140-й сезон у Національній філармонії почався з виконання Дев’ятої симфонії Людвіга ван Бетховена. Цей твір традиційно вважається одним із найвищих духовних досягнень людства. Тому кожне звернення до нього неминуче забарвлюється в символічні тони. Втім, символістика нинішнього виконання виявилася дещо двозначною. Спрацював ефект одночасної присутності пафосу і «скромних» людських можливостей, які майже завжди особливо відчутних під час виконання шедеврів світової музичної класики.
Всі можливі «знаки» і «знамення» першого вечора ювілейної декади були добре продумані й сплановані. Самому концерту передували збори у фойє, під час яких присутніх пригощали напоями. Неподалік знаменитого фонтанчика з янголятком влаштували поміст, де виступали діячі українського мистецтва. Між промовами присутнім показали книгу «Зоряний шлях Національної філармонії України», що містить фотографії та відомості про артистів і колективи цієї організації. Дивний мікс жанрів фуршету, урочистих зборів і презентації зненацька нагадав атмосферу першотравневих демонстрацій кінця 80-х у провінційних містечках. Тоді люди в піднесеному настрої теж юрбилися з напоями, обговорюючи свіжі новини і радіючи вихідному дню. А крізь гомін невимушеної балачки час від часу долинали гасла «за все хороше», які звучать десь удалині, у районі трибун. Втім, не варто в цій асоціації вбачати якийсь натяк. Сьогодні мало хто знає і може зробити з концерту класичної музики дійсно екстраординарну за своєю урочистістю подію.
З фойє атмосфера свята поступово перейшла до залу. Ведуча концерту підігріла слухачів власними емоціями — вона відкриває свій тридцятий сезон. Далі були вітання Президента і церемонія нагородження орденами, званнями та відзнаками працівників філармонії. В усьому цьому офіціозному процесі виступ посла Італії в Україні Іоланти Брунетті Гетц сприймався як світла несподівана модуляція в далеку тональність. Її надзвичайний шарм і тактовність полонили слухачів уже з перших слів, якими посол вибачалася за необхідність ще трохи почекати зустрічі з музикою. Вручаючи Зірку Солідарності Дмитру Остапенку, пані Гетц виявила детальну поінформованість щодо його творчого шляху, а також тонке розуміння нюансів розвитку культурних взаємин України й Італії.
У загальному контексті вечора твір Бетховена мав здійснити кілька місій. Одна — екуменічна. Концерт відбувався за підтримки посольств Італії, Франції, Німеччини в Україні, а також Італійського та Французького культурних центрів у Києві і Гете-інституту. Разом з оркестром філармонії під управлінням Миколи Дядюри та капелою «Думка» під керуванням Євгена Савчука виступали зарубіжні солісти: Валерія Кондолуччі (Італія—Франція), Норберт Орт (Німеччина) і Давідо Даміані (Італія). Тож заклик «обійміться, мільйони!» у фіналі симфонії символізував можливість цілком реального плідного розвитку культурного діалогу між Україною та країнами Європи.
За іншого трактування подій концерту-відкриття виконання бетховенського шедевра могло б вказувати на творче кредо самого колективу філармонії. Можливо, не випадково нотний портрет основного мотиву фіналу цього твору висить у прес-холі, поруч із «золотими» списками видатних музикантів, які виступили в різний час у Колонному залі ім. М.Лисенка, архівними матеріалами і фотографіями. Чомусь саме з фіналом Дев’ятої найчастіше пов’язують слова Бетховена з листа до Бетіни Брентано: «Музика має висікати вогонь із людських сердець!» Але ця фраза, вирвана з контексту, перетворилася на досить агресивне гасло артистичного світу.
Що може зробити виконавець зі слухачем? І що може зробити зі слухачем філармонія? Не секрет, що, складаючи програми сезону, важко уникнути виконання класичних шлягерів і не взяти до уваги любов київської публіки до тієї чи іншої світової знаменитості. Все ж філармонія продає мистецтво, а слухач його купує. Тому присутність в афішах нових абонементів імен Наума Штаркмана, Володимира Віардо, Вадима Бродського ще нічого не значить. І навіть до обіцянки вкотре почути Ліану Ісакадзе із творами Фелікса Мендельсона і Каміля Сен-Санса варто поставитися поблажливо. Адже спілкуватися «живцем» із маститими музикантами завжди цікаво, нехай навіть вони будуть «говорити про погоду». Тому публіка, принаджена ім’ям, обов’язково прийде на концерт. Інша річ, що одноманітністю програми, а також незмінністю принципів її складання філармонія стверджує в музичному житті столиці дивні пріоритети. Зокрема, сучасній музиці відведене місце на відповідних фестивалях, і для їхнього проведення філармонія люб’язно пропонує зал. Проте перевага, яку поза сумнівом віддають класичним шлягерам перед музичними новинками, формує досить специфічне уявлення про концерт як про ожилий аудіодиск, який за бажання можна прослухати знову і знову. І що дивовижно — виявляється, слухачам уже необов’язково пропонувати якусь нову концепцію відомого твору. Критерієм новизни інтерпретації став сам факт виконання.
Ця обставина особливо відчутна була під час виконання оркестром філармонії Дев’ятої симфонії. За великим рахунком, у виборі програми відкриття крилася певна культурна інтрига. Колишній учень Романа Кофмана Микола Дядюра рік по тому виконує твір, що приніс такий блискучий успіх на Бетховенському фестивалі в Бонні його вчителю. Як тут не очікувати особливої концепції київського виконання, тим більше що воно здійснилося практично паралельно з виступом Кофмана в Бонні, але вже з новим оркестром. Та ж ні — виявилося, що ні про яке прочитання мова взагалі не йде. Вся увага диригента зосереджена на якісному озвучуванні нот партитури. Виходило не завжди чисто, але загалом бадьоро. Мабуть, передбачалося, що слухач буде вдячний і за це. Шкода, що за такого ставлення виконавців до свого ремесла всі дорогі серцям любителів музичного мистецтва композитори перетворяться на авторів «нелюдської» музики.