Боги Театру, в мене перед вами є один гріх... Каюсь і караюся: далеко не весь гастрольний «транзит», який доправляють у столицю наші регіональні театри (під гордими вивісками «За підтримки...»), вистачає психічних сил додивлятися до «розв’язки». Зазвичай уже годині на третій - сили вичерпуються, голова відключається. А система внутрішньої художньої безпеки спрацьовує як сигналізація: винось звідси ноги... А то ще півроку після такої провінційної «мури» шарахатимешся від «мистецтва театру», як чорт від ладану!
Усі ж знають: на Землі споконвіків існує неврахована кількість видовищних заходів, які потрібно в письмовому вигляді забороняти освіченому глядачеві. Для його ж душевного благополуччя.
Ось згадую, приміром, недавні дантевські муки півторагодинного сидіння на донецькій виставі (на сцені Російської драми) про «ранкову фею» за іспанською п’єсою Алехандро Кассоне. І не приховую: то були не найкращі хвилини в житті окремих київських театралів. Бо їм продемонстрували найгірший взірець ущербного театру XIX століття, причому з найдальших околиць імперії. Цей театр випустив на волю всю ненажерливу міль, яка досі дрімала мирно в дранті костюмерних... Легкі тексти Кассоне донецькі подавали такими важкими й натрудженими голосами, наче грали виробничу п’єсу Гельмана з життя комуністичного заводу, а не ліричну феєрію про чарівні події. Додавали безнадійності Сізіфовій тяжкості видовища «непідйомні» сценічні сукні, що їх тягали спітнілі артисти, борючись із задухою, з відсутністю режисури... З нечисленним глядачем, що затаївся в залі, як поранений звір.
Поїде Донецьк - приїде Харків. Велика різниця? Днями «під патронатом голови Харківської обласної державної адміністрації...» вражали уяву вже «Зойчиною квартирою». І торжество провінційної сценічної безпорадності тривало на новому регіональному витку.
При цьому, слово честі, сидиш інколи в залі й міркуєш: а що ж ці інквізитори-гастролери, які пригощають найгіршими зразками місцевої «гастрономії», надумали про себе?! Невже вирішили, що Київ (усе ще - театральне місто) ситуативно перетворився на столицю футбольних погромників із битами в руках та дудками в зубах? І всі уявлення про хороший і розумний театр, про талановиту гру акторів - це тут, у нас, - уже стерто-забуто-розгромлено?
Мабуть, ви забагато на себе берете... Ніхто не забутий. І ніщо не забуте. І махрову вульгарність, яку згодовуєте рідним містам та столиці, - треба, закотивши рукави, бичувати, викорінювати. Треба таврувати її розпеченим залізом... Як, до речі, «таврували» схожі неподобства критики того-таки XIX століття. На кшталт Кугеля. Який не скупився свого часу на критичні залпи навіть по стовпах великого МХТу. Що вже казати про виробників мистецтва меншого калібру?
«Зойчина квартира» в Харківському театрі імені Т.Шевченка присвячена 120-літтю від дня народження М.Булгакова. Поспіли, так би мовити, до святкового столу. Режисером-постановником значиться пан Аркадін-Школьник. Митець у літах, який до Харкова багато трудився на сценічній ниві провінції. Зокрема в тому ж таки Донецьку. І звідти до мене рідко долітали благі вісті про його художні подвиги або зрушення. Частіше запевняли, що «його спектаклі збирають». Оскільки ж «зібрати» (нині) багато зусиль не потребує, дивлячись хоча б на технології примітивного ТБ з його цілодобовим кривлянням, слід гадати, свою методику «зборів» цей джин, випущений із донецької пляшки (з етикеткою «Артемівське»), тепер упевнено втілює й на сцені колишнього театру Курбаса...
«Колишнього» - у нашій нехорошій історії це особливо важливо. Сто літ в обід це ім’я треба б відокремити від приміщення театру на вулиці Сумській. Як свого часу церкву відокремлювали від держави. Бо художній пошук і творчий експеримент (те, чим славився період Курбаса), судячи з нинішнього репертуарного зразка, нікому не сниться навіть у гарячковому маренні. (З поважним розумінням того, що Аркадін-Школьник покликаний у «лідери» вже наміченого напряму театру.)
Його «Квартира» на харківській сцені - необжита й недоглянута. Не зігріта фантазією і не обставлена оригінальним режисерським «реквізитом». Вона не наповнена конче потрібною в цьому випадку режисерською дотепністю (Булгаков усе-таки). Всі мізансцени - лобові. Сценографія - явно «з підбору». Навіть «фокус» із оркестром, що його в повному складі випихають на сцену, аж ніяк не виправдується. Бо, тільки-но «цигикнули», як їх (із цієї ж сцени) у першій дії дочасно й приречено видаляють. Зоя Денисівна Пельц (головна героїня, «вдова 35 років») регулярно проходжається сценою в бордовому пеньюарі, зображуючи буржуазний несмак. Інколи залазить у ліжко - прямо у взутті... Звичаї ж які! А нічого, що, за деякими свідченнями, «оригінал» Зої жив у самому центрі культурної Москви, на Великій Нікітській... І її «клієнтами» були не гультіпаки замоскворіцькі, а естетствуючі суб’єкти на кшталт Єсеніна та Марієнгофа... Під час сприйняття нехорошої харківської квартири мені регулярно являлося видіння, що ніби колись таки побував у справжньому Художньому... І то була не межа далеких століть. То були 90-ті XX століття. Саме в Художньому (на Тверському) Тетяна Дороніна (не для порівняння) грала трагікомедію про булгаковську непманку - як тему РЕВАНШУ королеви московського злочинного світу. Втомлена від революцій та громадянських воєн, вона створювала «рай» у курені. Своє «королівство» в окремо взятій квартирі. Вона царствено підкоряла собі персонажів та обставини. І то була - на додачу до Булгакова - саме туга за «раєм», із якого її колись вигнали більшовики. Стильною «штучкою» грала ту ж таки Зойку Юлія Рутберг у Вахтанговському: розумну, проникливу, хижу й зовсім небанальну.
Але повернімося до наших... Про харківську героїню мені сказати зовсім нічого. Крім того, що така калорійна роль відверто не під силу артистці дієтичних можливостей...
Інші актори (свідомо не називаю імен, щоб зайвий раз не ранити чутливе самолюбство) лише натхненно й святково вирячують очі. Говорять неприродними голосами. І демонструють ріденькому складові публіки регулярно підвищену сексуальну наснагу своїх персонажів... Якщо якійсь акторці в епізодичній ролі трохи за п’ятдесят, слід неодмінно показати «ягоди в сідницях». Якщо трохи менше - тут уже Зойка демонструє порох у порохівницях, задираючи одяг і оголюючи ноги аж по саме не можу.
А чого ж ви хотіли? Хіба їм пояснюють, що, граючи «про вульгарність» (п’єса Булгакова, нагадаю, присвячена періодові НЕПу, коли прийшло свято на вулицю торгашів) - не обов’язково користуватися найвульгарнішими засобами акторських пристосувань... У такому разі це вже не театр. А телепрограма «Велика різниця». Тільки ще дурніша.
Булгаковська п’єса - при всьому цьому - наскрізь акторська, бенефісна. 1925 року її й створювали «під замовлення» Вахтанговського театру. І головні ролі там пізніше грали Цицилія Мансурова, Рубен Симонов, Анна Орочко: інтелігентні люди й талановиті майстри.
Ця п’єса, до речі, просто репертуарна знахідка для роздутих труп, оскільки є кілька значних чоловічих і жіночих образів, яким «за тридцять». А якщо у п’єсі тільки «за тридцять», то на сцені може бути й «за сімдесят».
І, не сумніваюся, кожного зі знову розподілених у цю ж п’єсу колись учили: граючи мізерного - шукай висоту...
Але знайти щось вартісне неможливо. Оскільки це спектакль про мізерних людей із абсолютно мізерним вирішенням двозначної булгаковської теми.
І якщо вже у XXI столітті зображати карикатурку на те, що навіть в очах Сталіна здавалося не шаржем, а, швидше, небезпечним діагнозом більшовицькому часу (недарма цю п’єсу і гнобили з неабиякою періодичністю), то... То в цьому конкретному випадку представлено найчистіший взірець провінційного мистецтва без жодного уявлення про можливості п’єси і без сенсу, відповідно. Нерозумно навіть цікавитися: які такі моральні підвалини цього убогого світу (очима режисера та виконавців)? Відповіді немає й не буде...
Навряд чи відповідь відома і «патронові» театру Михайлові Марковичу Добкіну, який чомусь вирішив пропагувати у столиці, очевидно, найгіршу міську продукцію. Чи є ще гірша?! Ви вже там пометушіться, а то ми заждалися...
А взагалі, терзає тривожне передчуття: бути цій «квартирі» й надалі - «нехорошою». Все це - давні і спірні припущення... Інколи привиджується, що саме цей театр у Харкові попросту - «проклятий». Не ким-небудь. А чудовою українською акторкою Валентиною Чистяковою... Яка не вибачила цим стінам публічної розправи у 30-х над її чоловіком, над Лесем Курбасом, і наслала на них порчу... (Як і Аліса Коонен свого часу, що прокляла Камерний театр, нікому не вибачивши Таїрова.) Адже вже після смерті Чистякової немає спокою «нехорошій квартирі»! Її трясе, як Фукусіму. Творчі люди чомусь не приживаються «на чолі». Актори регулярно бунтують або борються за «надбавки» (а їх регулярно відкушує влада). Такою собі карою Господньою (прокльоном Чистякової?) бачиться мені грізна тінь Командора в цьому театрі - пана Жолдака, який примушував цих артистів мити посуд і грати, підмітати підлогу й скавучати по-собачому...
Явлення нинішнього «командора» - теж навряд чи подарунок долі. Швидше - ще один астральний сигнал соратниці Курбаса. Її інфернальна насмішка «з небес»... над тим... як курбасівський дім упевнено перетворюють на бульварну паперть («під патронатом», відповідно).
Ох, якби ця насмішка стосувалася тільки Харкова, що його вже марна річ запитувати: «Де твоє обличчя?» Якби... Якби знати... як театральна провінція (на наших очах) реактивно почне дичавіти, дуріти, опускатися. Без суворої й чесної критики, без смаку і совісті місцевої влади, а також без повноцінно сформованих труп (геть-чисто забули, що ніхто ще не скасовував законів амплуа) український провінційний театр попросту розтратив свою владу... Радянська вертикаль видовищної ідеології давно впала, а провінція, як і раніше, в горизонтальному положенні: під уламками. Не тільки цей, а й інші театри-коробки системно перепрофільовані у виробничі комбінати з «обслуговування населення». Художніх запитів - жодних. Попередні мінкультівські корупціонери обкладали ці театри «даниною», не вимагаючи результату, а лише замилюючи очі. Дочиста винищене покоління тридцяти- й сорокарічних режисерів, яким би саме час підставити плечі під ці «дахи, що поїхали»... Не школярам же помпеї відроджувати!
До речі, вже давно не можу зрозуміти: а яких таких майстровитих режисерів підготувала за двадцять років незалежності наша знаменита «фабрика зірок» імені Карпенка-Карого, якщо заледве вичавлю три-чотири прізвища (переважно учнів Митницького)?
Як сказала б із цього приводу у фіналі скаліченої п’єси Зоя Пельц: «Прощавай, прощавай, моя квартиро...»
Ось тільки я не прощаюся. В Житомир налаштувався. В їхній місцевий театр. Спеціально на п’єсу О.Коломійця з бородатих радянських часів - «Фараони»... Побажайте ж мужності на цьому тяжкому шляху: в нашому мистецтві вона особливо важлива.