Коли гості приїздять до Києва вперше, їх, як правило, найбільше цікавлять два об’єкти — Києво-Печерська лавра та Софійський собор. І ми, кияни, з гордістю пояснюємо нетерплячим новачкам, що і те й інше сьогодні не вийде — на кожен із цих заповідників потрібен цілий день. Оскільки в лаврі — велика територія. А Софія — видовище занадто насичене. Так, нам є що показати своїм гостям. І ми настільки пишаємося київськими святинями, що й самі, вимовляючи назву міста, мимоволі згадуємо золоті куполи Софії і дніпровські схили, увінчані лаврською дзвіницею. Так само, коли промовляємо «святиня», згадуємо не про Вічний вогонь, як учили в школі, — перед внутрішнім поглядом постають обриси Богоматері Оранти. Такі вони, наші стереотипи. Софійські.
Нинішнього року Національному заповіднику «Софія Київська» виповнюється 70 років. Коли до такої дати доживає людина — це подія. А заповідник? Що таке якісь 70 років проти тисячолітньої історії самого Софійського собору? Однак ці 70 років — наша найближча історія, яка не дає нам спочинку. Це час боротьби за себе, за своє минуле та майбутнє, яка так і не закінчилася, яка триває, і невідомо поки, що там у фіналі. Тому кожна маленька перемога — це підтримка для всіх. Те, що вдалося зробити заповіднику «Софія Київська» за 70 років, заслуговує на маленьке свято. Просто тому, що нічого не було втрачено — а хіба не це є головним завданням музею?
Статус «заповідника» свого часу виявився рятівним для культових споруд у середині тридцятих років, коли один за одним злітали в повітря українські храми, багато з яких також становили виняткову культурно-історичну цінність. «Музейний» статус дозволив повернути в стіни храмів бодай частину того, що було вивезено за межі країни під час Другої світової війни. Не кажучи вже про те, що саме цей статус дозволив створити та підтримувати суворий режим збереження старовинних розписів, давніх мозаїк і самих стін, вивчити їхнє багатство, донести ці відкриття до всіх охочих. Величезна частина бюджету заповідника витрачається саме на реставрацію і збереження
унікальних слідів минулого.
За час свого існування Софійський заповідник узяв під свою опіку Золоті ворота, Кирилівську церкву, Андріївську церкву в Києві та комплекс пам’яток архітектури Судацької фортеці в Криму. В активі заповідника престижна нагорода — «Європейська золота медаль за збереження історичних пам’яток». 1990 року Софійський собор було внесено у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Але головне досягнення заповідника — те, що ми з вами можемо прийти й побачити унікальні зразки архітектури та монументального мистецтва минувшини, можемо прочитати безліч літератури — від путівників до солідних монографій, — присвяченої історії, археології, мистецтву, написаної співробітниками Софійського заповідника, просто посидіти в затишному скверику або взяти участь у науковій конференції.
Вже сімдесят років поспіль співробітники заповідника «Софія Київська» займаються цією на перший погляд непомітною, але настільки важливою роботою. Вирішивши, що така дата варта маленького свята, працівники заповідника розпочали ходіння по інстанціях, яке триває вже півтора року. Все, що хочуть почути співробітники від вищестоящих відомств, — начальницьке «не заперечую» і дату проведення заходів. Причому нічого особливо помпезного не планувалося — конференція, виставка, гості та приємні слова на адресу заповідчан. Адже всім відомо, що галузь культури у нас працює радше за добре слово, ніж за гроші. Добрим словом довелося обмежитись і при підготовці до ювілею. У Міністерстві фінансів представника заповідника зустріли здивовано: «70 років? Хіба ж це дата?» Зрештою вирішили влаштувати маленьке свято, використовуючи внутрішні резерви заповідника.
Але, як з’ясувалася далі, «дата чи не дата» залежить не лише від наявності грошей у скарбниці, а й від політичної ситуації. Держбуд, якому підпорядкований заповідник «Софія Київська», врешті-решт сказав своє «не заперечую». Але дату святкування уже вкотре переносять. Мовляв, приходьте завтра. Тобто після виборів. Таке воно, споконвічне українське питання: чи є життя після виборів? Оскільки у вустах чиновників ця фраза звучить як «коли рак свисне». Ось і чекають працівники заповідника на вибори. Так уже сталося, що в нашій «стабільній країні» навіть те, що простояло на цій землі майже тисячу років, не може почуватися спокійно та впевнено. Навіть далекі від політики і звернені обличчям до минулого люди залежать від перестановок у владі. Здавалося б, яка різниця музейникам, історикам, археологам, хто буде президентом? Що ці брижі на воді в порівнянні з вічними цінностями, втіленими у Святій Софії?
Річ у тім, що наші чиновники найрізноманітніших рангів і мастей, від яких залежать, зокрема, музеї — всього лише група здебільшого не дуже освічених людей. Ні, всі вони поголовно вміють рахувати й писати — за радянських часів цього було досить, щоб вважатися освіченим. Деякі з них навіть мають університетську освіту, що, втім, анітрохи не підвищує рівень культури. Така вона, наша освіта, — «рівень культури» до її завдань не належить. Тому те, що належить до культури, тремтить, оскільки саме воно передусім стає розмінною монетою — розбазарювання творів мистецтва з українських музейних фондів «для підтримки іміджу на міжнародній арені» (власне, для купівлі прихильності глав сильних держав), передвиборні спекуляції навколо мовного питання, передача церковних споруд, незалежно від ступеня їхньої художньої цінності, громадам віруючих у виняткове користування (причому процес передачі тим легший, чим ближчі ідеологічні позиції конфесії політиці чинного Кабміну або адміністрації Президента).
Загалом, є підстави відірватися від споглядання фресок й подивитися у телевізор. Тим більше що Софійський заповідник уже неодноразово відчував на собі, як легко розпоряджаються чиновники тим, що становить сенс його життя. Адже у складі заповідника — кілька культових споруд, які, за чиновницьким визначенням, «використовуються не за призначенням». Нехай це визначення не вводить читача в оману — там не складують будматеріали або хімдобрива. У них не влаштовують дискотеки або будинки піонерів. «Використання не за призначенням» у даному випадку означає музей. Той, до якого може прийти кожен із нас і подивитися на те, чого не побачиш більше ніде. Звісно, є старожитності, які нараховують куди більше століть, ніж розписи Софії і Кирилівської церкви. Але вони інші. Оскільки будь-який прояв духу будь-якої культури є по-своєму унікальним. А крім того, це — просто наше. І тому має бути ріднішим і ближчим за найдавніші наскельні розписи Франції і Сибіру. І відповідальність за наше — тільки на нас.
Заповідник, який протримався 70 років, дивиться у майбутнє з непевністю. Якщо не буде відновлено список культових споруд — видатних пам’яток культури, які не підлягають передачі церковним організаціям, заповідник, напевне, приречений. Надто багато бажаючих одержати храмові споруди, які входять до його складу. Досвід же «спільного використання», незважаючи на переможні реляції «відповідальних товаришів», оцінюється негативно як музейниками, незадоволеними постійними порушеннями режиму збереження пам’яток, так і церковниками, незадоволеними обмеженнями, що їх накладає статус музею. Можна до хрипоти сперечатися про правоту кожного, оскільки праві й ті, й інші. Просто погляди на пам’ятник/храм у них надто не збігаються. Ті ж, хто мав би виступити в ролі посередника і втихомирити пристрасті обох сторін — відповідні держслужби, — відписуються директивами. Їм так простіше. І музейники тут у гіршому становищі, оскільки, будучи держслужбовцями, на директиви вони повинні відповідати незмінним «так, сер!», а церковники на державні директиви можуть просто не відреагувати, а можуть і скандал учинити за порушення принципу відділення держави від церкви. І будуть абсолютно праві. Співробітники заповідника пригадують, що за радянських часів за випадково вимовлене під час екскурсії «образи святих» замість «міфічні образи святих» можна було отримати догану. Тепер із «образами» все гаразд. Тепер у заповідника інші проблеми — навряд чи вони менш прості. І так усі сімдесят років...
І що найхимерніше, представники влади, котрі приймають рішення не на користь заповідника, який береже цю святиню, гучніше за інших просторікують про значення Софії як «національного символу». Так, поруч із портретом Шевченка, канонізованим у якості «національного генія», постають золоті куполи та руки Оранти — втискуються у передвиборні плакати, маячать за спиною політичних лідерів, вписуються у програми офіційних візитів. Так було вихолощено поета Шевченка, котрого перестали читати, оскільки й так відомо, що він геній. Так вихолощується християнська складова культури, оскільки й так зрозуміло, що Україна — православна країна. Так ми можемо втратити й Софію. Оскільки державний символ не потребує реставрації, вивчення, заповідного статусу й навіть просто живої людської участі. А хотілося б, аби Софія збереглася — не як «національна», а як справжня святиня. Місце, куди хочеш і можеш прийти.