сказати і про резонанс, який викликає діяльність центру. До Києва приїжджають спеціально, аби подивитися виставки в PinchukArtCentre. Минулого місяця були члени наглядової ради Guggenheim. У нас відкриті всі комунікаційні лінії. Ми не тільки говоримо щось людям, а й чуємо їх.
— Що стосується зворотного зв’язку, дозвольте заперечити. Багато хто очікував, що PinchukArtCentre функціонуватиме як музей сучасного мистецтва, а не галерея. Київ — досить провінційне місто в плані зразків сучасної культури, і зрозуміло, чому шикуються черги — більше й піти нікуди. Й іноді рівень розуміння такий: відвідувачів вражає часом не сама експозиція, а дизайнерський інтер’єр туалету.
— Це, очевидно, теж відіграє певну роль. Якщо навіть людина приходить на виставку, заходить в туалет і каже: «О, чудово!», це нормально (сміється).
Але є речі по-справжньому важливі. І насамперед якість. Ми повинні зробити програму, яка кидатиме виклик і художникам і публіці.
Можете бути впевнені: розвиток освітніх програм — наша основна мета в майбутньому. Тут невелика команда. Проте вони багато зробили, влаштовували лекції, семінари.
— Лекції та семінари майже не проводяться.
— Ми не можемо увесь час проводити майстер-класи, ми ж не університет. Але те, що можемо, робитимемо. З’являться освітні програми для молоді, для художників. Планується робота зі школами. Розвиватимемо взаємини з іншими інституціями. Коли я почав працювати у Брегенсі, йому вже було три роки, тоді там тільки розпочинали освітні проекти і з кожним роком дедалі більше в цьому напрямі робили. Зараз я кажу про освіту в ширшому сенсі — про створення системи різних видів доступу до сучасного мистецтва. У митця абсолютно інший погляд на мистецтво, аніж у глядача. Дитина сприймає багато речей інакше, аніж дорослий. Наше завдання — різні програми для всіх. Але потрібен час, щоб розробити структуру.
— Бачила ваших синів у PinchukArtCentre. Попри ніжний вік, це дуже серйозні чоловіки. Існує думка, що сучасне мистецтво деструктивне. У ваших синів відкритий доступ до contemporary art?
— По-перше, я їх не примушую. Та коли є можливість, вони дивляться. Бачили всі виставки в Брегенсі. Але нині їх найбільше цікавлять динозаври.
— Скільки часу знадобиться для створення освітніх програм? Коли тут з’являться екскурсії для школярів, бібліотека?
— Перші кроки зробимо вже наступного року. Це насправді довгостроковий процес. Років зо два-три знадобиться для розробки програм. Питання не в тім, яка буде кількість освітніх програм, важливою є їхня якість.
— Нещодавно оголосили про заснування премії для молодих українських митців. Із чим пов’язана поспішність — адже у художників всього два з половиною місяці для подачі робіт?
— Їм не обов’язково створювати нові роботи спеціально для конкурсу. Можна подавати роботи, створені останнім часом. Преміювання молодих художників — важливий стимул для розвитку мистецтва. Буде конкуренція, змагання, процес добору, міжнародне журі. З’явиться шорт-аркуш. Будуть публікації. Всі ці елементи важливі в комплексі.
Відбуватиметься становлення молодих художників, і ми їх будемо сприймати вже як партнерів: підтримувати контакти, відвідувати їхні майстерні, рекомендувати колегам.
— Роботи 12 художників увійдуть у шорт-аркуш, в PinchukArtCentre відбудеться виставка. Цікавить юридичний аспект: кому належатимуть роботи, подані на конкурс?
— Робота, поки її не купили, належить авторові, — це міжнародний стандарт. Подекуди придумують способи, аби змусити художника віддати роботу. Це несерйозно. Ми, звісно, так не чинитимемо.
— Скільки років ви маєте намір працювати в Україні?
— У мене контракт на кілька років. Для мене завжди було важливо працювати тривалий період. Хоч би де працював, це завжди тривало сім—десять років.
Не беруся прогнозувати, але, можливо, наприкінці своєї кар’єри, через десять років, житиму в Києві.
— Де проходять межі вашої персональної відповідальності в PinchukArtCentre?
— Посада генерального директора передбачає те, що я відповідаю за діяльність, пов’язану з мистецтвом в PinchukArtCentre. Також займаюся довгостроковими стратегіями і низкою проектів, які ми плануємо на майбутнє. Не виключаю і кураторської практики.
— Засновники медіа і культурних інституцій у нас люблять втручатися в їхню діяльність. Як ви реагуватимете, якщо пан Пінчук почне втручатися?
— Мені це навіть подобається. Дискусії з Віктором дають змогу побачити його зацікавленість у contemporary art. Це нормальний процес. Діалог краще, аніж самота.
— Хто ж виходить переможцем у цих спорах?
— Нема ані переможців, ані переможених. Діалог завжди означає, що зрештою буде знайдене хороше рішення. Я вирішив піти з Брегенса і розірвати контракт, бо зрозумів: у нас із Віктором спільні погляди. Мова про інтелектуальні, духовні, економічні інвестиції, які важливі для суспільства.
— Ви вже готові говорити про зміни всередині структури PinchukArtCentre? Чи з’являться нові фахівці?
— У PinchukArtCentre — невелика команда. Вони добре працювали і багато встигли за невеликий період. Це наша платформа. Коли казати про освітню діяльність, то спробуємо створити команду, яка працюватиме на високому рівні.
Що ж до виставок, то постараємося утримувати баланс між національною ідентичністю та міжнародними викликами.
Будуть проходити великі виставки міжнародного contemporary art. Але водночас буде безліч невеликих проектів. Будуть діалоги між Сходом і Заходом, між поколіннями, різними частинами арт-середовища.
— Чому в світі за останні 20 років відбулося таке стрімке зростання інституцій contemporary art? Мистецтво раптом виявилося доступнішим.
— Звісно, широкий доступ — позитивна тенденція. Гадаю, contemporary art здатен сформувати в особистості відкритий погляд на світ, а з другого боку, це створює ширший доступ до мистецтва загалом. Хоча зростання кількості інституцій не гарантує, що люди «ростуть».
— Постмодернізм колись закінчиться? Чи має мистецтво шанс знову стати притулком радикалів?
— Кожна хороша робота вже радикальна. В тому сенсі, що вона змінює погляди і в художньому контексті, і в суспільному. Не в такий простий спосіб, як політичний маніфест. Ми знаємо, така була традиція в 60-х, а потім вона змінилася. Постмодернізм грунтувався на зміні глобальної економічної ситуації. Настав час постпостмодернізму, тому нелегко. Ми маємо справу з різними інформаційними рівнями. Тепер людина вільно обирає із сотень телеканалів, може вільно переміщатися по земній кулі. Витвори мистецтва дедалі більше ускладнюються. Триває пошук індивідуального коду. Всі по-справжньому хороші витвори мистецтва — це моє глибоке переконання — вирізняє глибока складність і множинність інтерпретацій. Інтерпретація міняється з часом. При цьому завжди залишається сучасною. Це особливий дар — сприймати витвори мистецтва, наново їх відкриваючи.
— Може, важливим є не «що» показують, а «хто» сприймає?
— Точно.
— Багато художників contemporary art не мають класичної освіти...
— У США та Західній Європі є традиція художніх шкіл, академій. Більшість художників вчаться. Але однаково розгортаються дискусії: що краще — йти здобувати освіту чи самостійно вчитися, щоб потрапити в один контекст із сучасними митцями? Ми знаємо безліч хороших художників, які «зсередини» жодної художньої школи не бачили...
Необов’язково і щоб художники були «філософами». Але протягом своєї 30-річної роботи я завжди бачив, що художники, в роботах яких є рефлексії щодо інших витворів мистецтва, виявлялися найцікавішими.
У них є шанс провести зміну парадигми. Як Малевич, наприклад. Як Деміен Херст і Джеф Кунс.
І, зрештою, це те, що інституція contemporary art і повинна захищати. Щоб давати змогу молодому поколінню знайомитися з витворами саме таких серйозних митців, здатних змінити парадигму.