Він був київською визначною постаттю. Вся «підземна» еліта визнала його яскравий талант, і з вуст у вуста, по ланцюжку, ця звістка поширювалася далі. Перебірливі іноземці знали, де можна дешево купити справжній живопис. Тихо під’їжджали на машинах до його квартири на Мостицькій, потім на Оболонський проспект. Художник розгублено дивився, як згрібали в оберемок його любовно намальовані твори, із диявольським тріском здирали їх із підрамників, і, грюкнувши багажником, як пострілом, вивозили в рулонах. Спустошене серце стискувалося від болю, якого було так багато у його житті. Однак щоразу вроджене почуття гумору, велика сила духу та ще склянка хмільного повертали йому творчо-діяльний стан.
Народився в Казахстані, куди евакуювалася сім’я після поранення на фронті батька. Дивне ім’я Вудон придумав батько, начебто бажав йому такої самої незвичної долі. Так і вийшло: художник відстоював дану йому своєрідність найчастіше всупереч обставинам. Він зростав у бідній простій сім’ї скляра Івана Петровича, із дитинства був привчений до нелегкої праці «заробляти на їжу», то ж навіть уявити не можна, звідки в нього виникла мрія стати художником. Воістину, від Бога. «У моєму становленні як художника ніхто не допомагав, — писав В.Баклицький в автобіографії, — тих, хто мені заважав, я перелічувати не буду». Йому не довелося навчатися в спеціальних закладах, проте своєї мети він домагався завзятою працею з високою вимогливістю до себе і великою працездатністю. Витратив чимало паперу, картону і фарб, копіюючи картини класиків, які зацікавили його, штудіював натуру, допоки не виробив свій художній стиль. Удосконалював його все своє життя.
З 1949 року сім’я, в якій на той час з’явилася сестричка, після різних переїздів, влаштувалася в Києві, на вулиці Гоголівській. Тоді там стояли дерев’яні будинки схожі на бараки, в одному з яких жили молоді художники, що, очевидно, і справило на Вудона сильне враження: «...я отримав свій перший «гонорар» у вигляді прочуханки, надалі я переконався на прикладі своїх попередників (Рембрандт, Ван Гог, Шагал, Модільяні та ін.), що такий «гонорар» не є чимось незвичним. Ні! Людство завжди було поблажливим до своїх заблуклих синів: скажімо, великий грузинський народ знає, де похований Сталін, а ось де спочиває Піросмані, не відає ніхто».
Вудон Баклицький був кремезним і сильним, із густою копицею кучерявого волосся. Його світлі очі здавалися то сірими, то зеленими, то спалахували жовтим вогнем у хвилини гніву чи захоплення. У судженнях виявляв категоричність, людей розділяв на «ми» й «вони»: творчих, вільних духом і споживачів, рабів речей. У його квартирі, де б він не жив, ніколи не було меблів, фіранок, скатертин та інших предметів затишку, хіба що які-небудь будівельні «козли» замість столу і стільців як крайня необхідність. І річ не в тому, що він був бідний, хоча сам так не вважав, вважаючи багатством свій талант.
Тричі був одружений (і стільки ж народилося дочок). Та кожну пропозицію коханої жінки купити щось для господарства шалений Вудон рішуче відкидав. Побуту протиставляв свято — піднесений стан душі. Так, працюючи екскурсоводом, повів групу туристів вночі в ліс на пошуки квітки папороті, а там, у глухомані, показав портрет коханої, який світився на землі, і його всі впізнали й ойкнули, — цей лендарт художник склав заздалегідь з особливих гнилушок. Численні друзі та знайомі найчастіше називали його Вілей і з задоволенням приходили до нього в гості, особливо якщо він оголошував якесь торжество. Був, приміром, День ледаря (і це за часів гасел «Слава праці!», які повсюдно розвішувалися), день народження відзначав по кілька разів на рік: один раз, за паспортом, — у січні, інший — у травні, у день, сповнений лише для нього певним смислом, що означає його «друге народження». Любив пригощати незвичними, придуманими ним стравами, — із листків липи, квітів кульбаб тощо.
Та й кожна картина В.Баклицького — теж свято, буйство фарб. У його палітрі переважають гарячі, не просто теплі тони: відтінки червоного, жовтогарячого, жовтого з контрастами льодової лазурі чи смарагду, охри та умбри зустрічалися рідко. Максималіст у своїх відчуттях, він міг написати пейзаж, у небі якого не одне, а три сонця. Його жінки не просто гарні — прекрасні, як квіти. Кожний злам гілки дерева наповнений пристрастю, яка межує з болем.
Експресія кольору і форми, що спотворює фотографічно-нормальне зображення, сприймалася в роки панування соцреалізму просто як невміння малювати, так само як і безідейність прирівнювалася до непрофесіоналізму. Таке мистецтво не мало ні офіційних виставок, ні відгуків мистецтвознавців, ні, тим паче, замовлень. Ким тільки не працював Вудон, щоб мати змогу купувати полотна і фарби, а також інколи влаштовувати свята. Був декоратором на кіностудії, оформлювачем, учасником археологічної експедиції та й вантажником траплялося підпрацьовувати, коли ще вистачало сил. Головне — відстояти своє право на самовираження, по-своєму переломлювати світло, що зачарувало художника в роботах Вермеєра, писати чистим кольором, проявляючи солідарність із прижиттєвою невизнаністю Ван Гога і наївністю Піросмані.
Чимало разів віра в себе залишала Вудона, кидаючи в темну безодню розпачу. Алкоголь не допомагав із неї вибратися, дедалі більше руйнуючи здоров’я, рубці та рани залишили на тілі спроби суїцидів... З фотографії кінця 60-х років на нас дивиться молодий художник, захоплений поезією М.Гумільова і романтикою О.Гріна, який ще не знав, як важко буде залишитися вірним обраному шляху. Адже зі створеної тоді групи художників-новаторів «Нью бенд» залишився один однодумець — Микола Трегуб, інші через благополуччя «соцзамовлення» пішли в «соцреалісти». За довгі роки дружби Коля і Віля чимало етюдів написали з однієї натури, хліб і фарби ділили навпіл і морально підтримували один одного.
До кожної людини, із якою знайомився Вудон, він суворо, як до самого себе, підходив із невисловленим запитанням, що переможе згодом у його душі — «ми» чи «вони»? А вголос загадково промовляв: «Подивимося...». Так, здається, і звучить у його картинах тема вікон. Він змальовував будинки та церкви, дерев’яні халупи Подолу та Куренівки, які пішли під знесення. Майже ніде не зображені люди, але — найрізноманітніші вікна: прямі, вигнуті, танцюючі, темні та світлі, як можливість проживання життя, як свобода вибору того чи іншого життєвого шляху.
Найбільше він цінував у людині креативний початок, вважаючи його божественним. Сам він був щасливий тим, що Бог дав йому такий дарунок. Усе, до чого торкався В.Баклицький, він хотів достворити. Брав шматок дерева, один-два рухи ножем, і виходило обличчя, звір чи квітка. Зі звичайного кругляка міг зробити камею. Навіть своє улюблене місто Київ боготворив за ...недосконалість, «ескізність», яке хотілося довести до досконалості, добудувати, дописати олією.
Слово «художник» писав із великої букви. Інколи підписував картину: «Художник В.Баклицький, начебто була необхідність зайвий раз, як заклинання, вимовити це магічне слово, і вкотре утвердити себе в цій якості. Цілісність поглядів, висока енергетичність його полотен приваблювали до нього учнів і послідовників. У його майстерні сформувалася плеяда художників, які нині живуть у різних країнах.
В останній рік життя Вудон брав участь разом із ними у виставках групи «Стронцій-90». Вигляд мав старого, сивого, хоч і з колишнім блиском в очах, важко ходив, спираючись на ціпок. Та йому було лише 50! Безумовно, його життя протікало інтенсивніше за інших.
Неординарність світовідчуття талановитої людини яскраво висловив Г.Гессе в повісті «Останнє літо Клінгзора». «Ти коли-небудь колупався в’язальною спицею в зупиненому стінному годиннику? — запитував художник. — Я якось це робив і бачив, як у годинник раптом уселився біс, і весь запас часу з тріском полетів у тартарари, стрілки пустилися наввипередки по циферблату, вони, як божевільні, оберталися зі страшним шумом, а потім також раптово все скінчилося, і годинник помер. Саме це відбувається нині тут, у нас: сонце і місяць, збожеволівши, мчать, немов їх хтось жене небом, дні летять, час минає, немов через діру в мішку».
У такому самому скаженому темпі згорів і темперамент Вудона Баклицького, він ніби розплавився в спеці 7 липня 1992 року. Залишилися палаючі мазки його картин.