Кожному з нас інколи доводиться чути або читати чиїсь упереджені думки. Висловлені невідь-ким та невідь-де, вони фіксуються якимось кутиком свідомості, а трохи згодом і зовсім забуваються. Але трапляється й так, що одного разу сказана чи написана кимось упереджена думка через певний час знову потрапляє на очі. Однак під нею стоять уже імена не буколічних «Васі» чи «Стьопи» з маловідвідуваного форуму, а досить серйозних та поважних людей. І річ інколи навіть не в тому, що в людей цих є якась причина повторювати те упередження, а, радше, в тому, що вони взяли його на віру, навіть не спробувавши оцінити чи переосмислити самостійно. І час від часу повторюють, коли розмова переходить на дотичні до того упередження теми.
І ось у нас на очах одна з таких упереджених і цілковито бездоказових тез перетворюється на громадську думку. Йдеться про те, що «електронні бібліотеки вільного доступу, на кшталт бібліотеки Мошкова, обкрадають авторів творів і при тому душать книговидавництво, у тому числі — й українське». Теза ця, з’явившись на світ в Росії на початку 90-х, останнім часом набула дивного поширення і в Україні. Не оминула вона й сторінок «ДТ».
«Ця країна звикла до халяви! Кожен хоче піти в Інтернет, накачати з бібліотеки Мошкова безкоштовних текстів, роздрукувати їх на принтері і читати залюбки. А окремі почвари від комп’ютерів взагалі з екрану читати навчилися», — аргументують представники обуреної громадськості. Більш просунуті в Інтернет-користуванні голосно додають: «Ось у США — там узагалі у вільному доступі текстів немає, і ось як хлібно-масляно в них живеться всіляким авторам! Мільйонерами стають! Принаймні деякі...»
На перший погляд, усе просто й логічно. Справді, у вільному доступі в російських, а частково — навіть у недавно народжених українських електронних бібліотеках є багато текстів. Багато — це тисячі найменувань та мільйони сторінок. Користувач справді може, принаймні теоретично, роздрукувати будь-який з цих текстів і не купувати його у вигляді книжки. При тому він справді не приносить жодних грошей видавництвам. І цілковито слушне зауваження, що у США, власне майже у всьому англомовному мега-сегменті мережі Інтернет, текстів, принаймні художніх, у вільному доступі практично немає.
Спочатку — про «принтерні» книжки. Спробуємо зайнятися досить нехитрою арифметикою. Найнижча собівартість сторінки виходить при використанні лазерних принтерів — якщо не брати до уваги принтерів матричних. Їх ми відкидаємо зразу, тому що на друк книжки піде чи не тиждень часу, і до кінця цього тижня власник принтера просто не доживе — сусіди або вчинять самосуд, або міліцію викличуть за порушення громадського спокою. Хто друкував на матричних принтерах — зі мною погодиться. З лазерних принтерів візьмемо досить сучасний принтер «середньої руки». Картридж до нього коштує 350 грн., і вистачає його на 2500 сторінок тексту (ну, максимум, на 3000 — якщо виймати й енергійно трусити перед кожною новою сторінкою, після
2500-ї). Таким чином вартість тільки картриджа на сторінку друку становить уже копійок 11—12 (це за умови, що є лазерний принтер — у струменевому, які зараз найпоширеніші, вона й за 20 перевалити може). А десь після 20—30-ї тисячі надрукованих сторінок (Так багато?! Гм, всього 40—50 книжок сторінок по 500) навіть суперякісний персональний принтер може померти остаточно й безповоротно, додавши до загальної суми витрат ще 1500—2000 гривень, себто 5 коп. на сторінку... Далі — пачка паперу на 500 аркушів коштує 15—20 грн. Ось іще 3—4коп. за сторінку, щоправда, друкувати можна з двох боків. Тоді вийде всього 1,5—2коп. В кінці отримуємо собівартість такої «халявної» книжки — десь 18 копійок за сторінку. Якщо сторінок з 300 — вийде 54 гривні, плюс купа проблем, плюс витрати на папки/скорозшивачі/голки-з-нитками — хто до чого вдатний.
Здається, що «халяву» з роздруковуванням книжок можна собі дозволити у двох випадках — або будучи дуже багатим мазохістом, або маючи доконечну потребу прочитати книжку, якої в продажу немає і найближчим часом не передбачається.
Читання книжок, особливо художніх, з екрану видається справою іще сумнівнішою. Шляхом нескладних спостережень можна помітити, що «прогресивне людство» книжки читає зовсім не сидячи в малозручній позі за комп’ютером. Читає під час пролежування дивану, поїздок у метро/тролейбусах/маршрутках. Під час сидіння у вбиральні, врешті решт... Ніколи не пробували прихопити з собою туди ноутбук? Краще не треба. І якщо гостродефіцитну (або надто вже високо оцінену «реалізаторами») вузькофахову літературу хтось, може, й набереться героїзму читати з екрану, то художню, яку можна придбати за 10—20 гривень, — навряд.
Про «обкрадання» авторів російськими електронними бібліотеками — розмова окрема. Не так багато хто з нас вільно володіє хоча б кількома іноземними мовами, заодно маючи можливість регулярно замовляти через який-небудь Amazon книги, і, що важливо, при тому може оплачувати їх. Отже, найчастіше доводиться користуватися продукцією українських та російських книговидавництв. А ось коли найповажнішим українським чи російським видавцям таки доводиться платити за авторські права (чим окремі з них, зрозуміло, нерідко нехтують), то платять вони далеко не самим «відомим сучасним авторам» і навіть не західним видавництвам, що мають права на видання тих авторів. А платять вони частенько гарячим естонським та московським парубкам, які оптом скуповують права на видання 200—300 різних книг на території СНГ у тих-таки західних видавництв. Останні керуються принципом «краще щось, ніж нічого» і більш-менш охоче йдуть на такі «оптові контракти». А ось від українських, приміром, видавництв «перекупники прав», природно, вимагають уже від 1000 дуже умовних одиниць за можливість видати переклад окремого пункту з довгих списків найменувань. Найобразливіше, що при тому авторські права такі перекупники купують для Росії. Це технічні деталі, за якими однак досить чітко проглядається: західні автори, яких ми всі знаємо, читаємо і любимо, найчастіше не отримують грошей за свої твори, опубліковані в СНГ. Ні з електронних бібліотек, ні за «чисті» чи «піратські» тиражі.
Врешті, навіть з найочевиднішим аргументом стосовно того, що електронні бібліотеки завдають шкоди книговидавництву, далеко не все так однозначно. Росія, яка, власне, й виконує сьогодні роль колиски «дармових» бібліотек, може похвалитися обсягом книготоргівлі на 1,5—2 млрд. доларів. З іншого боку, у США, в яких таких бібліотек немає, річний оборот книготорговців становить 26—27 млрд. Проте тут не слід забувати, що вартість книжок у США разів у 5—8 вища. А прибуток на душу населення в цих країнах різниться у 20—25 разів... Це при тому, що високочолі економісти до товарів першої необхідності книжок не зараховують, відповідно, за умов крайньої нестачі грошей люди мали б відмовлятися від них у першу чергу. У кожному разі, робити якісь категоричні заяви про зв’язок електронних бібліотек вільного доступу з благополуччям книговидавців без попереднього всебічного й наукового дослідження стану справ на ринку видається передчасним і недоречним.
А високочолим представникам українського та російського красного письменства, котрі вперто твердять, що тільки «молоді та маловідомі» дають дозвіл на вільну публікацію своїх творів, щоби «розкрутити себе» за рахунок електронних бібліотек, варто сходити на //www.lib.ru/COPYRIGHT/ і переглянути список авторів, котрі дали таку згоду. Включно зі Стругацьким, Танакою, Пелевіним, Коельо...
Примітний ще й такий факт. Закінчене десь близько місяця тому дослідження від Forrester Research з’ясувало таку річ. Опитавши значну групу користувачів Інтернету, массачусетські соціологи довідалися, що ті користувачі, котрі користуються послугами безкоштовних файлообмінних мереж і записують викачану піратську музику на власні компакт-диски, заодно ще й «ліцензійної» музики купують більше, ніж «законослухняні» респонденти. Це при тому, що «самопальні» компакти відрізняються від «ліцензійних» набагато менше, ніж «самодруковані» книжки від звичайних, виготовлених у друкарнях. Звідси напрошується один висновок — люди поділяються на тих, хто слухає, і на тих, хто не слухає музику, незалежно від того, якими шляхами ця музика здобувається. Так само, як на тих, хто читає, й на тих, хто не читає книжки. І в розширенні першої категорії мають бути зацікавлені всі — електронні бібліотеки, видавництва, автори. Буде ринок — буде й збут, якщо дивитися на це через зовсім уже економічні окуляри.
Загалом, вплив електронних бібліотек на читацьку аудиторію в Україні позитивний — вони прищеплюють частині населення звичку до читання художніх книг. При тому, як правило, книг хороших або, принаймні, не найгірших; книг, які далеко не завжди можна знайти, приміром, у районних центрах нашої держави. Вплив тих-таки бібліотек на прибутки авторів та видавництв дуже неоднозначний. І з’ясувати позитиви й негативи тому, хто поставить перед собою таку мету, буде дуже непросто. Доведеться співвідносити неявні мінуси (кількість тих, хто, прочитавши якусь книгу з екрану, вирішив не купувати її на папері, хоча раніше мав такий намір) з такими самими неявними плюсами (кількістю читачів, котрі, випадково наштовхнувшись на книжку в електронній бібліотеці, настільки собі її вподобали, що вирішили купити паперовий екземпляр).
А ось чого закриттям чи переслідуванням електронних бібліотек можна досягти реально, то це, по-перше, виведення частини населення, яка знайомиться з книжками справді «у Мошкова», а згодом купує їх паперові варіанти, з кола й так нечисельної «читацької публіки». По-друге, створення передумов для підвищення цін книговидавництвами, що спеціалізуються на максимально популярній літературі (фантастика + детективи + «жіночий роман» найнижчого штибу). Що, врешті-решт, може й покращить ситуацію з їхніми прибутками, але в довготерміновій перспективі, знову ж таки, призведе до зменшення «читацької публіки».
Єдине, що тішить у цій ситуації, — це відверта академічність «заборонних розмов». Оскільки тексти — навіть не пісеньки у форматі MP-3, з якими безуспішно бореться вся «колиска демократії». Звичайний текст відзначається вкрай невеликою ресурсоємкістю — одна сторінка займає 3,5 кілобайта. При тому текст ще й непогано архівується — принаймні вдвічі. Тому навіть на безкоштовний мікро-хостинг на віддалених від рідних піль серверах можна розмістити тисячі сторінок. Без жодного, так би мовити, ризику для здоров’я. Тому, панове, як любить казати Мошков, «Що ви все про копірайт... Краще б книжку почитали».