Отак лежиш іноді на дозвіллі та й думку гадаєш: а чи не забагато наші письменники інтерв’ю дають? Ну, я розумію — поп-зірки: у них завжди напоготові є щось цікавенького. Де їв, що пив, з ким на дозвіллі лежав… Але письменники? Що вони можуть такого розказати, щоб зацікавити співгромадян? Чи не краще би їм було використати «втрачений час» на письмо, а не на балачки? Зрештою, тут же логіка проста: якщо мільйон меломанів натхненно підспівує Філіппові Кіркорову, то, може, з них півмільйона захоче довідатися в деталях і про «тазик», яким накрився їхній «зайка». А якщо українського письменника прочитало 2 тисячі недобитків, то скільком із них треба знати про його «творчу лабораторію»?
На щастя, напади дозвілля, а з ними — і такої літфілантропії трапляються нечасто. Полежиш-полежиш — і повертаєшся до роботи. І пригадуєш, що якби Платон не записав розмов із Сократом, то Європа залишилася б і без своєї першої системної філософії, і без начерків роману як жанру. Ось що сталося б, якби Сократ не захотів витрачати час на балачки, а Платон — на їх записування (принагідно кожен може згадати скільки завгодно новіших прикладів: Екерман — Ґете, Яноух — Кафка… Або, навпаки, пожалкувати, що розмов із Шевченком чи Стусом не записував ще хтось, крім слідчих). А тому будь-яка спроба спровокувати й зафіксувати думки тих, у кого вони є, апріорі мусить визнаватися потрібною і доречною. Головне — знайти адекватний спосіб вийти за межі нав’язаних форматів.
Чому проект Тараса Прохаська називається «Інший формат»? Тому, що в Україні є принаймні три формати розмови з більше чи менш відомими людьми, і в жоден із них видані «Лілеєю» книжечки не вписуються. Перший — це згаданий попсовий. Про нього досить. Другий назвемо просвітянським. Приклад — «Дзвін тиші» Олени Логвиненко, «Просвітою» і виданий. «Дзвін тиші» — це така оксюморонна назва: на кшталт «Живого трупа» або «Мертвих душ». І підзаголовок: «Українська література наприкінці ІІ тисячоліття в діалогах із письменниками». І фотографія: авторка у святковому вбранні замислено дивиться у розгорнуту книгу. Ну, тобто ви собі там фотографуйте — не фотографуйте, а дух мій ширяє над кінцем ІІ тисячоліття. Спектр інтерв’юйованих якнайширший: від стовідсоткових совків і графоманів до першокласних поетів. Не зупиняюся наразі на тому, що вони говорять, бо, зрештою, і тут спектр так само широкий. Для визначення «культури видання» важливіше звернути увагу на те, як їх представлено авторкою і як авторка веде з ними розмову.
Зауважте, що Олена Логвиненко — колишній редактор видавництва «Молодь», кандидат філологічних наук, член НСПУ, заслужений працівник культури України і завідувачка відділу критики та історії літератури редакції газети «Літературна Україна». Зауважили? То читайте: «Буденна рутинність не затягла знаного письменника до свого виру, не знесилила творчого розкрилля…» Я не знаю точно, що таке знесилене творче розкрилля, але наведена цитата — про Ю.Мушкетика. Книзі Миколи Самійленка авторка бажає — «як птахові, високого злету», і авторитетно резюмує: «Вона того варта». В’ячеслава Медвідя запитує, чи прагне він здивувати світ і самого себе «нині, коли стоїмо на порозі ХХІ сторіччя, а позаду нас — широко зорані ниви забороненого й непізнаного…» Господи, та чим же після цього порогу перед зораними нивами ще можна когось здивувати? Але ні, таки можна. Бо Степанові Пушику було заявлено дослівно таке: «Щойно, Степане Григоровичу, Ви прочинили двері у свій полудневий сад з ваговитими плодами…» Між нами кажучи, Пушик не належить до кумирів моєї юності, але я чоловіка можу зрозуміти, коли він після таких натяків спочатку зацитував з переляку Євтушенка, а за кілька абзацохвилин щиросердо в усьому зізнався: «Неможливо з одним яйцем на всіх базарах бути!»
Отакої. Єдине питання, на яке я би ще хотів знати відповідь: чи «Просвіта» справді не чує, яка недолуго-фальшива вся ця риторика? Чи все-таки чує, але вважає, що для порятунку нації читача треба оглушити «творчими розкриллями», «серпанками смутку» і «зораними полудневими садами»?
Що можна протиставити цьому «патріотичному» несмаку, якt нав’язує нам свої семантичні матриці, формує моду і саму структуру мислення? Очевидно, лише щось неформатне, тобто якийсь інший формат. Тарас Прохасько спробував. Чи вдалася йому спроба? На тлі згаданих форматів — безумовно. Але чи вдалася вона саме як «Інший формат»?
Від Олега Лишеги — через Юріїв Іздрика й Андруховича — до Оксани Забужко — чи випадково саме в цій послідовності і записувалися розмови? Вказана ґрадація не означає, що розмова із Забужко найменш цікава, а розмова з Лишегою — найбільш. Вона тільки означає, що поняття іншого формату найбільше відповідає якраз Лишезі, який просто, мовби без зовнішніх подразників, видає на поверхню уривки свого внутрішнього монологу, адресуючи їх квітам, грибам, глечикам, Богові… А головне, що цей монолог — навіть не Лишежин. Це монолог квітів, грибів, глечиків… За Прохаськом, думання вголос Олега Лишеги «може бути прототипом майбутньої української есеїстики». На превеликий жаль, ні. Бо есей — це спроба, а людина, якій «приємніше просто піти по лісі пройтися, аніж занотовувати своє враження про ліс», немає потреби здійснювати спроб: на вершині просвітління Будда не писав есеїв, він показав учням квітку.
На відміну від Лишеги, Іздрик розмовляє саме з Прохаськом. Як зазначено у передмові, дві третини записаного матеріалу, у тому числі — всі запитання, з технічних причин пропали. У підсумку це не перешкодило неправдоподібній формально-змістовній цілісності того, що вдалося реконструювати. Смак не зрадив Іздрика й тут: ми довідуємося про його «симпатії і антипатії» в літературі, музиці, кінематографі, про його нелюбов до природи й політики, про моральний кодекс… І не довідуємося про те, чого нам знати не треба.
Найбільші й неприховувані труднощі постали перед Прохаськом у розмові з Андруховичем. Обом довелося абстраґуватися від багаторічного досвіду спілкування «лицем до лиця» — і зіграти роль. Грання ролі, звичайно, суперечить ідеї «Іншого формату». Але ще більше їй суперечила би відсутність розмови з Андруховичем. Тарас вибрав менше зло — і, мабуть, правильно зробив. Дослідники Андруховича отримали добрий посібник, з якого можна довідатися, що думає сам автор «про свої романи, вірші, есеї, авторські газетні колонки та численні інтерв’ю». Крім того, існує ще категорія читачів, для яких Андрухович — це ґрантоїд, на меті у якого одне (тобто два): спаплюжити «неньку» і вигідно продати її на Захід. Причому вони примудряються не помічати просто антиномічної суперечності у своїх судженнях: хто ж купить спаплюжений товар? Якщо ці читачі справді хочуть зрозуміти логіку стосунків Андруховича з Антоничем і собою, собою і Галичиною, Галичиною і Україною, Україною і світом, то ця книжка — і для них також.
Найвіддаленішим від «іншого формату» закономірно виявився формат Оксани Забужко. Власне, пані Оксана не розмовляє з Тарасом: вона дає інтерв’ю, розраховане на широку публіку. Сприймаючи текст, читач легко чує знамениті інтонації, впадає у гіпнотичний транс від стеження за перманентним похитуванням кульчиків… Але й такий — приголомшений і очманілий — той читач здатен помітити, як Оксана Забужко весь час спростовує сама себе. То, заграючи з собою ж, каже: «Перестань, Забужко, нюняти. Закасала рукави і вперед, концентруйся на якихось речах серйозніших і важливих», а то жаліється: «Мені дуже важко, коли кожна дурниця примушує закасувати рукави, сідати і серйозно це робити». То говорить про українське ґето: «Боже, що у мене спільного з цими людьми? Мова. Нічого, крім мови», а то згадує ще один спільний знаменник: «Мене єднає певна сума больових досвідчень»… Стверджує, що не втратила тяглості з тією геніальною дитиною, якою була колись, але — водночас — говорить про неї у третій особі. І пам’ятає, що та дитина страждала на «абсолютно патріотичну дитячу графоманію», хоча й організувала на початку сімдесятих серед «рускоязичних дєтєй із пролєтарскіх сємєй» театр імені Леся Курбаса. Н-да… Ціле щастя, що тодішні ґебісти виявилися поблажливими до маленької графоманки.
А з іншого боку, хіба не за цю експресію без берегів ми й любимо Оксану Забужко? За цю. Залишається лише подякувати Тарасові Прохаськові за неспотворений образ «видатної письменниці і мислительки». Як і за неспотворені образи трьох попередніх учасників іншоформатних розмов. Бо якщо навіть уявити собі, що далекі спадкоємці сьогоднішнього «древа мислі» зовсім не читатимуть художньої літератури, то, можливо, їм усе-таки (бодай під час історичних студій) захочеться довідатися, як рефлектували на свій не найкращий час не найгірші з-поміж його героїв.