Концерт із серії «Нова музика в Києві», що пройшов минулого тижня у Колонному залі ім. Лисенка, привернув увагу невеликої кількості «знавців і шанувальників». Програма була заявлена досить оригінальна як для наших академічних залів. Її оригінальність полягала вже в тому, що вона складалася лише із зразків сучасної музики. А ще й у тому, що цю музику почути ще будь-де в Україні — досить важко. Навіть неможливо.
Принаймні це стосується музики колишнього нашого співвітчизника, вихованця львівської та московської консерваторій, ізраїльського композитора Марка Копітмана. Втім, до нього цілком підійшло б визначення «єврейського композитора» — за колоритом, мелодизмом, світовідчуванням нарешті. Твір для оркестру «За усім цим...», виконаний того вечора у філармонії, сам композитор назвав циклом музичних епізодів-втілень відчуття рідної землі. Тому було дуже цікаво почути не лише сам твір, а й його інтерпретацію Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України. У результаті, ми хотіли пережити ці почуття, бо вони нам не далекі, бо це десь відчуття і нашої землі теж — адже народився, виріс і прожив чималу частину життя композитор тут, на цій землі. І було приємно чути оркестр — його звучання суттєво поліпшилося останнім часом, а зіграні в цьому концерті твори були досить складними. Проте «За усім цим...» здалося досить одноманітним і дещо затягнутим. Щось дуже заважало сприймати твір цілісно. По-перше, досить одноманітна динаміка — здавалося, диригент В.Рунчак визнає або форте, або піано, а півтони вважає чимось зайвим; по-друге, саму ставку в інтерпретації було зроблено на єврейськості — досить безпрограшне рішення для характерної сценки, але воно перетворило «За усім цим...» на жанровий штамп. Що це за єврейськість у побутовому нашому розумінні? Це знедоленість і трагізм, який став для нас такою собі «етнічною ознакою». Так, подібна інтерпретація — це по-своєму правда, бо саме так ми і бачимо, так і розуміємо «єврейськість». Але, на жаль, коли це наше розуміння починає тяжіти над виконавцем, він мимоволі зводить досить різноманітний твір до культурного штампу — жанрової замальовки «єврейської душі». Сама ж музика втрачається. Ось і в цьому виконанні за колоритом загубився твір. «Велике щастя», за словами самого композитора, «приховане за цим усім», виявилося схованим занадто добре — воно не дало про себе знати навіть натяком. Напевно, у колорит не вписалося. Втім, те, що цей твір прозвучав, те, що цей композитор прийшов у Київ — це вже велика перемога «Нової музики в Києві».
Хочеться відзначити і ще одну перемогу концерту — виконання «Пустель» Едгара Вареза. Цього композитора віднесено до «нової музики», попри те, що його творчий розквіт припадає на першу половину—середину ХХ століття. Визначення «нова музика» стосовно того, що робив Варез і його сучасники-однодумці — а вони саме наполягали на тому, що роблять «нове», — навряд чи можна вважати таким нині. Тобто це теж своєрідний штамп. Втім, не для України. Тут це є новим хоча б тому, що такого в нас донедавна не було. Подібні речі на одній шостій суші не лише не писалися, а й не виконувалися. Між іншим, справжнє свято для вух естета — почути Вареза в живому виконанні в Києві. Причому швидше за все навіть не тому, що в нас немає належним чином вихованого слухача, хоча і це правда. Але в нас дуже мало і вихованих належним чином виконавців. Тож це все одно «нове» для нас — і приємно, що з цим завданням оректр в основному впорався. Хоч і здавалося, що на сцені не музику виконують, а напружено ставлять складний дослід.
Щоправда, київській публіці було представлено лише музичний «каркас» твору. Натуральні промислові звуки, записані Варезом на фабриках і заводах, які взаємодоповнюють, за задумом автора, музичний ряд, були відсутні. Втім, для недосвідченого слуху нашого меломана самого оригінального звукопису Вареза було цілком достатньо.