У Києві нібито не бракує роботи для фахівців будь-якої категорії — із двірниками включно. Складності стосуються насамперед гуманітаріїв, зокрема тих, у чиїх дипломах зазначено «мистецтвознавець». Що це за фах і навіщо він потрібен? Його зміст полягає в описі, збереженні і репрезентації мистецьких творів. Він реалізується у двох варіантах: написання статей, досліджень, доповідей, теоретичних курсів, книжок; або організація виставок, пошук коштів на цікаві проекти. Деталі мистецтвознавчої праці досить різноманітні, а загальний сенс фаху — у формуванні одного з важливих аспектів так званої культурної політики, яка визначає обличчя будь-якої країни з погляду іноземця.
Диплом мистецтвознавця насамперед вимагає праці викладача, тобто звичайного вчителя. Позаяк престижність цієї професії тепер мало кому зрозуміла, викладати можуть — і хочуть — далеко не всі: щоб стати педагогом, треба мати певний тип нервової системи, яка від природи доступна не кожному.
Мистецтвознавець також може працювати в НДІ; державній або приватній музейній установі; може редагувати/писати статті в колонку «Мистецтво» котрогось із часописів, у якому ця колонка досі існує. Мистецтвознавець може редагувати часопис, присвячений образотворчому мистецтву; працювати в одній із численних художніх галерей міста. Мистецтвознавець може, навіть нібито мусить, писати й видавати книжки, присвячені теорії та історії мистецтва.
Втомившись від диспропорції праці й винагороди за неї у всіх перелічених варіантах, мистецтвознавець може подати папери на закордонний грант і кілька місяців поспіль працювати над власним мистецьким проектом в іншій країні, — за гідну винагороду, почуваючись при тому фахівцем, чия праця справді комусь потрібна.
Більшість мистецтвознавців мусять тимчасово відкладати те, чого їх навчали 5—6 років, і з метою самозбереження, в сенсі — подальшого працевлаштування, самотужки опановувати інший, додатковий фах: журналіста, піарника, дизайнера тощо.
Не треба бути тонким психологом, аби зрозуміти: боротьба за виживання й інтелектуальна праця несумісні, як несумісні депресія з повсякденним проголошенням позитивного ставлення до життя. Єдине, що в цьому питанні залишається поза увагою, — це культурна політика, яку нібито вчать координувати, описувати, створювати, заохочувати і оберігати всіх гуманітаріїв без винятку, починаючи з мистецтвознавців. Думаючи про це, розумієш, що розмова про пошуки роботи за фахом несподівано набуває значно радикальнішого забарвлення, — навіть якщо не вдаватись у деталі проведення круглих столів на кшталт «Україна — зона культурного лиха», масового закриття бібліотек та книжкових магазинів.
Де генерується культурна політика? Хто є її споживачем, її цільовою аудиторією? Хто координує цей процес, і чи взагалі цей процес підлягає централізації?
Культурну політику генерують насамперед засоби масової інформації, телевізія, Інтернет, а також так званий книжковий ринок. Отже, мистецтвознавець, який із відомих причин не є викладачем або працівником музею/галереї, з метою збереження гідності власної професії мусить шукати працю за фахом саме тут.
Проблема в тому, що зазначені сфери генерування культурної політики те, що стосується теорії та історії мистецтва, освітлюють доволі хаотично і, сказати б, просто випадково.
Трішки історії. Різке розшарування культурних осередків на «академічні», себто здебільшого державні, і альтернативні, здебільшого комерційні, яке сталося у 90-х, дало два рівні складності генерування культурної політики. Часописи, які призначалися виключно для вузького кола спеціалістів, на зразок журналів «Мистецтво», «Декоративне мистецтво» тощо, читали здебільшого їх дописувачі, а також студенти. Незважаючи на герметичність середовища, якщо не помиляюсь, у ті часи ці часописи все-таки можна було придбати в кіосках «Союздруку», і фінансувалися видання не без участі держави. Альтернативні журнали, на кшталт Art Line чи Terra Inkognita, писали про сучасне мистецтво, спираючись на комерційні джерела. Про те, чи виходять перші, тепер слід розпитувати у знайомих; другі здебільшого існувати перестали. Чому? Тому що постійного джерела фінансування у них не було, а видавати часопис, який не окупається ні за кошти від реклами, ні за рахунок продажу накладу, здатне хіба Міністерство культури чи послідовний у своїх слабкостях олігарх, які цього досі не робили і, наскільки я знаю, не роблять. Дрібніші за вказані фінансовоспроможні явища — байдуже, комерційні чи державні — просто не витримують видимої неприбутковості проекту.
У телевізії тих часів — середини 1990-х, окрім репортажів із відкриттів музеїв, виставок, незначної кількості авторських передач, присвячених певним художникам, надзвичайно популярною була «Телеманія» Ю. Макарова. Поряд із ґрунтовним ставленням до сучасної культури, ця передача єдина вдало претендувала на всеохопність; зокрема розділ К. Родика, присвячений телевізійному оглядові книжок, становив собою взірець невимушеної й цікавої розмови про книжкові новинки. Все це було ознаками того, що культура і, відповідно, культурна політика у країні існують, а отже — життя триває, і жалкувати з приводу набутого фаху мистецтвознавця нібито немає підстав.
Арт-книговидавництво відтоді якщо й змінилося, то нібито на краще: принаймні побільшало видань, присвячених мистецтву. За рахунок чого це сталося? За рахунок недержавних комерційних видавництв, які можуть собі дозволити і мистецькі видання, прибутковість яких — під великим питанням. За рахунок високих податків на книговидання, а також проблем розповсюдження книжкової продукції (масові закриття магазинів арт-книги, як, наприклад, магазину «Мистецтво» або розрахованих на туристів магазинів іноземної книжки в центрі міста, хоч як це дивно, не сприяють високому рівню продажу української книжки).
Протягом багатьох років мені щастило вдало поєднувати кілька різновидів праці за фахом — скажімо, працювати у НДІ, писати статті і зрідка відпочивати від вітчизняного дискомфорту, створюючи мистецькі проекти на закордонних, переважно польських, грантах. Тепер ці щасливі часи минули. Бо занадто довго годуватися із закордонних фондів — неетично; бо працювати у НДІ — означає не займатися дослідницькою працею, а перебирати на себе функції секретарки величезної неповороткої функціонерської машини, що може робити людина і без спеціальної освіти; бо досвід роботи в музеї, позбавленому «національного» статусу, виштовхує за межу бідності, відбираючи час і сили й нічого не даючи натомість; зрештою, бо видань, у яких зручно публікувати статті, присвячені теорії та історії мистецтва, практично не залишилось. Не залишилося також і видавництв, які спеціалізуються на мистецькій літературі. Скажімо, життєдіяльність «Мистецтва» практично повністю зведена до проблеми оплати приміщення. Інші видавництва, назви яких нібито не зобов’язують до публікацій арт-книжок, видають мистецькі книжки тільки тоді, коли комусь зі «своїх» пощастить отримати кілька грантів на одну книжку одночасно. Інакше кажучи, книжки та часописи, присвячені будь-яким аспектам образотворчого мистецтва, видаються в Україні рідко і, головне, — хаотично. Чому?
Як завжди, три чверті проблеми пояснює економічний бік справи. Арт-поліграфія — справа досить дорога, у найпростішому з можливих сенсів. Від початку роботи над проектом — створення/перекладу текстів, слайдів, редагування — до остаточного друку видання з численними кольоровими ілюстраціями, без яких арт-книжку неможливо уявити, доводиться витрачати величезні кошти. На революційний хід — заміну надзвичайно дорогих ілюстрацій у мистецьких виданнях CD-диском, що значно знижує собівартість видання, поки що мало хто зважується.
Мистецькі книжки умовно поділяються на три категорії. Це монументальні «туристичні», репрезентативні видання з золотим тисненням, у важких палітурках тощо; каталоги митців та виставок музеїв і галерей; а також освітня література, від звичайних підручників (яких, за винятком тритомника «Українське мистецтво», перевиданого у Львові, в Україні немає) до перекладних антологій (що їх теж зазвичай друкують де завгодно — в Росії, в Польші, тільки не тут). Усі ці категорії об’єднують публікації, присвячені образотворчому мистецтву, у новинних ЗМІ та поодиноких арт-журналах, чиє існування, проте, нечасто вміщується у більш ніж 1—3 номери. Часописів, котрі якимсь чином втримуються на поверхні трохи довше, однак мало хто читає, бо придбати їх можна виключно з рук видавця. Скажімо, журнал «Галерея» розповсюджується виключно в «Сові-Арті», «Ауру» чи «Кінець кінцем» можна придбати тільки в галереї «Цех», як почуваються «Українське мистецтво» чи «Музейний провулок», можна дізнатися, тільки зателефонувавши знайомим; привид Terra Inkognita давно блукає виключно електронними дзеркалами тощо; аналогів російського «Художественного журнала» чи польського Artluk не існує.
Взагалі, питання поширення інформації про мистецькі видання є малюнком на мапі неіснуючого світу. Де і як потенційний читач або покупець може дізнатися про новинки книжкового арт-ринку? Де пощастить; найперше — у блогах (Інтернет-журналах) своїх знайомих. Бо часопису, від першої до останньої сторінки присвяченого оглядові книжкового ринку країни, і зокрема новинам мистецького книговидавництва, не існує. Давно, уже більш як півроку — після незрозумілої «смерті» приватної, між іншим, газети «Книжник-Rewiew». Тому автор рецензії на нову мистецьку книжку пише про неї у свій ЖЖ, а потім починає нескінченну подорож сторінками інформативної чи гламурної періодики. Саме так: рецензія на нову арт-книжку може вийти в найнесподіваніших часописах, які ні до, ні після того не згадають на своїх сторінках випадкової публікації.
Систематичного арт-книговидавництва як такого теж не існує. Комерційні структури, які недавно почали емпірично досліджувати цю сферу, швидко переконуються в тому, що альманах про мистецтво прикро відрізняється від особливостей продажу м’яса чи новин шоу-бізнесу тим, що не дає негайного прибутку від продажу. Державні структури — а, ймовірно, цим питанням мусило б насамперед займатися Міністерство культури — мовчать, і половина найцікавіших опцій на сайті мінкульту заблокована. Пінчук-арт-центр із гідною подиву послідовністю продовжує фінансувати сучасне мистецтво, ігноруючи, проте, мистецьке книговидання, за винятком поодиноких каталогів виставок, які нічим не скидаються ні на ґрунтовне академічне російське «Слово», ні навіть на популярний Taschen, що, до речі, досі не має представництва в Україні. Украй рідко видавництва з великим досвідом, отримуючи прибутки з альтернативних джерел (як, скажімо, «Грані-Т»), дозволяють собі видавати мистецькі книжки, очевидно, керуючись не тільки прибутковістю чи престижністю, а й гострою необхідністю таких видань. Здебільшого ж українські фахівці, які могли б написати нові підручники, книжки, антології, словники тощо, займаються здобуванням хліба насущного, вряди-годи публікуючи то тут, то там старі дослідження. Вирізняє ці видання здебільшого неякісна поліграфія, що властиво малобюджетним проектам, а також ізольованість книжок від їх цільової аудиторії.
Можливо, річ у занадто складній системі оподаткування меценатів та книговидавців, які займаються некомерційною мистецькою літературою. Можливо, річ у тому, що відсутність прямої комерційної користі від мистецьких видань потрібно пояснювати завеликій кількості тих, від кого залежить їх видання. Можливо, це пов’язано з проблемами розповсюдження книжок, ускладненими битвами навколо приміщень донедавна державних книгарень.
Але, гадаю, вся річ у тому, що культурна політика в цій сфері не ведеться. Зрештою, можливо, саме тепер час нагадати: фінансових прибутків від активного видання мистецьких книжок і часописів чекати не слід, вони будуть не скоро. Фінанси, вкладені в цю сферу, — на видання нових книжок і часописів, у гонорари авторів і перекладачів тощо — не повернуться негайно. Бо функція мистецьких видань полягає не в тому, щоб збагачувати видавця: у кращому разі, вони становлять те, що називається «іміджевою рекламою». Призначення мистецьких видань — ілюструвати, пояснювати, розповідати, аналізувати і, зрештою, репрезентувати культуру країни. Тому всі можливі білі плями в сенсі прибутку тут повинна закривати насамперед держава, розуміючи: йдеться не про вираз, а про риси її обличчя.
У даній ситуації насправді йдеться не про ринок праці, а про те, що можна визначити як мрію. Про редакції, щонайменше, щомісячних часописів (так, тут вжито множину), присвячених виключно мистецтву, а також виключно книжковим оглядам. Про редакторів, яким не треба пояснювати, навіщо взагалі існують рецензії на книжки; що таке культурна політика; що рецензія не завжди дорівнює рекламі, а отже, може бути не лише позитивною.
Зрештою, можна помріяти про створення фонду і мистецького видавництва державного рівня, які б свідомо фінансували арт-проекти, розуміючи істотну різницю між художніми альбомами й туристичними листівками. Для того, щоб культура давала зиск, у неї треба вкласти гроші, і це повинна зробити насамперед держава. Робочої сили й ентузіазму не бракуватиме, повірте мені на слово: безробітних, охочих працювати на ниві культури, в Україні значно більше, ніж у Росії чи Польщі.