UA / RU
Підтримати ZN.ua

Німці своїм не підігрують

Визначальною для Міжнародного журі виявилася увага до суб'єктивності, причому в усіх її проявах.

Автор: Ірина Зубавіна

Як постскриптум до нещодавнього Берлінале-2018 згадаю кілька фільмів, які за багатьма (колишніми) параметрами стали певною несподіванкою для впливового кінофоруму.

Одна з несподіванок - те, що голова журі відомий кінорежисер Том Тиквер "нібито" виключив потрапляння до преміального чарту власне німецьких кінокартин. І справді, тут уже ніяк не запідозриш майстра в тому, що "підігрує" своїм…

Тим часом володаркою Золотого ведмедя за найкращий фільм стала режисерка з Румунії, дебютантка в ігровому кіно Адіна Пінтіліє з картиною "Не чіпай мене!" (або "Не торкайся мене"). Таке рішення журі, досить несподіване на перший погляд, радикально зруйнувало усталену думку про Берлінале як про фестиваль гранично політизований, орієнтований на глобальні катаклізми, тектонічні зрушення в соціумі.

Саме відповідно до цього стереотипу зазвичай і вирішувалася доля головної фестивальної нагороди.

Цього разу перевагу віддали локальному людському виміру - проблемам нестабільної особистості, її страхам і травмам.

Визначальною для Міжнародного журі виявилася увага до суб'єктивності, причому в усіх її проявах (ментальних, духовних, тілесних).

Героїня фільму "Не торкайся мене!", знятого на перетині ігрового й документального кіно, 50-річна Лаура (Лора Бенсон) страждає на рідкісну специфічну фобію - нав'язливий страх тактильних контактів, страх доторкання навколишніх людей. Порушення психічної адаптації приводить її в лікарню, де владарюють екзотичні персонажі, немічні інваліди, старість і каліцтво. Запропонована автором "естетика нової тілесності", перформативні форми її прояву - часом огидні, відразливі, від яких буквально нудить. Сцени відвертого сексу, мастурбації знесилених брезклих тіл, трансгендерні перверзії, інші маргінальні прояви "основного інстинкту" нагадують інсталяцію в дусі "фрик-порно". Насправді ж картина співвідноситься насамперед з ідеями некласичної філософії й арт-практиками сучасного мистецтва, які, розглядаючи тілесність як елемент культури й переосмислюючи статус людського тіла, утверджують важливість тілесно-чуттєвого переживання.

Іноді - у болісних, збочених, потворних (і/або без-образних) формах. Культура постмодернізму, інтерпретуючи тіло як певну біологічну оболонку, симулякр, дедалі частіше пропонує замість норми всілякі відхилення, замість цілісності - фрагментарність, замість повноти - ущербність. При цьому на зміну "досвіду бачення" приходить "досвід дотику".

Зором можна обмацувати, торкатися.

Здається, натяк саме на таку "тактильність", що міститься в назві картини, переконливо підкріплюється її фінальним епізодом.

Скандальний на рівні буденного сприйняття, по суті цей фільм - про відкриття й прийняття героїнею своєї чуттєвості. Таке дослідження шляхів виходу особистості з зони тотального відчуження, неврозу й фрустрацій, за всієї "дикості" задіяного інструментарію, має очевидне "терапевтичне" значення, порівнянне з колективним сеансом психоаналізу.

У будь-якому разі з суддями не сперечаються.

Другий за значущістю приз - Гран-прі журі - отримав фільм "Обличчя" ("Рило") режисерки з Польщі Малгожати Шумовської. Герой фільму Яцек, працюючи на монтажі найбільшої у світі статуї Ісуса Христа, зривається з риштування й дістає страшну травму - фактично "втрачає обличчя".

Після унікальної пластичної реконструкції його колись симпатичні риси перетворюються на страхітливу "личину".

Через ставлення навколишніх до спотвореного протагоніста автор фактично портретує різні зрізи суспільства, виявляє особистісні характеристики окремих персонажів.

Яцек змушений залишити рідне містечко, і тільки величний монумент Спасителя дивиться вслід автобусу, що віддаляється. Кінокамера фіксує неможливий для статуї поворот голови в напрямку дорожнього серпантину. Нещадна іронія, гротеск, стьоб - автор не церемониться, описуючи сучасне суспільство в його святенницьких метаннях між реальними й уявними цінностями.

Серед фільмів, не відзначених журі, які, проте, вразили свободою авторського самовираження, зупинюся на філософічній роботі Філіпа Гренінга "Мого брата звати Роберт, і він ідіот".

Єлена і Роберт - близнюки-підлітки. Майже 60 хвилин екранного часу вони відверто нудяться, залишені самі на себе. Купують на автозаправці пиво, попивають його на природі, гуляють. Сидячи в траві, спостерігають за тим, що відбувається навколо, і укладають всілякі парі. Принагідно брат готує сестру до складання іспиту з філософії, допомагає осмислити сутність поняття часу, звертаючись до ідей Мартіна Гайдеггера.

Поки Роберт захоплений поясненням відмінностей між "екзистенціальним і субстанціальним", ревнощі Єлени, яка підозрює, що брат переспав з її подругою, поступово нагнітають напругу, підігріваючи уяву обох. Усе, що відбувається в наступні 45 хвилин, як на буденну логіку, - серія безглуздих злочинів, що підпадають під різні статті кримінального кодексу: примусове зв'язування працівника автозаправки Еріка - приятеля близнюків, вчинення над ним сексуального насильства, а потім убивства, стрілянина по машинах, інцест, розгром автозаправки, ув'язнення респектабельної літньої пари з присвоєнням їхнього автомобіля. Відбувається все це насправді чи в якомусь "іншому вимірі" реальності? Що це - жорстокі злочини соціопатів чи гра уяви - квест, де гострота відчуттів і переживань створюється силою думки? Розв'язок цієї дилеми автор залишає глядачеві.

"Фантазії", - полегшено видихає глядач, коли в розпал безчинств Єлена кричить братові: "Ми - в іншому часі!"

Сумніви закрадаються, коли, відповідаючи на іспиті, Єлена пояснює своє розуміння часу наочним прикладом. "Мелодії не існує, - каже вона, - у кожен момент є тільки окремий звук, та все ж таки я наспіваю вам мелодію". І дівчина тихо наспівує, дивлячись на іграшкового пінгвінчика-сурмача - сувенір-тригер, прихоплений з місця нічного злочину.

Абсолютним чемпіоном фестивального трешу став фільм іранського режисера Мані Нагігі "Свиня" - про літнього режисера-невротика, навколо якого чимдалі більшає непоясненних смертей. Колег-кінематографістів знищує варварським способом таємничий маніяк. Героя мучать суперечливі переживання - з одного боку, його підозрюють у причетності до вбивств, з іншого - неголено-нечесаний режисер стурбований, що маніяк не вбиває його, бо вважає недосить відомим. Утішає режисера-страдника старенька мати, готова допомогти синові не тільки словом, а й влучним пострілом.

Цей доведений до абсурду кінокітч, що йде врозріз з узвичаєним образом самобутнього іранського кіно, наочно продемонстрував, яка широка амплітуда семантичного, тематичного, стилістичного розкиду у фільмах конкурсної програми Берлінале-68.