НЕВДАЛА ВІДПУСТКА В «КАЧАНІВЦІ»

«ДТ» уже писало про катастрофічну ситуацію, що склалася навколо стародавньої садиби «Качанівка» у Чернігівській області, унікальної пам’ятки архітектури та історії. Нагадаю коротко.

«Качанівка» — єдиний в Україні палацо-парковий комплекс, який зберігся практично повністю: розкішний палац, підсобні приміщення, декоративні садові споруди, церква, парк з оригінальним плануванням, прилеглий ліс, кілька озер. У XIX столітті садиба була осередком культури та мистецтв, тут гостювало чимало художників, поетів і музикантів зі світовими іменами. Зараз споруди ансамблю потребують серйозної реставрації, на що, зрозуміло, у держави немає грошей, а землі та водойми є об’єктом всебічних чиновницьких домагань.

27 лютого нинішнього року указом Президента України «Качанівці» був наданий статус Національного історико-культурного заповідника.

Це дуже надихнуло й заспокоїло пані Тетяну Хайн-Тарновську, громадянку Великобританії, президента Міжнародного фонду друзів «Качанівки». З наївністю західної людини Тетяна Анатоліївна навіть не сумнівалася, що тепер справа, якій вона віддала чимало сил, у надійних руках. Пані Хайн-Тарновська вкотре приїхала в Україну лише для того, щоб переконатися, що все гаразд, і просто відпочити на лоні стародавнього маєтку, до якого вона безпосередньо причетна.

— Тетяно Анатоліївно, ваші предки понад сорок років — із 1824 по 1866 — володіли маєтком «Качанівка». Як склалася доля вашої сім’ї після цього?

— Останнім, хто жив у «Качанівці», був мій прадід Василь Васильович Тарновський, якого називали ще Василь-молодший. Мій дідусь, теж Василь Васильович, переїхав до Києва, а потім до Петербурга. «Качанівку» продали сім’ї цукрозаводчиків Харитоненків. А в 1917 році, як ви розумієте, дід із бабусею та двома дітьми — моєю матір’ю Оленою Василівною Тарновською та дядьком Георгієм Васильовичем — змушені були виїхати за кордон. Моїй мамі було тоді лише шість років. Отже сама вона «Качанівки» ніколи не бачила, хіба що на фотографіях чи картинах. Та й вона, й інші родичі, скільки я пам’ятаю, завжди розповідали мені про садибу, вона, можна сказати, запала їм у душу. І 1990 року, коли піднялася залізна завіса, ми поїхали до Радянського Союзу на пошуки «Качанівки». Ми дуже довго розшукували її і знайшли лише в 1998 році. Вперше, коли я сюди приїхала, відразу зрозуміла: треба щось робити для порятунку цього унікального місця. Відтоді я буваю в «Качанівці» щороку.

— І наскільки за цей час змінилася ситуація? Якою ви побачили «Качанівку» у нинішній приїзд?

— Цим літом наша сім’я — тобто я, моя старша сестра Катерина Анатоліївна з чоловіком, її дочка Наташа та інші Тарновські з Петербурга — планувала зібратися разом і поїхати подивитися на «Качанівку». Я думала, що це буде просто відпустка! Адже ваш Президент видав указ, за яким «Качанівка» стала Національним заповідником.

Щоправда, ще в лютому мені зателефонували люди, які працюють тут, і сказали, що директор заповідника — алкоголік, безпробудно пиячить і, відповідно, жодних реставраційних робіт у «Качанівці» не проводиться. Я думала, що вони перебільшують, а насправді, мабуть, усе не так жахливо. Мені сказали: приїжджайте і ви самі побачите, як це тепер.

Я вже вчетверте приїжджаю до «Качанівки» і сьогодні побачила її в найгіршому за весь час стані. Там справді абсолютно нічого не робиться, все руйнується на очах, і тепер палац та інші споруди потребують серйознішої реставрації, ніж рік тому. До того ж працівники спустили озеро, і оголився такий бруд, що на це просто неможливо дивитися. Коли ми там були, дівчатка плакали, так це страшно.

Правда й те, що в садибі бувають п’янки. Не знаю, наскільки часто, але ми приїхали до «Качанівки» в суботу ввечері й застали там веселу компанію приблизно з двадцяти чоловік. Під самим палацом, прямо на газоні, стояли автомобілі, що категорично заборонено на території заповідника. А хтось під’їхав машиною під альтанку Глінки, — це взагалі вже справжній скандал! Біля стін палацу ми сфотографували сліди від вогнищ.

І люди, які працюють у «Качанівці», підійшли до нас і сказали: треба щось робити. Адже це Національний заповідник, а там зараз кояться такі речі. Ми повернулися з маєтку до Києва, розуміючи, що просто зобов’язані негайно що-небудь зробити.

Отже, замість відпустки мені доводиться знову займатися серйозною роботою. Треба піти в Міністерство культури, може, вони що-небудь зроблять. У мене є звернення колективу заповідника «Качанівка» до міністра, в якому люди просять створити компетентну комісію, щоб перевірити діяльність директора. Очевидно, що його треба замінити на людину, яка змогла б організувати там нормальну роботу. Ще я хочу зустрітися з Лесем Танюком, який може нам допомогти. До речі, є ще одне серйозне питання, з приводу якого я з ним переговорю. Ми боїмося, що можуть приватизувати два головних озера маєтку: Майорське і Велике. Якщо таке станеться, це буде велика проблема для «Качанівки». На озера комплексу претендує й рибоводно-меліоративна станція «Чернігівська». Ми маємо у своєму розпорядженні документи, де чорним по білому написано, що озера були передані «Качанівці» ще 1997 року! Та хтось сховав ці папери, і тільки тепер їх випадково знайшли.

Я думала, що якщо вже «Качанівка» стала Національним заповідником, то й усі роботи там вестимуться як слід, і я не планувала ні ходити в Міністерство культури, ні зустрічатися з Лесем Танюком, ні давати це інтерв’ю...

98-го, коли я вперше побачила «Качанівку», там було далеко не так жахливо, як нині. Тоді саме йшла реставрація за проектом «Баварія», і все це досить добре виглядало. Проте за три роки після цього ніхто нічого не зробив, і тепер «Качанівка» просто гине.

— Ви згадали про спільний українсько-німецький реставраційний проект «Баварія—Україна». Що він дав «Качанівці»?

— Був такий проект, але його не довели до кінця. Наскільки я знаю, баварська сторона заявила, що роботи ведуть неправильно, і більше грошей не дала. Можна сказати, там просто пофарбували стіни, а не зробили справжню реставрацію. Зараз усе це вже обсипалося. Особливо це видно на церкві: одна сторона, відреставрована правильно, збереглася, інша вже майже зруйнувалася. Тобто це теж була скандальна історія, але тоді «Качанівка» не була Національним заповідником. У вас в Україні не так і багато подібних місць, відомих не лише в країні, а й за кордоном. Та іноземці, даючи гроші, мають знати, що все робитиметься правильно, реставрацію проведуть професійно, інакше ніхто нічого не дасть. Наступного тижня, коли я буду вдома, зателефоную в Баварію і запитаю, що саме там було й що можна ще зробити. Може, вони дадуть ще грошей на «Качанівку».

— Проте ви шукаєте й інші шляхи збирання коштів для реставрації садиби. Розкажіть, будь ласка, про діяльність організованого вами «Міжнародного фонду друзів «Качанівки».

— Наш фонд працює й у Великобританії, де я постійно живу, і в Україні. Британський комітет представляю я — президент фонду, колекціонер князь Андрій Лобанов-Ростовський, наш секретар Тімоті Хайн. Нам допомагає відома оперна співачка Вікторія Лук’янець. Тут справи фонду веде моя двоюрідна сестра, внучка брата мого прадіда Ірина Михайлівна Тарновська. Ми створюємо комітет в Україні й сподіваємося, що до нього ввійдуть письменники, художники, артисти — тобто люди, які завжди думатимуть про культуру, а не як би покласти гроші до власної кишені. Поки що у «Фонді друзів «Качанівки» працює невеличка група людей. Та ми ретельно контролюємо кошти, які збираємо на реставрацію маєтку. Цей процес відбувається повільно, оскільки ситуація, що склалася в заповіднику, не дозволяє нам прямо вкладати туди гроші. Ми відкрили фонд лише нинішнього року, зо два місяці тому. Чесно сказали людям, що в «Качанівці» серйозні проблеми з директором, і великих грошей поки що не просили. Люди здавали по десять-п’ятнадцять, може, двадцять доларів. І всі ці кошти лежатимуть на наших рахунках у британському й українському банках, поки ми не допевнимося, що все гаразд. Тільки коли в «Качанівці» буде хороший директор, правильно організовані роботи, ми з нашим фондом зможемо піти далі, збирати великі суми. За нашими підрахунками, потрібно півтора мільйона доларів, щоб розпочати там щось робити. Не варто збирати такі великі гроші, щоб потім вони пішли комусь до кишені й були витрачені на горілку, а не на реставрацію маєтку.

— Ви проводите заради «Качанівки» таку велику роботу. Чи відчуваєте себе спадкоємицею цього маєтку?

— Так, справді, тут я вдома. І я, і мої близькі. «Качанівка» в усіх нас лежить на серці, і ми не хочемо бачити її в руїнах. «Качанівка», так би мовити, останній палац із прилеглими до нього землями, лісами й озерами, що залишився в Україні. І це не лише архітектура, а й історія: адже там зупинялися свого часу стільки артистів, письменників, художників! Там Глінка написав оперу «Руслан і Людмила» і майже всі свої романси, там бували Рєпін, Маковський, Шевченко! У XIX столітті це був осередок культури — і тепер Качанівка знову може ним стати. Це абсолютно унікальне місце, й воно становить інтерес не лише для українців, а й для жителів інших країн.

— І яким би ви хотіли його бачити?

— Ми уявляємо собі «Качанівку» у майбутньому як міжнародний центр освіти, розвитку талантів і мистецтв, центр культури та туризму. Ми думаємо, там вистачить місця на все: і на музей, і на культурний центр, і на комплекс для відпочинку. І щоб туди могли приїхати туристи, треба провести величезну попередню роботу. Причому її обсяг не обмежується лише реставрацією. Потрібно обладнати і ресторан, і туалети, і спальні, де люди почуватимуться як удома.

Я зустрічалася зі співробітниками заповідника, і я сказала їм: якщо ми хочемо, щоб у «Качанівці» щось було, ми мусимо працювати всі разом. Я сказала людям, що якщо працюватимуть усі, від простого працівника до директора, і я допомагатиму, то спільними зусиллями можна знову зробити «Качанівку» перлиною України.