Хоч як би голосувала прокатна політика (якщо така існує) за іноземні бестселери, а найчастіше — середньої руки витвори, вітчизняний глядач надає перевагу рідному кіно. Адже в ньому знайомі реалії, імена улюблених режисерів, милі обличчя наших кумирів. І якщо з економічних причин або через лінощі глядач не квапиться до кас кінотеатру, то вже на відеорозкладці чи в телепрограмі дедалі частіше шукає новинки нашого кінематографу. А коли творцем фільму є шанований за сміливість і невичерпне почуття гумору Ельдар Рязанов, поспішають подивитися його останню роботу — «Старі шкапи». І нехай картина погана, складається з недбало склеєних, найчастіше жалюгідних естрадних номерів, зате який акторський склад! Людмила Гурченко, Ірина Купченко, Лія Ахеджакова, Світлана Крючкова, Валентин Гафт плюс епатажний Микола Фоменко.
Ім’я Володимира Меньшова також стоїть у ряду глибоко шанованих вітчизняних казкарів. Останнім часом він працює, прямо скажемо, небагато. Можна скептично ставитися до його «перебудовної» комедії «Ширлі-мирлі», але йому вибачають усе за картину «Москва сльозам не вірить», яка стала класикою радянської мелодрами.
У фільмі все впізнавалося — від щемливо рідних московських вулиць, які стали повноправними героями картини, до середнього покоління ліміти — завойовників столиці.
«Оскароносний» Меньшов, «невиїзний» тоді, одержав знайому сьогодні всім статуетку на імпровізованій дочкою церемонії в її авторській програмі «Я сама», присвяченій двадцятиліттю виходу фільму на екрани.
Цього року Володимир Меньшов показує свою нову роботу — «Заздрість богів». Картину було продемонстровано останнього дня конкурсних переглядів «Кінотавра».
Знову казка, і знову про кохання. Сюжет гранично простий: цілком благополучна пані критичного віку вперше в житті закохується, як дівчисько, стає сміливою, розкутою і в бажаннях, і в учинках, але гнила політична система в передперебудовній агонії грубо підрізає крила цьому коханню. У головній ролі — Віра Алентова, у списку виконавців — Лариса Удовиченко, Олександр Феклістов, Юлія Меньшова і навіть Жерар Депардьє. Стабільно поетична камера Вадима Алісова, яка докладно показує реалії Москви 1983 року. Чому ж ті умовності жанру, які беззастережно приймалися в увінчаній «Оскаром» картині, викликають скепсис і гіркий присмак недовіри?
Почнемо зі сценарію, авторами якого є сам режисер і модний нині кінодраматург Марина Марєєва. Остання, безумовно, знайшла свою нішу в сучасному кіно. Вона, як це робить зазвичай Режис Варньє, розповідає любовну історію, вписуючи її в історичний катаклізм недавніх подій, добре знайомих глядачеві. «Тоталітарний роман» — кохання дисидента й затятої комсомолки-функціонерки наприкінці шістдесятих. «Два місяці, три сонця» — кохання, замішане на крові помсти першої чеченської війни. Нарешті, «Заздрість богів» — пробудження пристрасті у країні, де немає сексу, але потужно працює КДБ. Усі ці стрічки об’єднує беземоційна порожнеча холодного, слабоскроєного діалогу, що з самого початку перекреслює обіцяну сюжетом бурю пристрастей.
Неточність характерних портретів персонажів зводить нанівець усю сюжетну колізію. І в «Заздрості богів» це особливо яскраво простежується, адже вісімдесяті — зовсім недавня історія. Річ у тому, що центральна любовна пара — це москвичка й парижанин, акредитований у Москві журналіст. Героїня — не домогосподарка, засмикана побутом і чергами, і навіть не співробітник середньостатистичного НДІ, а редактор телебачення, працює в програмі «Час». Отож, залишаючи за кадром її жіночу цнотливість, глядач не перестає захоплюватися її цнотливістю громадянською, коли хочете, політичною. Її страшенно лякає знайомство з іноземцем, захоплює батьківська турбота КДБ, який хутенько зробив ремонт у її оселі перед візитом іноземних гостей і забезпечив дефіцитними продуктами харчування доленосну вечерю. Її вражає в самісіньке серце громадянська позиція коханого, який написав правду про трагедію з корейським літаком — що, власне, і стало причиною його висилки й фіналу роману. Правда, героїня Алентової в цей час виконувала службові обов’язки й перебувала «в ядрі» інформації.
Усі ці дурниці разом і є сюжетними хитросплетіннями нової казки Володимира Меньшова. Можливо, вона вийшла невдалою тому, що казкареві протипоказано казати неправду, особливо про недавню історію, повноправним учасником якої він був?..