Сцена зі спектаклю |
В останній прем’єрі Київського театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра спробували зіграти як «на Бродвеї». Ну, наскільки нам відомо з описів, тамтешня манера гри особлива. Чому? Може тому, що режисер спектаклю Олег Ліпцин, відомий київський режисер, останнім часом працює в Америці. А, може, тому, що це п’єса Едварда Олбі «Хто боїться Вирджинії Вулф?» У сценічній редакції режисера від назви Олбі залишилося тільки «Хто боїться?..» Питання, втративши конкретність, набуло певної глобальності. Цю узагальненість, яка прагне розглянути загальне, і хоче запропонувати режисер у спектаклі. На прикладі стосунків двох сімейних пар він вибудовує модель божевільного сучасного світу. Ідеальна ситуація, на якій можна продемонструвати усілякі варіації взаємовідносин, протистоянь, моменти тяжінь і відштовхувань. П’єсу написано на початку 60-х і про той же час. Але як лякаюче схожі настрої тих років на сьогоднішні. Неробство і нудьга, спустошеність і жахаюча невизначеність, безглуздість, цинізм, суєта, зведення компромісу в абсолют, нівелювання понять честі і гідності. Все це — у житті головних героїв Марти і Джорджа, які, розважаючись словесно, намагаються «провітрювати» рештки власної дотепності. Втягнутими в їхні ігри виявляються Хані та Нік, молода подружня пара, представники наступного покоління. Того, котре змушене в силу обставин вислуховувати старших і терпіти їхні моралізування, що здаються дурними, із презирливою усмішкою впиватися перевагою, не задумуючись про швидкоплинність усіляких переваг.
Все це літературна передісторія. У театрі ж це виглядає насправді грою, герої спектаклю грають у життя, навіть не грають, а репетирують його. Сценографія (О.Луньов) не дає візуального ключа до режисерського вирішення. Перед глядачем чорно-біла однозначність майже напівпорожньої сцени з вигаданим виносом у зал стилізованого бару, у якому розмістилися гіпертрофованих розмірів пляшки з різнобарвним наповненням. Ця конструктивна зміна сприймається як надумана надмірність, бо на порожній сцені місця для бару предосить, а збільшення площі сцени не збільшує глибини внутрішнього проживання акторами своїх ролей. Складається враження, що вони взагалі не знають, як їм реагувати і чинити, що їм робити на сцені в цій ситуації. Без чіткого маршруту, прокладеного режисером, акторам доводилося блукати по подіях, як по лісу, то знаходячись, то гублячись. А навмисна театральна умовність припускає набагато більшу внутрішню обгрунтованість того, що відбувається. Текст Олбі пропонує насичений глибоким змістом багатющий простір підтекстів. Через невизначеність режисерського рішення і поверхового проживання ролей акторами цей простір підтексту увесь час провисав, розпадався на частини, розлітався без сліду. На жаль, чудовим акторам Олександру Ганноченку, Віталію Линецькому, Аллі Дарузі, Тетяні Круликовській не вдалося створити того павутиння нюансів взаємовідносин, любові-ненависті, нещасть власної душі, котрі, змішавшись, мов різнобарвні напої в барі у Джорджа, і, змінивши перехресні зони дії, дали б усю палітру цій найскладнішій людській мікромоделі світу. Єдиною сценою, яка свідчить, що потенціал в акторів є, став діалог Джорджа (О.Ганноченка) і Ніка (В.Линецький). Саме на такому рівні гри акторів глядача міг би не залишити байдужим будь-який психологічний поєдинок, із яких власне і скроєний спектакль.
Усе ж кілька щаблів на шляху до надзавдання спектакль подолав. Глядачі ще раз побачили, якими гидкими є численні людські пороки. Переконавшись, якою слабкою є людина, жахнулися. І задумалися, де ж вишукувати внутрішні резерви боротьби з цими самими пороками. Звісно ж, злякалися. Так, ми боїмося. Цього величезного незрозумілого навколишнього світу, боїмося себе, свого існування в ньому, боїмося один одного. Хоча вдаємо, що нічого не боїмося.