Національний художній музей України представляє резонансний арт-проект - "Enfant terrible. Одеський концептуалізм". Більшість експозиції сформована на основі колекції Музею сучасного мистецтва Одеси. Експонуються твори метрів концептуалізму (Леоніда Войцехова, Юрія Лейдермана, Сергія Ануфрієва, Ігоря Чацкіна, Олександра Ройтбурда, груп "Перці", "Мартинчики") та багатьох інших художників, на яких так чи інакше вплинув одеський концептуальний рух.
Виставку розширено експонатами з приватних колекцій, галерей, фондів та архівів одеського Музею західного і східного мистецтва.
Над проектом працювали близько двох років. Саму виставку присвячено пам'яті куратора проекту Мирослава Кульчицького, який пішов із життя в лютому 2015-го... Організатори кажуть, що експозиція видалася б зовсім іншою без нього. Він був людиною глибокою, надзвичайно різнобічною особистістю і тонко відчував мистецтво.
По суті, це перша (за масштабами) виставка регіонального музею - у стінах Національного. Вона займає сім залів першого поверху НХМУ і триватиме до вересня.
Основа, зворотний бік проекту, - надзвичайно цікава й вітіювата. Вона сягає корінням епохи застою, кінця 70-х - початку 80-х ХХ ст. Тих часів, коли й виникло унікальне явище сучасного мистецтва - "одеський концептуалізм".
Деякі дослідники цього явища бачать відправну точку "одеського концептуалізму" в 1982-му. Того року об'єдналися яскраві молоді художники, які шукали нову художню мову, сміливо експериментували, винаходили щось нове, не знали для себе ні в чому жодних обмежень - навіть попри атмосферу застою.
Тільки з 2010-го розпочалася т.зв. офіційна дослідницька робота. Вона була покликана описати й систематизувати цей одеський феномен.
Арт-критики й сьогодні намагаються знайти витоки та мотивації, що перетворили "неусвідомлені" пошуки молодих художників на справжнє явище. З оригінальною художньою мовою, виразними формами, парадоксальними творчими підходами.
Колишні "одеські хлопчики", такі як Володимир Сальников, Володимир Федоров (Федот), Олексій Коцієвський, у ті роки навряд чи вважали себе великими художниками, вони просто творили. І хай не вся палітра одеського концептуалізму відбита в київській експозиції, слід визнати, що саме це явище - ширше й глибше за ті чи інші виставки.
У брежнєвську та андроповську епохи одеські концептуалісти по-своєму тролили свою застійну сучасність. Їхні роботи комусь здавалися абракадабрами, дивним наслідуванням. Проте одна з резонансних їхніх виставок - 1986-го - дала ще один потужний імпульс. Ця виставка відбулася на архітектурному факультеті будівельного інституту. Її учасники - "Перці" (Олег Петренко і Людмила Скрипкіна), "Мартинчики" (Світлана Мартинчик та Ігор Стьопін) - спровокували неймовірний скандал. Моралістів шокували і самі роботи одеських концептуалістів, і їхній ексцентричний зовнішній вигляд. Деякі художники спеціально придумували для себе театральні костюми, нові іміджі, протестуючи тим самим проти радянської уніфікації.
Мабуть, велика дослідницька робота з осмислення феномена одеського концептуалізму ще попереду, а київська експозиція - лише один із кроків до цього осмислення.
***
Важливо зазначити, що "Enfant terrible..." - виставка творів насамперед вільних, креативних, освічених людей. Ці три складові важливі в будь-який час.
Творчість одеських концептуалістів у ті роки була більше відома за межами СРСР, ніж усередині країни. Адже це нове мистецтво народжувалося наприкінці 1970-х - на початку 1980-х не завдяки, а всупереч.
Тоді, безумовно, у великих культурних центрах з'явився пласт внутрішньо вільних людей, які відгороджували себе від агресивної сірості, що панувала навколо. Закономірно виникла необхідність у якійсь "своїй" мові між представниками арт-простору. Цією мовою стало те, що потім і було назване "творчістю одеської концептуальної групи".
Наприклад, понад 40 років в Одесі працював художник і поет Олег Соколов (1919-1990): його роботи представлені в експозиції. Він першим повернувся до абстракціонізму і став використовувати колаж. Поет і дослідник культури Сходу, Соколов ще на початку 1950-х зрозумів значення вербальних знаків та їх самодостатності у візуальному мистецтві. Він розумів, що мова сама собою може розповісти про людину набагато більше, ніж ми можемо уявити.
- Одеса - літературне місто, - розповідає директор Музею сучасного мистецтва Одеси Семен Кантор. - Роль мови, вербальних символів, текстів тут надзвичайно велика. Це все разюче відчувається у творчості авторів. Майже всі вони - хороші поети. І тому в їхніх роботах простежується безліч неологізмів, багатошарових фраз, чудовий аналіз літературних кліше. Виставка й називається Enfant terrible (у перекладі з французької - "нестерпна дитина"). Ця дитина в момент народження була "нелюбима", у неї було багато батьків. Це і західний концептуалізм, і радянський соц-арт, панківська культура і течія "нової хвилі" (New Wave). Взагалі, московський або пітерський соц-арт із його безкомпромісністю не дуже прищепився в Одесі. Соц-арт тут завжди був пом'якшений одеським гумором. Нині ж, за моїми спостереженнями, молодь, яка з'явилася у виставкових залах наприкінці першого десятиліття 2000-х, виявилася більше підготовленою до наслідування художників 80-90-х, ніж публіка рівно "нульових".
Експозиція відображає минулу епоху. Якщо порівнювати традиційне мистецтво 70-80-х минулого століття, то цей зріз - емоційний, самобутній, формотворчий. Цей арт - як двигун для досить багатьох явищ сучасного мистецтва. Адже творчість представлених художників - свідомо чи несвідомо - можна зарахувати до концептуалізму.
- Нам кажуть, що це Художній музей, тобто класичне мистецтво, - зазначає Юлія Ваганова, заступник директора НХМУ з виставкової роботи. - Але унікальність ситуації в тому, що у зв'язку з цим проектом сучасного мистецтва музей почав знімати деякі попередні табу, аналізувати явища. Адже сучасне мистецтво для окремих людей є часом і велемудрим, і незрозумілим. Національний музей не може включити в постійну експозицію всі періоди, течії, які розвивалися десятиліттями в українському мистецтві. Тому ми й вирішили робити такі масштабні виставки: презентувати періоди і явища, котрі, можливо, "випали" з уваги офіційних інституцій. Так, багатьом із цих одеських художників властива провокативність. Але ж свобода завжди провокативна. Ці майстри працюють у різних техніках і використовують експеримент - як мову живопису.
***
Валентин Хрущ не був "концептуалістом", але інколи створював суто концептуальні твори. Одним із перших в Одесі він став застосовувати для цього "підручні" предмети й матеріали, виявляючи в них особливі символи та смисли.
Його "Спогад про минуле" - дерев'яна рибка, приклеєна до тарілки, поцупленої з ресторану. А поставивши склянку чаю на піаніно, художник міг виректи: "Ось це звук чаю". Робота під назвою "Звук чаю" є на виставці.
Леонід Войцехов - лідер одеської концептуальної групи. Живопис, графіка, колажі Войцехова 1980-х - завжди непередбачувана, нерівна низка "мислеформ". Смисл тут щоразу важливіший за техніку, як завжди в концептуалістів. Два його величезних полотна, на яких зображені руки, що тягнуться одна до одної, - "Дати - не дати" і "Взяти - не взяти". Це одночасно і класика, і сучасність. Ще одна робота Леоніда Войцехова - плакат "З ким ви, майстри Ренесансу?" - ніби епітафія радянським комуністам.
А на невеликій роботі Ігоря Чацкіна ("Буде вам і білка, буде і свисток") - зірочки... Але це збиті літаки. Мовляв, коли багато зірочок, то буде і свисток, але поки що тільки білка.
Група "Перці" (Олег Петренко і Людмила Скрипкіна) використовує різного роду наукові таблиці для вправляння в дотепності та творення концептуального мистецтва. До речі, в 1990-тих саме "Перці" були досить успішними. Багато їхніх робіт увійшли до колекцій провідних світових музеїв.
На скандальній картині художника Юрія Лейдермана так і написано: "Я оголошую війну Росії". Семен Кантор роз'яснює цю ситуацію: "Коли російські туристи приходять у музей і бачать цю роботу, наш адміністратор уже знає, що треба сказати: "Подивіться на рік створення". Та й усе... А рік створення - 1989-й. Але цей напис червоними літерами все-таки грізно пронизує скупчення чорних хмар.
На картині Сергія Ануфрієва зображені тіла людей, які ніби тануть у воді, а замість маківок - сходять сонця. Ця робота називається "Світають". Глибоко і... трохи навіть смішно.
Група "Мартинчики" (Світлана Мартинчик та Ігор Стьопін) працює з історичними й смисловими кліше. Тут Ілля Муромець рятує африканських бегемотів, Прометей дарує вогняного півня російським мужикам, а бог Перун докоряє князю Володимиру за те, що він хрестив Русь...
Присутній незвичний перформанс "Гойдалка для пеньків" від Василя Рябченка. Смисл - правда про Спілку художників. Таке собі життя, загнане в рамки.
А ось Ігор Гусєв у роботі "Одна країна - одна пісня" показав штучні кордони між Сходом і Заходом України. Карту України розділено скотчем. У кожній частині є екран, на якому транслюється кенар, що співає у клітці. Один кенар називається "птах", інший - "птица". Але співають вони ідентично. Це нагадує про штучність кордонів, зокрема мовних. Адже банальний "скотч" легко відклеїти...
Зоя Сокол у своїх роботах зробила висновок, що не тільки Юрій Гагарін достойний пам'яті, а й знамениті собаки - Білка та Стрілка. Вони також ризикували, коли вперше летіли в космічну безодню. Художниця спробувала створити історію цих героїв. На її роботах - Білка і Стрілка на заслуженому відпочинку з Титовим і Гагаріним, зі своїми батьками, Білка і Стрілка в старості...
"Є тільки два художніх закони, які об'єднують цих художників, - підсумував Семен Кантор. - Творчість та інтелект. Не можна працювати в образотворчому мистецтві без інтелектуальної глибини".
Коментар
Олександр Ройтбурд:
- На виставці представлено п'ять моїх робіт. Думаю, таке мистецтво органічне для концепції музею. Це мистецтво, яке вчасно не "музеєфікували", але яке необхідно "музеєфікувати", ці роботи потрібно ввести в мистецтвознавчий оборот. Тому що багато імен, тенденцій маловідомі не тільки київському глядачу, а й одеському. Чи властива цим художникам провокативність? Будь-який художник насамперед працює. Йому властиво те, що й будь-якій іншій людині. Комусь - багато пити. Комусь - багато працювати. Третьому - грати в шахи чи вболівати за футбол. Художникам, представленим на цій виставці в Національному музеї, властиве домінування концептуальної інтелектуальної складової. Це мистецтво, яке оперує насамперед художніми категоріями, а не тільки візуальними образами.