Поки господиня була жива, гостей сюди не кликали, навіть президенту Рузвельту, який намагався напроситися на чай, відмовили. Тепер колишніми володіннями Сари Вінчестер, у дівоцтві Сари Локвуд Парді, шастають загони зацікавлених. Та, за великим рахунком, будинок так само недоступний для чужаків, як і за життя власниці. Деякі місця, як і деякі історії, залишаються непроникними для сторонніх. Будинок Сари Вінчестер, удови Вільяма Вінчестера, схожий на зведений артритом старечий кулак. Кулак майже не розтискається.
Дівиця Парді, мабуть, реготала б, якби їй передбачили, що понад тридцять років поспіль вона буде кожної ночі влаштовувати чаювання з привидами. Життя Сари Парді складалося розумно та вдало. Їй було 25, коли вона 1862 року одружилася з Вільямом, сином «того самого» Олівера Вінчестера, чия багатозарядна продукція, як кажуть, вирішила перемогу в Громадянській війні в Штатах. Сім’я швидко багатіла на військових замовленнях, молоді жили в любові та статку. Маленька, менше за півтора метра на зріст, але чарівна місіс Вінчестер була душею товариства в Нью-Хевені, штат Коннектикут. Однак через чотири роки після весілля в сім’ї сталося нещастя — незабаром після народження померла дочка Енні. Сара майже збожеволіла, і лише через десять років, як кажуть, отямилася. Інших дітей у подружжя Вінчестер не було. 1881 року Вільям Вінчестер помер від туберкульозу, залишивши Сару вдовою зі спадщиною в 20 мільйонів доларів і щоденним доходом в тисячу (їй дісталася половина доходів фірми). Місіс Вінчестер була безутішна. Намагаючись зрозуміти, за що її так жорстоко карає доля, вона з’їздила в Бостон до медіума. Медіум за скромний хабар поспілкувався з духом Вільяма Вінчестера. Дух велів передати Сарі, що на сім’ї лежить прокляття тих, хто загинув від високоякісної продукції фірми Вінчестер. Він сказав також, що для порятунку власного життя Сара має рухатися на захід, до заходу сонця, і в зазначеному їй місці зупинитися і розпочати будувати будинок. Будівництво не повинно припинятися; якщо стукіт молотків затихне, місіс Вінчестер помре.
Вдова зібрала пожитки і попрямувала на захід. 1884 року вона добралася до Сан-Хосе, де, на її переконання, дух чоловіка велів їй зупинитися. Вона купила будинок і взялася за його перебудову й розширення. Цим Сара Вінчестер займалася 38 років поспіль, не вдаючись до послуг професіональних архітекторів.
Зараз «Вінчестер-хаус» триповерховий. У ньому приблизно 160 кімнат, 13 ванних, 6 кухонь, 40 сходів. У кімнатах 2000 дверей, 450 дверних отворів, 10000 вікон, 47 камінів. Архітектора, який спробує знайти логіку в будові будинку, може вразити невроз. Будинок побудований так, щоб заплутати духів, які прийдуть за душею місіс Вінчестер. Тому двері тут відкриваються в стіни, а сходи впираються в стелі. Коридори вузькі та звивисті, як зміїні петлі. Деякі двері верхніх поверхів відкриваються назовні, отже неуважний гість випаде прямо на подвір’я, у кущі; інші влаштовані так, що, пройшовши проліт, гість має звалитися в кухонну раковину поверхом нижче або проломити вікно, влаштоване в підлозі нижнього поверху. Двері багатьох ванних кімнат прозорі. У стінах відкриваються потаємні дверцята та віконця, через які можна непомітно спостерігати за тим, що відбувається в сусідніх кімнатах.
Скептик зауважить, що ці пастки, прості, як ведмежі ями, видають метафізичне неуцтво літньої вдови. Містична символіка будинку віддає простодушністю. Всі сходи, крім однієї, складені з 13 східців. У багатьох кімнатах по 13 вікон. Розкішні вітражі зі склом від Тиффані складаються з 13 сегментів. Велика кількість камінів у будинку пояснюється тим, що, відповідно до повір’я, духи могли входити в будинок крізь труби камінів. Інших гостей тут не чекали, і, зважаючи на все, Сара цілком задовольнялася власними уявленнями про потойбічне. Усе в будинку було підігнано по мірках хазяйки. Східці низькі, щоб ними без зайвих зусиль могла підніматися хвора стара жінка. Щоб обпертися на бильця, варто нагнутися — Сара, нагадаю, була низькорослою. Коридори та прольоти дуже вузькі — Сара була худою. Невідомо, чи знав про існування цього будинку Хорхе Луїс Борхес, а місіс Вінчестер його твори вже ніяк не могла читати. Та будинок, проекти якого хазяйка креслила на серветці за сніданком, здається втіленням фантазій письменника. Тут міг би жити Мінотавр. Сара Вінчестер була переконана, що тут живуть духи. Кожної півночі звучав гонг, і хазяйка усамітнювалася в особливій кімнаті для спіритичного сеансу. Слуги чули в ці години звуки органа, на якому хвора на артрит хазяйка грати не могла.
До 1906 року будинок виріс до шести поверхів. Однак стався землетрус, і три верхніх поверхи обвалилися. Хазяйка, боючись переслідувань нечистої сили, щоночі спала на новому місці, і після землетрусу слуги, які не знали, де вона перебуває цього разу, не відразу знайшли її під завалами. Сара витлумачила те, що сталося, як вторгнення духів до передньої частини будинку. 30 недобудованих кімнат закрили та забили, будівництво тривало. Невдалі фрагменти руйнувалися, на їх місці будували нові.
Сара Вінчестер померла у вересні 1922 року у віці 85 років. На будівництво пішло багато коштів: у її сейфі не виявилося грошей. Там лежали тільки пасма волосся, чоловічих і дитячих, і свідоцтва про смерть чоловіка та дочки, а також заповіт із 13 пунктів, підписаний 13 разів. Про долю будинку в заповіті не йшлося.
Ця історія занадто гротескна, занадто мелодраматична. Її важко сприймати серйозно. Проте вона цілком правдива і, як така, доброчесна. Сара Вінчестер може здатися несамовитою навіженою багачкою, яка бездарно просадила багатомільйонну спадщину, а її будинок — дорогою громіздкою нісенітницею. Його простір здається розмачуленим; діти там утомлюються і плачуть. «Вінчестер-хаус» просто потворний. Та саме це рідкісне каліцтво, і ще та нудота, на яку відповідає свідомість на якийсь критичний, слід думати, тринадцятий за рахунком, виток сходів, указує на приналежність цього будинку до сфери мистецтва, до того самого неясного, непроїжджого його повіту, в якому прописаний харківський «будинок Мітасова». У полі тяжіння американської культури «Вінчестер-хаус» здається курйозом на кшталт двоголового немовляти, створеного природою відразу для того, щоб розмістити його у формаліні. Простежується розходження культурних рефлексів: у Європі небіжчик апріорі претендує на музейний п’єдестал, у Штаті — на роль в атракціоні. Будинок місіс Вінчестер перетворений на потішний музей. З вулиці в нього можна потрапити тільки через велику сувенірну лавку та кафетерій; на території садиби для туристів заготовлено ще з десяток приводів витратити трохи грошей. Якогось моменту здається, що музей — не більше ніж мутація універсального магазину. І пальці духів-продавців так і прагнуть забратися в гаманець...
Втім, духи чесно відпрацьовують вхідну плату. Вони приставляють до чергової групи зацікавлених гостей големоподібного екскурсовода; демонічно посміхаючись і роблячи оберти зіницями, екскурсовод намагається лякати змістом рекламного буклету «Вінчестер-хауса»; проте його дикція заколисує, як шелест прибою. Заснути, проте, неможливо: група дуже швидко просувається в невизначеному напрямі, щоб не злитися з наступною порцією екскурсантів. Не встигаючи нічого як слід роздивитися, я спробувала за першого ж зручного випадку звернути на одну з бічних галерей: зрештою, що може бути природнішим, ніж заблудитися в лабіринті? Хвилин десять я тихо, щоб не скрипіли дошки дерев’яних східців, пробиралася у всіх шести напрямах відразу і була майже щасливою. На одинадцятій явилися «духи» — один зверху, попереду і зліва, інший позаду, знизу і справа. Вони були одягнені у формені майки «Вінчестер-хауса», але саме це й видавало їхню справжню природу. «Не можна, — промурмотів один із них, — туди». «Духи» знали мало слів; тихо підштовхуючи в спину, вони доставили мене до групи екскурсантів і потім, зливаючись із тінями в кутках, проводжали до самісіньких вхідних дверей. У потрібний момент один із них відокремлювався від пітьми і казав: «Не можна!»
«Не можна!» — серйозно сказав дух, коли хтось ступив в одну з тридцяти кімнат, у яких стара Вінчестер намагалася замкнути злі сили після землетрусу. Тільки некмітливість перешкодила порушнику злякатися. Тому що стало очевидно, нарешті, що сталося найгірше. Те, чого так побоювалася місіс Вінчестер: духи заволоділи будинком. Вони посміялися над божевільною карлицею, геть-чисто вигнавши з будинку пам’ять про її нікчемне, але справжнє плотське життя. Вони перетворили житло, де вона була сповнена безумністю і скорботою, в пристрій з витягування грошей із живої матерії. Вони швидко і впевнено припиняють спроби гостей довідатися про будинок більше, ніж їм хочуть сказати. Вони знають ціну таємниці, і в Ніч усіх святих і по п’ятницях тринадцятого за ілюзію наближення до світу духів беруть із гостей більше грошей.
Коли закриються двері за останнім відвідувачем, вони відкриють касу. Підрахують виторг. Потім зберуться в головній, таємній кімнаті. Стануть пити чай із спеціального золотого сервізу місіс Вінчестер, який вважають безповоротно втраченим. Виставлять вино з таємного льоху — того самого, який Сара Вінчестер замурувала, виявивши на стіні жахливий чорний відбиток чужої руки. А наймузичніший із них сяде за орган і збацає щось веселеньке.