«Усе життя я брехав, брехав, щоб вижити. Правду про свою сім’ю я нікому сказати не міг, не знала Ада, не знали діти... Я і їм брехав. А ось на сцену виходив, не брехав. І в кіно у своїх ролях — не брехав», — це рядки з щоденникових записів актора, які Ада Роговцева знайшла після смерті в його архіві і опублікувала в книжці «Мой Костя», яка нещодавно вийшла в Києві (видавництво «Альтерпрес», 2006 р.).
УРосії, як відомо, треба жити довго, щоб до чогось дожитися. Ще довше треба жити в Україні. Знадобилося 40 років, щоб ми довідалися про історію великого українського актора Костянтина Степанкова, яка проливає несподіване світло й на його кіногероїв, і на нього самого.
Уперше побачила я Костя (тоді він був ще не народний і навіть не заслужений) наприкінці 60-х у спектаклі Київського театру-студії кіноактора «Лисиця і виноград», поставленому Леонідом Осикою. Запам’ятала його філософа Ксанфа на все життя: худе ламке тіло, стомлено сутулиться, але хода легка, жест плавний, розслаблено примхливий, а сама рука владна, сильна, з напружено-опуклими жилами. Нестерпний блиск очей на коричнево-аскетичному, випаленому обличчі з глибокими зморшками, яке відразу вміє стати жорстким, зістаритися і спорожніти.
А який він був чудово зневажливий у своєму вільнодумстві, яке балансує на межі цинізму, який розсіяно аристократичний у кожній інтонації, коли відверто забавлявся суперечками з простодушним і талановитим рабом Езопом. Ну звідки в ньому ця розмагніченість, витонченість і природність водночас?
Коли дізналася, що Степанков щойно пішов із Театру імені Франка, де пропрацював 14 років, але так і «не вписався», нітрохи не здивувалася. Тодішня україн-ська драматична школа з її мелодекламацією, любов’ю до знаків оклику та майже повною відсутністю запитальних, що не знає шепотів і півтонів, була не для цього актора.
Незабаром ми з ним познайо-милися: на тривалому маршруті Сибіром, який називався Декадою української літератури і мистецтва в РРФСР, де Кость автоматично ставав центром будь-якого — малого чи великого — скупчення народу.
І що особливо вражало в цьому двотижневому моноспектаклі — ні найменшого фальшу, ну справді жодного хибного звуку чи жесту, навіть як на прискіпливий погляд критика. Бентежило лише марнотратство, нерозбірливість, чи що... Легко спалахує, легко згоряє, як хатина на великій пожежі. Та підкинь кілька сухих снопів соломи — і запалає знову.
Пам’ятаю, подумалося: чи не розтрачує він свою шалену внутрішню енергію ось так, по дрібницях?.. І чи не виявиться найкращою, найчарівнішою роллю, яку йому призначено зіграти, — роль самого себе, артиста Костянтина Степанкова?
Приблизно так я написала про нього за свіжими враженнями. Відтоді минуло ціле життя. Воно довго не давало відповідей на мої запитання і начебто підтвердило побоювання.
На межі 60—70-х кілька блискучих кіноролей, які зробили Степанкову гучне ім’я, а до й після цього — безліч середніх і просто епізодичних, від яких цілком можна було відмовитися, які не пасували до його значного, нервового обличчя, не потребували тієї внутрішньої сили, яка була йому притаманна. Сам він наприкінці життя безжалісно розділив свої роботи в кіно на ті, що соромно дивитися, й ті, що не дуже. «Тих, що не дуже, може, штук п’ять є».
Як на мій смак, найбездоганніша з «нестидких» — Михайло в шедеврі Леоніда Осики «Кам’яний хрест». Степанков зіграв природну людину, фізично й душевно здорову, з по-дитячому неторкнутим, безжалісним серцем, чию совість ще ніщо не бентежить і не обтяжує, бо він сліпо підпорядковується законам моралі громади й не несе особистої відповідальності за вчинки. Це людина на дуже міцних ногах, яка вросла у свою землю могутнім корінням, яка розділяє зі своїм народом його, народу, уявлення про національну та людську гідність. Він навіть не здогадується про існування такої підступної штуки, як свобода вибору (екзистенціалістів ще не читав, щасливчик).
За кілька років у того ж таки Осики в «Захарі Беркуті» Степанков зіграє боярина Тугара Вовка — ще одного господаря на своїй землі, мисливця і воїна, пана з поганською жадобою до життя, упевненого в невідпорності своєї чоловічої сили та привабливості, а також у праві самому вирішувати свою і чужу долю. Останнє його й підведе та підточить зсередини його силу, і перетвориться він на очах у жалюгідного і нещасного старого. Це драма людини, яка зробила неправильний вибір.
Зовсім інший людський тип запропонував Степанков у фільмах Миколи Мащенка. У знаменитих «Комісарах» він зіграв фанатика віри, мученика ідеї, людину, обдаровану релі-гійним інстинктом і потужним релігійним темпераментом. Такими, напевно, були перші християни. Утопічна комуністична ідея хоч і не перемогла в окремо взятій країні, зате взяла гору в окремо взятій людській душі — чистій і чесній душі комісара комісарів Федора Лобачова.
Однак пластичний малюнок ролі, запропонований актором, свідчив ще про щось — окрім слів і понад буквальне значення. Ці якісь страдницькі сторожкі очі, ця тінь тривоги на обличчі, дитячої безпорадності й незрозумілої провини, ця вроджена шляхетність жесту, яка контрастує з прямолінійністю слів і категоричністю тону, ця невагомість легкого тіла, котре якось косо ковзає землею... Сперечаючись з іще одним ченцем-революціонером, якого пойняла єресь (його грав Іван Миколайчук), герой Степанкова не розумних аргументів шукав, а немов заклинав безодню, що розверзається перед ним. Він програвав другові на якомусь іншому полі та мимохіть бентежився перед людиною, яка не боїться заглядати в глибину власної душі та ставити прокляті запитання. У цьому таємному страхові була уразливість і слабкість сильного героя, зіграного актором нової формації. Герой — ідеаліст найчистішої проби, ще нічого не знає про себе й свою долю, актор уже знав усе.
Це було настільки несподівано й привабливо, що сам Пазоліні, автор «Євангелія від Матфея», запросив «Комісари» на свій фестиваль у Пізі «Нове кіно». Зате рідні кіноінстанції, які чимало попрацювали, щоб спотворити картину, практично поклали її «на полицю», від гріха подалі.
Потім Степанков зіграє Жухрая в телесеріалі Мащенка «Як гартувалася сталь» — не апостола, а романтика та лірика революції. Потім знаменитого партизана Сидора Ковпака в трилогії Тимофія Левчука «Дума про Ковпака». На нього посипляться звання, нагороди, премії — усе, що належало в радянському суспільстві за офіційного визнання.
Однак саме тоді для україн-ського кіно настали важкі часи — ролей за рівнем таланту та особистості Степанкова не було. І він чесно заробляв свій акторський хліб де доведеться.
В останні роки Кость практично не знімався, жив у селі під Києвом, де вони з дружиною, відомою українською акторкою Адою Роговцевою, здужали купити скромну селянську хатину, годував там курей і ліпив вареники. І, звичайно, пив. Багато й гірко.
Якось у Будинку кіно попросив приїхати туди: «Розповім тобі все-все, навіть те, чого нікому ніколи не розповідав». На жаль, не поїхала, тому що, каюся, втратила до нього інтерес. Як я тепер шкодую про це! Як мало ми всі знали про нього, як багато не довідаємося вже ніколи...
Ось його історія, яка стала відома зовсім недавно.
Народився Кость Степанков у сім’ї потомствених священиків. Батько його — Петро Волощук — був протоієреєм у селі Печески на Хмельниччині. Уперше його заарештували в 37-му, але випустили. Боячись за долю близьких, батько вмовив дружину формально розлучитися з ним і дати дітям прізвище Степанкови (русифікований варіант дівочого прізвища дружини Степанко). У 39-му його знову заарештували і розстріляли. Від вразливого Кості мати це приховувала. У голодному 33-му помер від скарлатини молодший брат. Старший, п’ятнадцятирічний Ігор під час війни пішов в УПА, незабаром загинув. Сам Кость утік з дому — шукати батька чомусь на Півночі. Потрапив до колонії, утік, пройшов через лінію фронту, працював де доведеться, поки не потрапив на рибальське судно, яке ходило між Архангельськом і Мурманськом, на землю Франца Йосифа. Був юнгою, сином полку, ловив кільку та салаку (від тих мандрівок залишилися на тілі морські наколки).
Уже після війни мати, боячись доносів, вирішила тікати з Умані, де сім’я «ворога народу» жила з кінця 30-х. Кость їхати категорично відмовився. Залишивши хату на людей, які пізніше стали опікунами сина, мати з шестирічною донькою назавжди залишила Україну. Двадцять років не хотів бачитися з нею Кость — не міг пробачити, що вона його кинула. Потім усе-таки зустрілися, не відразу, але помирилися.
Своє походження Костянтин Петрович старанно приховував від усіх, включаючи сім’ю. (Виходить, не повірив ні ХХ з’їзду, ні масовим реабілітаціям, ні «відлизі», ні навіть перебудові? Чи щось інше стримувало?) Тільки через 33 роки (!) подружнього життя відкрився дружині. Це був 1991-й — доленосний рік, коли зруйнувалася радянська імперія. Отже, лише тоді повірив, що все це всерйоз і надовго. (Широкій публіці сповідувався з телеекрана ще через кілька років.)
Усе-таки ми жили в унікальному суспільстві: «справжня дійсність», до якої вічно закликали художника «повернутися обличчям», виявлялася брехливою та фальшивою, а вигаданий світ на сцені та екрані був справжнім, якому не потрібна брехня.
Як балансувала чиста й чесна людина Кость Степанков між істинністю поезії в кіно і неможливістю жити по правді? Про що він думав, граючи своїх комісарів? На які поступки перед совістю йшов, коли на настійну вимогу Амвросія Бучми, який частково замінив йому загиблого батька, кинув Уманський с/г інститут і вступив до Київського театрального, де був обраний комсоргом і виключав із комсомолу майбутнього режисера Володимира Денисенка, який сів потім за український буржуазний націоналізм (пізніше Кость у нього знімався)? Про що він думав, коли десять років бачив у кріслі в себе вдома тестя, колишнього працівника НКВС, який втратив ногу після операції, пив і опускався після смерті дружини і якому як благородний зять дав притулок на старість?
Усе це наші екзистенціальні драми, наша свобода вибору — між петлею і зашморгом. Жодними «европейскими мерочками» (Достоєвський) їх не візьмеш.
Про одну даму Кость якось сказав: «У неї такий глибокий внутрішній світ, що в нього й заглядати страшно». Я здивувалася, тому що сама вважала цю даму поверховою (кому ж і знати краще — ішлося про мене). Тепер розумію: він боявся заглядати не в чужу, а у власну глибину. Ми всі такі —ковзаємо поверхнею, вважаючи, що так зручніше, комфортніше та безпечніше. Схоже, це груба помилка: не маючи зворотного зв’язку із власною глибиною, ми не знаходимо контакту з чужою глибиною. Не вірячи собі до кінця, не довіряємо один одному.
А як ми можемо собі вірити, якщо не знаємо, хто ми, з ким і чим себе ідентифікувати: із розстріляними батьками та засланою ріднею (у мого роду такої теж вистачало з надлишком) або з наївним піонерським дитинст-вом і комсомольською юністю? З помилками батьків чи з пізнім їхнім розумом? А може, із сімейними переказами та національними міфами про інше життя дідів-прадідів? («Зараз і бандити мої тихенько переходять у герої. Я Петлюру грав як ворога, а тепер він — герой...», — із щоденника Степанкова.) У нас немає базових цінностей, які передавалися б із покоління в покоління без перегляду та ставали б моральною опорою особистості. Ось чому ми поголовно — батьки і діти — не стільки свідомо брешемо (із цим простіше розібратися), скільки несвідомо фальшивимо. Наше суспільство глибоко невротичне і таким залишиться ще довго. По суті, шукати б нам нині ідентичність не національну, а антропологічну. Однак це завдання крутіше, і ми інстинктивно відсуваємо його «на завтра». Боїмося очної ставки із самими собою.
У великого актора є перед нами одна важлива перевага: свій внутрішній досвід, включаючи негативний, усі парадокси власного духовного розвитку він чесно віддає героям. Якби у Степанкова не було такої трагічної історії, такого глибокого душевного підпілля, ми не мали б таких його героїв.
У молодості він мріяв зіграти Освальда з «Привидів» Ібсена, людину, створену для радощів життя та радості праці, але вже геть підточену помилками і «гріхами батьків». Лідія Либединська, дружина Юрія Либединського, за чиєю повістю знімалися «Комісари», вмовляла Мащенка зробити фільм про Південне товариство декабристів: «Степанков — готовий Пестель». Я ж завжди вважала, що Кость створений для героїв Достоєвського: він міг би зіграти «людину з підпілля», Версілова, Свідригайлова і навіть Ставрогіна. На жаль, не там і не тоді народився.
Слава Богу, під завісу його акторської кар’єри випала радість: Роман Балаян, з його чуттям на все справжнє, з симпатією до людей «слабких» і уразливих, запросив Степанкова до свого фільму «Два місяці, три сонця» — на роль старого чеченця, який приїхав до Москви розшукувати контрактника, вбивцю свого сина. І знову ми побачили це розгублене, беззахисне обличчя старої дитини, цей прихований страх і мольбу в очах, це невагоме тіло й слабкі, непевні ноги, які не довіряють чужій землі... Чудова робота, як на мій смак, найкраща у фільмі.
Парадокс (а може, єдність і цілісність?) долі Степанкова полягає в тому, що, попри офіційне визнання, він так і не став «своїм» для влади, старої і нової, безпомилковим інстинктом його відштовхували (чи він відштовхувався сам?). По суті, він виявився зайвою людиною у своїй вітчизні. І закінчив своє життя майже так само, як розпочав. Що ж, «зайва людина — це звучить гордо», розрадив би його колишній харківський піжон, а нині громадянин Америки Вагрич Бахчанян. І то правда, у нас якщо не зайвий — то дурень чи негідник. Або і те й інше. Винятки поодинокі.
Кажуть, рак виникає від глибоко завданих і так і не прощених образ. Ховали Костя, на його прохання, не на престижному Байковому кладовищі в Києві, де йому «належало», а в тому самому селі, де він годував курей, читав книжки, пив гірку та вів діалоги з кицькою. За труною йшла велика селянська юрба, чоловіки на поминках квапилися «пом’янути Петровича» за повною програмою. І я сердито подумала, що нерозбірливість наздоганяє Костя і за труною.
Нині, довідавшись про нього більше з книжки, яку з любов’ю видали дружина і діти, думаю інакше. Неофіційність, непарадність його похорону якось дуже з ним в’яжеться.
Насправді, навіть тоді, у Сибіру, не було нерозбірливості та дрібниць для Костя. То була найщасливіша, найбільш плідна пора його життя. І він, наглухо закритий для всіх, склавши на нижніх поверхах своєї душі пекучі образи і травми, розчахнув вікна й двері на верхніх поверхах і щедро, навіть із вдячністю, впускав усіх бажаючих. Світ був такий немилосердний до нього в дитинстві та юності, так довго хотів його занапастити, а тепер строки недоброї змови скінчилися, і життя відкрило йому свої обійми.
Виявилося, ненадовго. Не до нас йому, життю квапливому...
Якими результатами виміряти людське життя? Невже бляшками, які несуть на подушках перед труною (принизливий для гідності людини ритуал)?
Костя любили. Не тільки його сім’я — любили друзі, жінки, колеги, глядачі. Не тільки за безперечний талант. За некар’єрність (усупереч званням), за невміння користуватися вигодами свого становища (не став, як інші, академіком, не мав пристойної пенсії, квартири, дачі, машини), за тінь незбагненного страждання, що жило в глибині очей, за делікатність та абсолютну простоту у спілкуванні, навіть за зрозумі-лу слов’янську слабкість — любили.
Кость мав щастя ще раз переконатися в цьому. Знаю, не хотів святкувати своє 75-річчя («Кому це потрібно?»), Ада наполягла. Але коли він, як завжди, красивий і елегантний, але вже з паличкою (це було за рік до смерті), нерішуче вийшов на сцену й побачив натовп, який заповнив усі проходи у великому Червоному залі Будинку кіно, і натовп цей підвівся й улаштував овації, яких давно не чули ці стіни, — він так розхвилювався, що втратив свій дар лицедійства і майже нічого не зміг сказати. Зізнаюся, у мене теж навернулися сльози.
Є, є все-таки в цього квапливого життя свої неквапливі закони справедливості. Іноді, правда, вже надто неспішні.
В одному, як виявилося, я мала рацію: найкраща роль, яку Кості призначено було зіграти, це образ самого себе — Артиста Степанкова.
Степанков: із записок на клаптиках
l У нас ніхто досі не визначив, чому ми мізерні. Україна завжди була залежною і найпотужніші розуми і таланти віддавала Великій імперії в її скарб. Чомусь так сталося, що Достоєвський і Гоголь стали великими російськими письменниками. Навіть Шевченка Тараса перший «Кобзар» було видано в Санкт-Петербурзі. Де ж наша гордість? Балакати про неї легко. Чому моя Україна така хуторянська аж досі?!
l В оцей час, що ми його живем, в нашій парафії сильно багато дурнів, невігласів, які вміють пристосовуватись до чого завгодно. І багато справжніх фахівців — дійсних та потенційних — але!.. Прогресують тупі невігласи, а знаючі, розумні люди або від’їжджають за кордон, або гнидіють тут у безробітті.