Щойно вийшла нова книжка Івана Лисенка «Музики сонячні дзвони: Статті, рецензії, спогади» (К., «Рада», 2004, 392 с.). За дещо узагальненою і символічною назвою на сторінках книжки перед нами постає зріз музичного життя України, переважно — минулого століття. На жаль, є підстави припустити, що через обмеженість тиражу ця книжка дістанеться далеко не кожному, хто хотів би її придбати. Тому розповісти про нову роботу знаного музикознавця, літератора й журналіста було б незайвим. Із першого розділу книжки, який називається «З історії української музичної культури», дізнаємося про діяльність московського музично-драматичного товариства «Кобзар», харківського музично-драматичного товариства, петроградського українського літературно-художнього товариства, полтавських музичних гуртків, про перші «шевченківські» та «франківські» концерти в Україні і Росії, про роль Миколи Лисенка в розвитку української вокальної культури тощо. Усі факти, викладені в першому розділі, перебувають на стику кількох дисциплін — історії виконавства, культурології і власне — історії України. Тому вони недостатньо були відбиті в систематичних музикознавчих розвідках, а також не потрапляли до науково-популярних праць з історії музики. Втім, поза сумнівом, саме такі факти складають живу тканину історії вітчизняної музики і повинні привертати увагу не лише випадкових читачів, а й, скажімо, студентів теоретичних факультетів вищих музичних навчальних закладів.
Другий розділ — «Вокалісти» — є органічним продовженням великої збірки «Українські співаки у спогадах сучасників», укладеної Іваном Лисенком і випущеної торік. Щоправда, та збірка побудована зовсім за іншими принципами й не містить текстів, які увійшли до рецензованого видання. 25 авторських нарисів, що об’єднані в розділі «Вокалісти», — це калейдоскоп імен співаків, кожне з яких вписане золотими літерами в історію українського вокального виконавства. Серед них є кілька таких, які нікому не здадуться новими, — Іван Алчевський, Павло Кошиць, Леоніда Балановська, Борис Гмиря, Платон Цесевич, Юрій Кіпоренко-Доманський. Але решта нарисів стала чи не першою даниною поваги деяким співакам, якої вони удостоїлися у вигляді друкованого слова на своїй Батьківщині. Серед них, наприклад, Євгенія Зарицка, що у 1937 році виїхала зі Львова до Відня. Початок розквіту її таланту і тріумфи на сцені Ла Скала припали на період Другої світової війни. Тож не варто дивуватися, що ім’я співачки не могло згадуватися в українській пресі за радянських часів. В останні роки свого життя Зарицка жила й викладала в Парижі. Автор листувався з нею ще в далекі сімдесяті, коли не було й гадки про можливість опублікувати будь-що про творчість Зарицкої тут, у Києві. Але постійна цікавість до творчих доль українських співаків і фанатична відданість обраній темі досліджень зробили своє. Нині весь матеріал, нагромаджений Іваном Лисенком, поступово знаходить шлях до читача (починаючи аж від єдиного у своєму роді «Словника співаків України»). До речі, у планах автора — видання словника українських інструменталістів та диригентів, над яким уже розпочато роботу. Ще одна співачка, чию постать чи не вперше в українській музичній журналістиці висвітлено в рецензованому виданні, — Марія Сокіл. Її оперна і концертно-камерна кар’єра творилася переважно на Американському континенті, куди вона вирушила в 1938 році разом із чоловіком, диригентом, піаністом і композитором Антоном Рудницьким. Розповідається в книзі й про інших українців, закинутих долею в далекі світи, — Наталію Носенко, Ореста Русака, Йосипа Гошуляка. Знаходимо тут і вражаючу розповідь про репресовану і розстріляну співачку Марію Шекун-Коломийченко.
Особливе місце в книжці посідає розділ «Музиканти та композитори». У ньому зібрано 17 нарисів, які дозволяють простежити розвиток українського виконавського мистецтва трохи не так, як було заведено досі. Адже ще донедавна ми розглядали українське академічне виконавське мистецтво як таке, яке сформувалося майже виключно після революції. Все, що стосувалося попереднього періоду, трактувалося як безнадійно провінційне або вводилося до контексту історії російської музики. Відверто кажучи, було б не дивно, якби масовий читач донедавна вважав, що в дореволюційній Україні взагалі не існувало концертних залів та власних висококваліфікованих виконавців-інструменталістів. А музичне життя провінційних міст України взагалі було майже вилучене з кола об’єктів музикознавчих досліджень. У книжці Івана Лисенка знаходимо чи не першу більш-менш впорядковану добірку матеріалів, які розповідають про розвиток українського інструментального виконавства у ХІХ столітті та в передреволюційні часи. Тут цікавий і сам факт звернення до цього шару нашої історії, і перелік особистостей, чиї творчі долі висвітлені у текстах нарисів. Кожна з цих постатей мала свою захопливу, а інколи — трагічну долю. Зокрема тут розказано про плеяду українських піаністів, чиї імена сьогодні, на жаль, зовсім невідомі. Серед них — Тимофій Шпаковський, якому судилося стати чи не єдиним за весь час учнем Фелікса Мендельсона. Як відомо, славетний німецький композитор не займався викладацькою діяльністю, він прожив коротке життя, потерпаючи від хвороб, і не залишив по собі жодного іншого учня. Далі в переліку піаністів можна назвати Андрія Родзянка, обдарованого напіваматора, який зробив блискучу виконавську кар’єру, Любку Колесу, яка чи не першою з піаністок-українок вийшла на світові концертні сцени, Володимиру Божейко, яка пройшла свій достойний артистичний шлях, не полишаючи Львівщини. Зрештою, тут знаходимо і розповідь про Тараса Микишу — відомого піаніста і композитора, який завершив свої дні в Аргентині. Він був сином відомого оперного співака Михайла Микиші. Складна історія цієї родини варта окремого викладу. Адже нині, проходячи Паньківською вулицею столиці повз будинок з іменем Михайла Микиші на меморіальній дошці, ми не замислюємося над трагедією цієї людини. Микиша-батько був солістом московського Большого театру, працював і на українських сценах. Його син Тарас замолоду вирушив із матір’ю до Відня, аби навчатися там у консерваторії. Через це співака, який залишився в СРСР, було згодом звільнено з роботи і репресовано. А з появою «залізної завіси» зв’язок між батьком та сином повністю перервався. Микиша-старший, який жив у Києві, пізніше не дізнався навіть про смерть свого сина у порівняно молодому віці. Тепер історію Тараса Микиші вперше розказано масовому читачеві.
Крім піаністів, у розділі йдеться також про деяких скрипалів (Гаврило Рачинський, Юрій Крих) та віолончелістів (Богдан Бережницький, Зоя Полевська). Не оминув автор увагою й композиторів. Але композиторські імена, що представлені в книжці, належать не лише до широко відомих і визнаних усіма. Серед інших можна тут знайти і розповіді про розстріляного в 1919 році українського композитора Михайла Іванова, про репресованого радянською владою Валентина Костенка, про схопленого німцями під час війни Василя Шутя, чия нелегка доля безславно завершилася в американській еміграції, та інших. Такі розповіді спростовують твердження про те, що в радянські часи стосовно композиторів практично не було серйозних репресій.
У наступному розділі, «Рецензії та огляди», на читача чекають живі сторінки давно минулих вистав і концертів. Серед них — відгуки про деякі прем’єри київської опери минулих років, про перші кроки на концертній естраді окремих нині добре знаних вокалістів. Усе це відтворює епоху й умови, в яких розвивалося вітчизняне виконавське мистецтво. Нечасто такі матеріали потрапляють на очі сучасному читачеві, адже, попри свою повчальність та інформативність, вони переважно так і залишаються на пожовклих сторінках газет. Серед вміщених рецензій є й рецензія на київську прем’єру «Гугенотів», яка свого часу справила неабиякий ефект. Її виважений і доброзичливий тон не завадив автору вказати на деякі вади виконавців. На той час такі відверті судження були не зовсім звичними для слухняних «офіційних» критиків. Тому згодом автора звинувачували мало не в тому, що він зіпсував кар’єру одній із виконавиць головної партії в «Гугенотах». Але емоції і рутина залишилися позаду, а нині маємо цікаве й неупереджене свідчення сучасника.
Останній, п’ятий розділ книги — «Спогади». Тут уміщено розповіді про особисті зустрічі автора з шістьма велетами музичної культури — Станіславом Людкевичем, Левом Ревуцьким, Олесем Чишком, Георгієм Майбородою, Іваном Козловським та Ігорем Маркевичем. Тут (як, зрештою, і в усій книжці) відчувається на рідкість особистісне, «пропущене через себе» ставлення автора до осіб та фактів, про які йдеться в тексті. Видання споряджене примітками, ілюстраціями та іменним покажчиком. Як зазначив у передмові доктор Роман Кухар, «Музики сонячні дзвони» — багатогранна праця, створена на високому рівні музикознавчої літератури, яка, без сумніву, увійде до скарбниці нашої музичної спадщини». Загалом, ця праця, що вийшла завдяки сприянню п’яти жертводавців з української діаспори США і Канади, стала ще однією подачею матеріалів величезного літературно-музичного архіву, яким володіє автор. Вона стане цінним джерелом для багатьох дослідників і, безперечно, зможе дати відчутний поштовх подальшим дослідженням про українських музикантів, чиї долі постали перед нами на сторінках рецензованої книги.