Чимало дискусій ведеться про долю вітчизняного музичного театру. Але в дечому ми все-таки не програли. У нас є свій театр опери і балету для дітей та юнацтва. Театр, який має власне приміщення, цілком укомплектований штатом, а віднедавна здобув навіть статус академічного. Уже розпочато відлік третього десятиліття його існування. Цей приклад якраз ілюструє наш прорив у сфери багато й різноманітно структурованого музичного життя європейського зразка. І плюс тут не лише в тому, що наші діти практично щодня можуть подивитися оперний або балетний спектакль, який не умовно годиться для перегляду дітьми, а спеціально адресований їм і часто йде в денний час. Перед спектаклем нерідко лунає вступне слово, а невеликий і затишний зал колишнього Клубу харчовиків цілком сприяє встановленню довірчої і зворушливої атмосфери спілкування з казкою. Тут не просто зроблено крок назустріч дітям, а й сміливо продовжено саму традицію створення оперних театрів спеціально для дітей. Адже схожих колективів не так уже багато в світі. Оперний театр для дітей та юнацтва — це не правило, а виняток, навіть для пересиченої і музичної Західної Європи. Найбільш наближеною до нас у часі й просторі носителькою ідеї створення згаданих театрів була Наталія Сац. І дуже символічно, що в Москві такий театр красується на одній площі в тріаді найголовніших театрів Росії, серед яких Большой і Малий.
Наш театр виконує абсолютно унікальну роль у житті столиці України. Бо він не лише культурно обслуговує дитячого глядача, а й дедалі впевненіше стає ще одним повноцінним оперним театром Києва, здатним запропонувати і класичний репертуар, і навіть репертуар, який цілком можуть подивитися дорослі глядачі. Причому подивитися саме тут, у «дитячому» театрі, бо його репертуар дуже мало перетинається з репертуаром Національної опери. Адже в нас не так багато оперних театрів, як, скажімо, у Москві. І крім Національної опери й Молодої опери, на яку перетворено оперну студію Національної музичної академії, у нас оперу послухати можна лише в цьому театрі, що його часто для стислості умовно називають «дитячим». Але чи така дитяча доля в цього колективу?
Якщо подивитися на афіші цього театру й обвести уявним поглядом недавнє минуле, з’ясується ось що. Саме завдяки творчим зусиллям цього колективу в Києві йшла ціла низка опер, чимало яких відсутні в афіші Національної опери або й узагалі не йшли раніше на київській сцені. Це і «Казка про царя Салтана» Римського-Корсакова, і його ж «Кощій Безсмертний», і «Іоланта» Чайковського, і «Заручення в монастирі» («Дуенья») Прокоф’єва, «Ріголетто» Верді, «Дитя і чарівництво» Равеля.
«Кощій», випущений трохи більш як рік тому, став останньою оперною прем’єрою й останнім зверненням театру до високої оперної класики. Цей спектакль — перше прочитання опери на українській сцені, його прем’єра відбулася в день століття першого показу цієї опери в Росії. Постановку здійснили головний режисер театру Микола Мерзлікін і головний диригент Олексій Баклан. У спектаклі багато вдалих режисерських рішень. Хор мобілізований до краю, він скрізь у дії і перетворений мало не на хореографічний ансамбль. У прем’єрному спектаклі новими гранями засвітилися багато солістів — Анатолій Гурін (Кощій), Вікторія Осадчук (Кощіївна), Вікторія Ченська (Царівна). Цех солістів у цьому театрі складається переважно з молоді, якій під силу швидко опановувати новий репертуар, навіть якщо він складний. Прикро лише, що немає ніякої гарантії появи якісної вітчизняної оперної музики, яка могла б у майбутньому збагачувати афішу театру.
Здається, усталена традиція показу світової класики на сцені цього театру — його найцінніше надбання. Важливо лише, аби сама репертуарна стратегія завжди передбачала включення таких творів у репертуар. Варто сказати: у жанрі опери-казки є чимало справжніх шедеврів. Вони написані авторами, чиї місця не в ряду найвидатніших оперних композиторів усіх часів та народів. Хумпердінк, автор опери «Гензель і Гретель» та безлічі інших творів для дітей, зовсім не прагнув увічнити своє ім’я поруч із Верді чи кимось ще з оперних «велетнів». Однак створив твір, який у своєму жанрі може бути визнаний справжнім шедевром. Щось схоже можна сказати і про «Ялинку» Ребікова, яка не сходила з підмостків передреволюційної Росії. Якщо ж подивитися на оперний репертуар ширше (до чого й прагне цей театр), то можна відшукати просто золоті розсипи оперного репертуару вищої проби, безумовно цікавого не лише дітям, а й дорослим. У цьому списку могли б бути і «Казки Гофмана» Оффенбаха, й інші опери-казки Римського-Корсакова (до речі, чому б не «Снігуронька», за якою мало не з 30-х років так скучив київський глядач?).
Згадана «Дуенья» Прокоф’єва, яку можна було зарахувати до творчих здобутків театру, останнім часом відсутня в афішах. Говорять про перспективу поновлення спектаклю, що тішить. Хоча автор цих рядків пам’ятає відгук диригента Євгена Дущенка, який стояв біля витоків цього колективу. Євген Васильович вважав деякі сцени «Дуеньї» (розгул п’яних ченців тощо) занадто мало схожими на дитячий спектакль. Але все-таки ми не можемо собі відмовити в розкоші мати змогу чути ще одну оперу Прокоф’єва, крім «Любові до трьох апельсинів», що йде на сцені Національної опери. Бо кожен із цих творів можна було б назвати «оперою-святом».
Які ж інші особливості долі Київського академічного Театру опери і балету для дітей та юнацтва? Сірий будинок у конструктивістському дусі, що сусідить із приміщенням, у якому колись виступав сам Ліст і куди полюбляв ходити Бальзак, — не лише храм мистецтв. Туди можна приходити по високе і прекрасне. Але туди ж ви можете зазирнути й з іншою метою. Приміром, вибрати собі якісний ліф або топік. Виставки-продажі одягу та взуття за прийнятними цінами стали іншою, трохи проблемною сторінкою біографії цього театру. У такі дні спектаклі не проводяться, а з динаміків над входом, із огляду на урочистість події, на добру половину Контрактової площі транслюється зовсім інша музика. Що завгодно — «Я буду долго гнать велосипед» чи «Абба», однаково. Аби привабити публіку. Вестибулі ущерть заповнюються спритно змонтованими білими ятками з товаром, а в проходах товпляться особи різного віку, вигинаються в тісняві, приміряючи уподобану пару взуття... А вестибулі ж театру (до речі, досить просторі) мають бути оформлені так, щоб маленький глядач, відвідавши театр уперше в житті, відчув себе на порозі казки. І щоб ніяке сусідство Мельпомени й Меркурія не порушувало святкового й піднесеного настрою, який, за ідеєю, створює театр. Тим паче що тут усе має бути «так само, як для дорослих, тільки краще».
Водночас театру властиве й справжнє подвижництво. Він влаштовує виїзні спектаклі в Києві та Київській області, часом виступаючи в мало пристосованих актових залах шкіл. Але така форма роботи — єдиний спосіб наблизити театр до глядача, адже не кожна школа, навіть за бажання, здатна, крім квитків, оплатити ще й автобусну екскурсію до Києва.
Особлива заслуга театру пов’язана й із включенням до репертуару великих творів кантатно-ораторіального жанру. Серед них — «Реквієм» Моцарта, «Stabat mater» Россіні, «Карміна Бурана» Карла Орфа та «Реквієм» Альфреда Шнітке, який недавно з’явився в репертуарі. Згадані концерти не лише мають просвітницьку спрямованість, а й вписують серйозну сторінку в загальну палітру концертного життя Києва.
Працювати в такому театрі можуть тільки подвійно обдаровані люди. Дар артистичний має доповнюватися ще певною особливою жилкою, що дозволяє облишити амбіції і затаєне прагнення до великої сцени. Театр для дітей не терпить фальші, не підпускає до себе «коронованих», цинічних або грошолюбних людей. Залишитися тут можуть лише беззавітно віддані отому самому «чистому мистецтву», про яке ми останнім часом, на жаль, звикли говорити хіба що з іронією. Виросте багато поколінь наших співвітчизників, але навряд чи котрийсь із них запам’ятає точно прізвище примадонни, що колись постала перед ним у ролі Царівни-Лебедя або Кощіївни. Зате враження від зустрічі з вічними істинами чистої і мудрої Казки залишаться з кожним із них назавжди.
Головний диригент театру Олексій Баклан — виходець із балетної родини, він відомий прибічник балетного жанру. Очевидно, тому балетна трупа театру набагато більша, ніж оперна, відома за межами України, зокрема в далекому зарубіжжі. Новим успіхом на балетній ниві в цьому сезоні стала постановка нової редакції балету Градського «Мауглі» та блискуча робота Сергія Бондура в партіях Мауглі і Шерхана.
Зараз у театрі працюють над оперою Пуччіні «Джанні Скиккі». Спектакль буде адресовано і дорослим, і юні, і стане ще одним прикладом звернення театру до італійського оперного репертуару «вищої проби».
Нині обмірковують можливість присвоєння театрові статусу національного. Це не просто самоціль: такий статус дозволив би підвищити заробітну плату й утримувати в штаті кращі кадри. Проти такого прагнення заперечувати неможливо. Хоч би якою була вивіска, сам цей театр потрібен столиці й дієво бере участь у її художньому житті. Напевно, Театру опери і балету для дітей та юнацтва варто детальніше продумати механізми рекламного оповіщення про свої роботи. Адже так прикро було на прем’єрі «Кощія» у грудні 2002 року бачити лише наполовину заповнений зал... У цілому темпоритм випуску нових спектаклів (особливо оперних) міг би бути й інтенсивніший. Хоча неважко послатися на постійний брак коштів та інші численні причини. Але ми, глядачі, вимогливі, нам завжди мало. Зате й радіти ми вміємо щиро та віддано. І з задоволенням прийдемо на будь-яку найближчу прем’єру, зі зворушливою наївністю знову очікуючи дива.