Мабуть, час таки пришвидшує свій біг, бо кілька років очікування появи другого тому праці «Традиційне вбрання українців» промайнули дуже швидко. Що ж, є поважна причина зупинити своє кружляння в колесі щоденної суєти і взяти до рук це гарне видання, випущене у світ київським видавництвом «Балтія-Друк».
Оксана Косміна, автор цієї масштабної, за багатьма параметрами унікальної книги, за фахом архітектор. Тому, гадаю, цитування парадоксальних роздумів про культуру відомого австрійського архітектора Адольфа Лооса буде доречним. Ще на початку ХХ століття у своїх мистецьких маніфестах він розмірковував про те, чому наші предки проявляли індивідуальність, показуючи свою оригінальність у вбранні, а сучасна людина маскується одягом, який має загальний для всіх вигляд. Лоос запитує - чому сільський будинок, створений без креслень і роздумів про високу естетику, органічно зливається з природою, а вторгнення митця (байдуже, хорошого чи поганого) руйнує цю єдність? І відповідає: «Тому що архітектор, як майже будь-який житель міста, - позбавлений культури. Йому бракує впевненості селянина, котрий володіє культурою. Городянин позбавлений її коріння». Трохи жорстокий і радикальний погляд. Але чи помилковий?
Сотні фотографій сучасних людей (не уніфікованих, безликих подіумних моделей), убраних у автентичні, взяті з музейних вітрин чи скринь колекціонерів шати, вражають тим, що змінюється навіть сприйняття духовного світу цих дівчат і хлопців, чоловіків і жінок. Здається, яка різниця - джинси підкреслюють вигин стану чи юпка із запаскою. Але на презентації «Традиційного українського вбрання» весь час хотілося галантно розкланюватися перед юнками (та й перед їхніми старшими за віком колежанками), безперервно знімати відсутнього капелюха і звертатися до них не інакше як «шановна пані»…
Свіженький другий том охоплює українські регіони Полісся та Карпат (у першому представлено вбрання степової та лісостепової зони). Порівняння естетичних та ремісничих прийомів, з допомогою яких створювали вбрання українці, віками розділені штучними бар’єрами імперій, переконує в неймовірній фантазії творців, невичерпному розмаїтті використовуваних кольорів, матеріалів і форм. І водночас навіть найвіддаленіші регіони поєднуються якимись, іноді невловимими, флюїдами, що перетворюють окремих людей у єдиний народ.
Так, деякі зразки, представленого у виданні вбрання не є «уніформою» на щодень. Їх створювали для одноразового використання - на весіллі - або нечастого - на великі релігійні свята. Проте навіть той одяг, що його носили лісоруби, орачі, косарі чи господині, які зрання до ночі поралися коло худоби та клопоталися біля печі, неодмінно мав декорування, зовсім не обов’язкове з погляду функції. Тобто в ньому - чисте «мистецтво задля мистецтва».
Шкода лише, що традиційне вбрання, яке ще відносно недавно було «масовою культурою» від індивідуальних творців, програло бій індустріальній машині. Майже зникли ремесла, що століттями справно, без конкурентного поспіху, функціонували і розвивалися чи не в кожній садибі, зотліли результати цієї праці, переселились у словники архаїзмів тисячі слів, якими означали предмети вбрання. До речі, винесене в заголовок слово «карабуля» комп’ютерний редактор підкреслює як невідому йому абракадабру. Добре, що словничок термінів, розміщений у кожному томі «Традиційного українського вбрання», пояснює: це - «дівочий вінок зі стеклярусу, стрічок, штучних квітів і павичого пір’я».
Деякі слова, якими величали витвори швецького та кравецького народного таланту, збереглися лише тому, що переселилися у прізвища наших співгромадян, котрі нині мимоволі є хранителями назв убрання «забутих предків»: кучма, станик, кирея, магерка…
Двотомник, створений енергією та академічними знаннями Оксани Косміної, яка зуміла запалити та об’єднати своєю ідеєю багатьох талановитих і небайдужих людей, - видання універсальне. Це готовий посібник для митців, мистецтвознавців і тих, хто прагне ними стати, а також чудовий поліграфічний витвір, у якому кожна людина знайде корисне для своїх очей, розуму і серця…
Я, наприклад, завдяки «Традиційному українському вбранню» розумію силу кохання Уляни зі «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, адже від яких скарбів вона відмовилася заради нього! «Нехай би за мене сватався не те що Стецько, та хоча би і сам хватальний, та давав би мені кілька разків намиста з дукатами, та справив би баєву юпку, та каламайкову спідницю з шовковою запаскою, то, от же то Богу, то плюнула б йому межи очі, а пішла б за тебе…».
Р.S. Наприкінці хорошої книжки завжди очікуєш побачити обіцянку: «Далі буде». Звісно, Оксана Косміна продовжуватиме свою справу. Якщо раптом вона візьметься опрацьовувати етнографічне надбання українців, що жили і живуть за межами вітчизни, я готовий надати їй свою сімейну реліквію - чорну жіночу вишиванку, гаптовану в далекій Якутії в часи сталінського терору.