Провівши 72 сезони на сцені Одеського академічного театру музичної комедії імені М.Водяного, вона стала справжньою легендою - і не тільки Одеси.
Євгенія Михайлівна Дембська пішла з життя на 99-му році життя ― менше ніж за півтора року до свого офіційного сторіччя. Пишу - без остраху - офіційного, бо мало хто з театралів сумнівається в тому, що столітній рубіж вона вже переступила. Цілком можливо, що під час війни, коли масово пропадали документи, вона не встояла перед зрозумілою (особливо для актриси) спокусою "помолодшати" на два-три роки. Але тим більше замилування викликала вона, маленька… ні-ні, не бабуся, а саме пані, яка не дозволяла собі виходити з дому без макіяжу… "Наша Женя-Женечка" - так любовно називали її одесити незалежно від віку.
Зустрічаючи її на вулиці або в транспорті, я незмінно дивувався, як вона тримала спину - завжди прямо, як пишуть у книжках про життя аристократів. Тим часом прямого зв'язку з аристократами нібито й немає: батько Михайло Іванович - виконроб на Дніпровській флотилії, мати Ганна Дмитрівна - домогосподарка.
Женя, яка з'явилася на світ, згідно з офіційними документами, 28 листопада 1920 року, була пізньою дитиною. Батьки наближалися до сорокарічного віку, вже виховували Валентину 1903 року народження. Про своє київське дитинство і юність Євгенія Михайлівна згадувала рідко й мало, але незмінно тепло. Можна було зробити висновок, що цей період її життя був безхмарним. Але це не так. Адже батько артистки помер 1922-го, і матері зі старшою донькою довелося виходжувати дівчинку в моторошних умовах життя і побуту пореволюційного Києва. Женя закінчила семирічку, вступила до музичного училища, потім до Київської консерваторії, 1937-го вийшла заміж за Олександра Каца, студента того ж вишу, 1938-го з'явилася на світ донька Вікторія, словом, життя плинуло насичено, поки не гримнуло 22 червня 1941 року...
Евакуюватися не вдалося; як було вирушати в невідомість із трирічною донькою і хворою мамою (чоловік у цей час уже воював у складі частин НКВС)?! Після приходу німців вона, щоб прогодувати родину, вступила до російськомовного театру малих форм - Kleinkunsttheatеr. Цей колектив, яким керував німецький режисер Ганс Телен, поєднував вокалістів, танцівників, естрадників, циркачів і навіть спортсменів. Вона виступала в ревю, співала, танцювала, запаморочувала голови шанувальникам, а на серці було неспокійно.
Дамокловим мечем висіло над актрисою походження чоловіка - Олександра Каца. Сусіди по двору регулярно строчили доноси в поліцію: дуже вже кортіло розжитися квартирою - з меблями й роялем, але виручав директор театру.
Наприкінці 1941 року актрисі повідомили, що вона має прибути в табір для військовополонених. Там з'явився якийсь Дембський і стверджує, що він її родич. Спершу Женя подумала, що її шукає брат, якого заарештували 1937-го і про якого відтоді сім'я не мала жодних відомостей. Але, прийшовши в табір, вона побачила… свого чоловіка. Потрапивши в полон, він назвався прізвищем дружини, що й урятувало його від негайної загибелі.
- Я так учепилася в колючий дріт, що досі в мене пальці на одній руці насилу згинаються, - згадувала згодом Євгенія Михайлівна про цю зустріч.
Олександра відпустили з нею, але, перш ніж потрапити додому, подружжя довго ходило по місту, чекаючи темряви. Побоювалися сусідів; ті запросто могли видати. Кілька днів Женя ховала чоловіка на горищі, не показуючи його навіть рідній доньці. Але довго так тривати не могло, і Олександр покинув Київ. Більше вони одне одного не бачили…
Наскільки серйозною була небезпека, яка їй загрожувала, Женя вповні зрозуміла після того, як довідалася про масові розстріли в Бабиному Яру. Тоді спересердя вона сказала директорові театру: "Ви ніколи не переможете, бо вже прокляті!" Ганс Телен нічого на те не відповів. Наполовину німець, наполовину француз, він ненавидів війну й у своєму театрі допоміг фізично вижити десяткам людей, включаючи євреїв-музикантів, хоча чудово розумів, чим ризикує. І була ще одна причина, через яку директор Kleinkunsttheatеr пробачав своїй акторці найгостріші її висловлювання - кохання.
Почуття було взаємним. Ганс неодноразово пропонував коханій забрати її дитину й поїхати з ним. Женя вагалася, але почуття обов'язку перед чоловіком виявилося сильнішим. Тоді вона ще не знала, що її чоловік загинув у листопаді 1943-го при звільненні Києва.
А Ганс, коли в нього в Німеччині народилася донька, назвав її Женею…
1945-го театр опинився в Угорщині. Коли туди ввійшли радянські війська, артистів "мобілізували" для виступів перед ними. Повертатися в рідний Київ після всього пережитого Євгенія не схотіла. Їздила з концертною бригадою по країні, аж поки опинилася у Львові. Там, під час виступів у клубі репатріянтів, її побачив молодий артист місцевої філармонії Михайло Водяний. Вражений її красою і голосом, він переконав директора філармонії прийти на концерт. Так Євгенія Дембська стала солісткою Львівської філармонії. З Михайлом Водяним у них склався дует. Разом виступали, разом перейшли до Театру мініятюр, який у лютому 1947-го перепрофілювали в Театр музичної комедії.
Її роль у цьому театрі визначилася після першої ж вистави "Одинадцять невідомих" - прима. "Сільва" закріпила цей неформальний статус.
У цю роль актриса вклала, без перебільшення, всю себе. Та так, що іноді після першого акту їй доводилося викликати "швидку". Але інакше вона не могла. Сільва для неї стала не просто роллю, а частиною життя - йшла від серця.
Своє право вважатися примою Дембська підтвердила й у найкращій виставі театру його львівського періоду - "Вільний вітер". Стелла в її виконанні була не просто нареченою героя, а дівчиною з сильним і гордим характером. Особливо вражала глядачів сцена розставання з Янко...
На жаль, ролі такого рівня діставалися їй нечасто. Здебільшого доводилося грати в "правильних", "ідеологічно витриманих" творах.
Ось лише кілька прикладів, узятих з тодішніх газет.
"Актриса майстерно окреслила духовне зростання простої дівчини, яка приїхала на будівництво малограмотною. З допомогою колективу Машенька стала кваліфікованим майстром" (оперета К.Лістова "Мрійники").
"…вузький і обмежений був світ Луїзи. Але під впливом…. працівників радянської комендатури змінюється її світогляд, вона стає ревним пропагандистом нових ідей. Є.Дембська переконливо показала, як змінювалася психологія її героїні…" (оперета А.Лепіна "Біля блакитного Дунаю").
Та навіть такі ролі Євгенія Михайлівна не дозволяла собі грати впівсили, хоча з її красою і чарівливістю це було дуже просто.
- У кожну виставу треба ввійти як у своє життя, - казала актриса. - Не просто грати, а зрозуміти, відчути, уявити, як би ти поводилася в такій ситуації, що б ти відчувала, потрапивши в неї. Немає ролі, в якій ти можеш вийти і просто бла-бла… У кожну роль треба ввійти з ногами, з головою, з усім тулубом.
Однією з яскравих ролей актриси стала її Проня Прокопівна у виставі 1955 року "За двома зайцями". Красуня-актриса - блискуча Сільва, Маріца, Розалінда, Стелла - цього разу вже самою своєю появою, навіть до першої репліки, викликала істеричний сміх у залі. Досить було поглянути лише на її приклеєний носик, кінчиком догори, щоб стало ясно, що перед нами - дівчина з кругозором, обмеженим модними журналами, яка хоче виглядати як світська дама. До зовнішнього образу пасували й пишні, навмисне позбавлені смаку костюми, ламана пластика й такі ж інтонації. Образ, створений Дембською, практично ідеально відповідав авторському задуму, актриса мала колосальний успіх. І невипадково, говорячи про свої улюблені ролі, Євгенія Михайлівна незмінно називала дві - Сільву й Проньку.
Проня була однією з перших ролей, зіграних актрисою після переїзду (наприкінці 1953 р.) Театру музкомедії зі Львова до Одеси. Побоювань було багато: як прийме столиця гумору колектив, у якому не було жодного вродженого одесита?! Але сталося своєрідне диво: в Одесі театр не просто пройшов, а став найулюбленішим. Особливо після того, як вийшла "Біла акація" - постановка оперети І.Дунаєвського, пронизана істинно одеським колоритом.
став найулюбленішим. Особливо після того, як вийшла "Біла акація" - постановка оперети В. Дунаєвського, пронизана істинно одеським колоритом.
Вистава мала фантастичний успіх, якому посприяла поява в кінотеатрах Союзу його екранізації. Особливо вирізнявся дует Лариси і Яшки-Буксира в блискучому виконанні Євгенії Дембської і Михайла Водяного.
"Яка це була блискуча танцювальна пара, скільки було в грі акторів іскристої бравурности, задерикуватої спостережливости, пластичної елегантности!" - так через 20 років після прем'єри писала Лілія Жукова в брошурі про історію світової оперети.
В архіві театру зберігся документ - лист "представників трудівників Ставропілля", які дякували керівництву Одеської области й Театру музичної комедії за можливість "подивитися веселу і дуже хорошу виставу "Біла акація". Особливо захоплюються сільські трударі М.Водяним і Є.Дембською!
На жаль, але цей успіх залишився за великим рахунком єдиним у небагатому кінорепертуарі Є.Дембської. Був шанс його розвинути, коли кінорежисер Віктор Іванов запропонував їй зіграти Проню у фільмі "За двома зайцями", який він готувався знімати. Але саме в цей час у Львові важко занедужала мати актриси, і роль Проні стала зірковою для Маргарити Кринициної.
Зате в рідному театрі вона завжди мала що грати - понад двісті різнопланових ролей. Їй неодноразово пропонували перейти до Київського театру оперети, обіцяючи квартиру й провідні ролі, але актриса незмінно відповідала, що ніде й ніколи не знайде такої любові, яку дарують їй в Одесі. І це була правда: в Одесі її обожнювали, і не було дня, щоб просто на вулиці до неї не підходили знайомі й незнайомі люди, дякували за задоволення від вистав, освідчувалися в коханні, а то й просто просили автограф.
Театр - устрій складний. Мудрий драматург Євгеній Шварц іронічно зауважив, що управляти театром складніше, ніж державою. Але Євгенію Михайлівну завжди вирізняла виняткова доброзичливість, вона ніколи не встрявала в театральні розбірки, була осторонь усілякого негативу, дуже рідко можна було побачити її без усмішки. Вона завжди була щедрою на поради й допомогу, особливо тим з молодих, кому випадало грати її ролі. Напевно і це, зокрема, сприяло її разючому довголіттю.
На святковому вечорі на честь 95-річчя актриси її молоді колеги натхненно співали:
"Ах, мамаЖеня! Всегда в движеньи!
Она прогнала годы прочь!
Ах, мамаЖеня! Ты, без сомненья,
Готова всем во всем всегда помочь!
Мы окружаем,
Мы подражаем,
Мы обожаем, да-да-да!
Твои манеры, твои премьеры!
Гори же ярче, театральная звезда!"
Фото надав Одеський академічний театр музкомедії