Обіцянку самовпевненого Нікіти Міхалкова «наздогнати й перегнати» Спілберга, дану рік тому з нагоди виходу сіквелу «Утомленные-2», виконали — без зайвих амбіцій — продюсер військової драми «Брестська фортеця» Ігор Угольников та режисер Олександр Котт. Тиждень тому на великі екрани вийшла кіносага про патріотизм без зайвого агітпропівського рафінаду — просто війна й людська доля. Але для нас сьогодні — це більше, ніж кіносага, це спосіб знайти себе в тенетах історичної пам’яті.
Оборона Брестської фортеці — справді героїчний епізод Другої світової війни, що не вписується у стандарти військової логіки. З одного боку, оборона цитаделі не мала стратегічного сенсу: адже її укріплення давно втратили свої оборонні функції. Фортеця по суті була лише казармою. А з іншого — довгий час залишаючись осередком організованого спротиву в тилу гітлерівців, вона відвертала на себе сили противника. Тільки в перший день облоги 45-та німецька дивізія втратила до 300 осіб вбитими. Це були найбільші втрати вермахту, яких він зазнав того дня по всій лінії фронту від Бессарабії до Прибалтики.
Пряме влучення у сховище боєприпасів унаслідок масованого артобстрілу на світанку 22 червня практично роззброїло гарнізон. Поклавшись на руйнівний ефект артпідготовки, командування вермахту планувало оволодіти цитаделлю вже опівдні 22 червня. Натомість минали дні, тижні… Уже було окуповано практично всю територію Білорусії, точилися бої за Смоленськ, а за 500 кілометрів від лінії фронту якимось дивом чинила опір жменя червоноармійців — без їжі, води, медикаментів, маючи обмаль боєприпасів, задихаючись від порохового гару і трупного смороду. Героїзмом назвати це мало, це — диво, породжене людським духом, незалежно від режиму, який панував тоді в державі «робітників і селян».
Замислімося: один із головних героїв стрічки — майор Пьотр Гаврилов (у ролі Олександр Коршунов) — був узятий у полон на 31-й день облоги! Відомі спогади лікаря, який лікував полоненого в концтаборі: «Одяг його перетворився на лахміття, обличчя покрите пороховою кіптявою та обросло бородою (…). Це був, у прямому сенсі, скелет, обтягнутий шкірою. Знесилений настільки, що йому бракувало сил зробити навіть ковтальний рух. Тож лікарям, аби врятувати йому життя, довелося вдатися до штучного харчування».
В історії оборони брестської фортеці досі є білі плями, найбільша з яких — чому пам’ять про оборону Бреста була, фактично, викреслена з героїки війни аж до початку 1960-х років, хоча десятки героїв-символів тим часом радянський агітпроп буквально фабрикував…
Утім, розмова наразі не про військове диво. Так, нащадків героїв тієї війни жодним дивом, схоже, не заскочиш. Приміром, на офіційному сайті фільму «Брестська фортеця» розміщено відеопідкаст із інтерв’юванням московської молоді старшого шкільного та студентського віку. Переважна більшість юнаків і дівчат на запитання «Що ви знаєте про Брестську фортецю?» видавала щось на кшталт звуків, із якими асоціюється назва легендарного рок-гурту Петра Мамонова…
Мова наразі про реконструкцію, котру, не вагаючись, назву шедевром батального кіномистецтва. Дві години життя на кінчику багнета, які дивишся на одному подиху. Мінімум слів, мінімум «кіномасок», максимум напруження, неначе ти сам незабаром опинишся на передовій…
Видовищні батальні реконструкції, грандіозна робота декораторів, гримерів та художників зі спецефектів — щось абсолютно приголомшливе для українського великого екрану. Вже не кажучи про роботу оператора та режисера, який бездоганно провів лаконічну сюжетну лінію картини через долі чотирьох головних героїв, що носять справжні імена своїх прототипів і навіть мають однакову з ними зовнішність.
Єдиний вимишлений персонаж у кіносценарії — трубач Сашка Акімов, від чийого імені лунає закадровий голос як спогади одного з небагатьох захисників фортеці, котрим поталанило вижити в тому пеклі. Його прототипом був вихованець музичного взводу гарнізону Петро Клипа. Як і в картині, йому вдалося вислизнути з оточення. За кілька днів блукань по лісах, знесилений, він таки натрапив чи то на гітлерівців, чи то на поліцаїв. Невдовзі опинився в таборі для військовополонених на Підляшші, відтак до кінця війни перебував на роботах у Ельзасі. Повернувшись на рідну Брянщину, герой брестської оборони невдовзі був засуджений за «політичну непильність» (пригадали йому й «колабораціонізм») і опинився в місцях, «не дуже віддалених». Але це вже сюжет, далекий від саги І.Угольникова.
Не показано у фільмі, що насправді комісара Фоміна видав гітлерівцям зрадник. Натомість головний герой сам зізнається німецькому офіцерові: «Я комісар і єврей». Його розстріляли на місці… У фільмі, як у добрій патріотичній казці, немає зрадників, — усі без винятку герої, навіть малодушний «кіношник», що підірвав себе й німецького капрала випадково знайденою лимонкою.
У житті насправді все було набагато складніше, подеколи — і трагічніше. Не всі були готові віддавати життя за кровожерний сталінській режим — особливо в перші дні війни. Але в кіномистецтва інша місія...
Війна — це передусім девальвація цінності людського життя й гідності. Проте сьогодні — через десятиліття «забуття» і «пригадування» — війна набуває не лише історичного, а й історіософського сенсу, що його жоден «класик» не зміг би втиснути в кадри кінострічки про окремий, хай навіть найяскравіший епізод військової епопеї. Лише історіософія здатна поставити історикові запитання, відповідь на які годі шукати в історичних джерелах. Бо історія «наслідила» іншою стежкою…
А якби не було 22 червня 1941 року, точніше — якби це була пересічна календарна дата в житті воїнів брестського гарнізону? ЯКОЮ була б країна у ці роки й наступні десятиліття? Щаслива, безбожна, впевнена у правильному курсі партії?
А якою була б Україна «від Сяну до Дону» у складі країни квітучого сталінізму? Чи існувала б така «колоніальна» одиниця взагалі, беручи до уваги поступ сталінської соціальної та національної політики? Запитання з умовним способом конструкції можна було б множити, якби не одне «але»…
Але сталося так, що у боротьбі за створення колективних господарств в СРСР переміг… вермахт. Багато радянських селян (не лише в Україні) зустрічали нацистів хоч і з острахом, а проте як визволителів від колгоспної диктатури та атеїстичної тиранії (приблизно так це звучало в їхніх пропагандистських гаслах). Замість другої безбожної п’ятирічки повідкривали церкви, — очевидно, ті, котрі не були висаджені в повітря. Своєю чергою, у Москві навіть дозволили обрання патріарха, відновили погони для комскладу «РККА» за зразком царської армії, запровадили ордени на честь «класово ворожих елементів», найшановнішу солдатську відзнаку повісили на георгіївській стрічці. Здавалося, ще трохи — і повернули б триколор на бойовому прапорі… Знайомий ветеран розповідав, як 1943 року його помполіт двозначно глузував: «Так и Маркса-Энгельса отменить не долго».
Маркса-Енгельса з ідеологічного пантеону не усунули. Проте країна після 1945-го була вже не тією, що в буремні роки колективізації-індустріалізації. З фронту прийшло покоління, яке не тремтіло від стукоту чобіт на коридорі чи вереску гальм «воронка» під вікнами опівночі. Це покоління не так легко було залякати, бо воно вже бачило найжахливіше на цьому світі пекло. Один із таких образів людини пофронтового покоління недавно втілено у стрічці «Стиляги». Батько-фронтовик, якого зіграв Сергій Гармаш, не боїться, що скажуть сусіди про «непролетарське» захоплення його сина чи про расове походження його внука, бо своє він уже відбоявся. Головне тепер — жити, а як жити — то справа тих, хто вижив.
Десь такою й була вся післявоєнна країна, що й пояснює стрімку цивілізаційну зміну другої половини 50-х, у часи побудови соціалізму «з людським обличчям». А якою вона могла б бути, якби добрі союзники Гітлер і Сталін мирно поділили між собою сферу впливу в Європі по обидва боки від брестського плацдарму? Якими були б українці через два-три покоління сталінської промивки мізків?
Уявімо ще гірший варіант. Припустімо (не надто переймаючись ідеями белетриста Віктора Суворова), що, розчарувавшись у військовій співпраці, Сталін таки зважився завдати «превентивного» удару по своєму класово чужорідному союзникові до 22 червня 1941 року. І що коли б радянську машину не вдалося зупинити десь на Рейні чи в Альпах? Тоді вже нацистська Німеччина була б рятівником і визволителем європейських народів від «червоної чуми». Ким би були українці в очах поневоленої Європи, точніше — великої «страны советов» від Тихого океану до Атлантики, особливо після її неминучого розпаду в 1991 році чи ще раніше? Запитання риторичне, але, схоже, що таки цапами-відбувайлами…
Тому герої цієї війни — справжні герої (якщо не брати до уваги поодиноких випадків агітпропівської героїзації), на відміну від німецьких учасників цієї світової бойні, далеко не всі з яких були садистами й бузувірами. Проте навіть слухачі військової академії бундесверу після Бісмарка й Гінденбурга сьогодні вивчають досвід лише фельдмаршала Роммеля. І фільмів про героїчну оборону Кенігсберга у повоєнній Німеччині не знімають, бо на прикладі такого ґатунку важко було б формувати ідентичність повоєнного покоління німців, здатних жити в умовах європейської спільноти, де вже давно немає державних кордонів та підстав для зовнішньої агресії.
Тим часом у нас є можливість вважати героїв Бреста своїми героями і на їхньому прикладі формувати в сучасного покоління українців цілком легітимну, з погляду моралі, ідентичність. Адже кожен четвертий загиблий у тій війні червоноармієць — родом з України, як і кожен четвертий нагороджений званням Героя Радянського Союзу.
Останніми роками в Україні багато зроблено для увічнення пам’яті жертв голоду 1932 — 1933 років, однак не відзнято жодної стрічки про героїв Крут — погодьтеся, наших «трьохсот спартанців». Ба навіть героям націоналістичного підпілля (приміром, Олені Телізі чи Олегові Ольжичу, не конче Роману Шухевичу) не присвячено ані метра ігрового кіно.
Неначе Повість минулих літ — літопис, написаний нами, але збережений у численних списках у російських скрипторіях, — пам’ять про Другу світову війну потрапляє до нас, причасників великої перемоги, у зарубіжних «кіносписках» великого літопису, складеного не нами і не з нашою участю. Отже, для нас «Брестська фортеця» — більше, ніж кіносага, — це спосіб знайти себе в тенетах історичної пам’яті.