UA / RU
Підтримати ZN.ua

Небо. Домодєдово. Дівчина

Автор: Марія Гудима

Як відомо, Ганна летіла в Москву на вручення премії журналу «Искусство кино». Тривалий час із Домодєдова про неї не було жодних звісток. Не було зв’язку. А потім підтвердилася страшна правда... Ганна виявилася серед загиблих. У списку вона фігурувала під прізвищем, отриманим після заміжжя: Машутіна.

Згодом з’ясувалося: молода жінка в момент вибуху проходила паспортний контроль. Чоловік Ганни дізнався про її смерть, коли на черговий його дзвінок відповів працівник ФСБ, який розповів, що перебуває поруч із тілом.

Тепер страшним пророцтвом видаються вже відомі рядки з її ЖЖ «Мені здається, у мене залишилося дуже обмаль часу».

Запис був зроблений 21 грудня.

Поети передчувають свою загибель, драматурги знають, що хеппі-ендів у житті не буває.

Ганна Яблонська була і тим, і іншим. Вона могла написати п’єсу немодним верлібром, відкидала для себе будь-який натяк на поганий смак. Сама була вражаюче приваблива і безперечно талановита.

Попри весь біль втрати, Одеса ще до кінця не відчула, кого вона втратила.

Головна причина - досадний провінціалізм, а провінціалкою Ганна ніколи не була.

Багато хто розумів - таким, як вона, місце в столицях. І лише через якесь непорозуміння Ганна продовжує працювати в Одесі, де її оцінити не можуть.

Російський театральний критик Павло Руднєв писав про неї: «Драматург Ганна Яблонська - це особливе ім’я в російськомовній новій п’єсі. Одеситка за місцем мешкання, вона як людина сучасна, на щастя, позбавлена поганого одеситства у стилі письма і світогляді. Російський автор на українській землі, затребуваний, визнаний, увінчаний преміями у віддаленій метрополії і навряд чи помічений в українському театральному середовищі. Яблонська - одна з найважливіших представниць жіночої лінії в новій російській драмі».

Яблонська написала 13 п’єс. Частина їх з успіхом ішли на театральних сценах. Нинішнього року в Челябінську і московському «Театрі.doc» буде показано прем’єру її «Чацкого». У понеділок московські студії давали спектакль на спомин про неї, театр «Парафраз» заявив про намір переказати Машутіним усю виручку від лютневого показу спектаклю за п’єсою Ганни Яблонської «Где-то и около». А уряд Росії пообіцяв виплатити Ганниній сім’ї, поряд із сім’ями решти жертв теракту, 100 тисяч доларів. Але краще б і надалі глави держав не знали її імені, а вона залишалася живою: любила чоловіка, виховувала трирічну доньку Машеньку і писала п’єси...

***

Вперше я побачила її ще школяркою. Тоді, у 1997 році, Ганна завоювала першу у своєму житті нагороду - друге місце на міському конкурсі «Міс Преса». Вона працювала в рекламному агентстві. Писала перші статті, вірші. І полонила журі не тільки талантом, а й чарівністю тендітного вигляду.

Пригадую вбрання з газетних аркушів, яке вона змайструвала для конкурсу «Сукня з улюбленої газети». А як одну з нагород їй подарували можливість стрибнути з парашутом, і цим шансом вона радо скористалася. Сонячна дівчинка, справжня принцеса. І здавалося, що кого-кого, а її життя має тільки балувати.

Режисером-постановником конкурсу тоді була Наталя Князєва, і вона ж через десять років у своєму театрі-студії «Тур де форс» поставила спектакль за п’єсою Ганни «Дверь» - про бунтівливу жіночу душу в замкненому просторі.

Чому інших її п’єс не помітили наші театри?

На жаль, сучасна драматургія взагалі не в пошанівку: надміру обережні керівники труп.

А в Росії авторитет Ганни як драматурга був надзвичайно високим. Її п’єси «Видеокамера», «Выход к морю», «Чтобылобыесли», «Утюги», «Заброшенное радио», «Монодиалоги» ставали предметом обговорень. Проте Одесі вони не були потрібні.

«Одеса ніколи не була театральним містом, а останнім часом взагалі виглядає жалюгідно, - говорила Ганна в інтерв’ю журналу «Современная драматургия». - Культурне життя в нашому місті живе не там, де зазвичай його шукають: у будь-якому одеському дворику театру більше, ніж у будинку з колонами, театр промовляє мертвою мовою, Привоз - живою, на вулицях - справжні люди, на сцені - істоти з фільмів про зомбі: неприродно рухаються, говорять, дивляться. І головне - вони не цікавляться людьми, їхнім життям, зрештою - світом навколо!».

Ганна росла в сім’ї відомого журналіста Григорія Яблонського. Закінчила юридичну академію. У драматургію прийшла, вже дещо розуміючи про життя. У 2004 році Яблонська увійшла в лонг-лист премії «Дебют» у номінації «Літературна критика», потім - у лонг-лист драматургічного конкурсу «Евразия-2005». Також була дипломантом конкурсу сучасної драматургії «Свободный театр», лауреатом міжнародного конкурсу «Премьера.txt».

І ось - перемога на конкурсі кіносценаріїв «Личное дело-2010», премія, яку їй так і не встигли вручити...

Сюжет її п’єси «Язычники» схвилював російських кінорежисерів. І не виключено, що хтось із них створить фільм на цьому матеріалі...

- Я знаю її з 18 років, уже тоді вона почала писати свої вірші, - розповідає про Ганну Яблонську віце-президент Всесвітнього клубу одеситів Євген Голубовський. - Це були кумедні, парадоксальні оповіді, потім - короткі есе. Коли ми готували одеський номер журналу «Октябрь» за 2005 рік, із задоволенням помістили туди її блискуче есе «Пыль». Уже тоді вона почала займатися драматургією. Але її п’єси інакші, не класичні. І досить важко було знайти для них театр. На щастя, з’явилися пітерські студії, які поставили її твори. У неї досить велике портфоліо, понад десяток п’єс. І втрата такої талановитої людини для Одеси значуща. Вона людинка, яка ходить сама по собі, дуже самостійна, характеру досить веселого, але не відкритого. Вся в собі. Вона не з тих, хто бігав по редакціях, пропонував свої твори, вона відчувала цінність того, що робить. Публікувалася в газеті «Всемирные одесские новости», журналі «Фонтан», одеському альманасі «Дерибасовская-Ришельевская», московському альманасі «Интер-поэзия». У свої неповні тридцять років досить високо піднялася і багато досягла. Звісно, її вганяло в депресію, що п’єси довго не ставляться, але саме останніми роками позначився перелом...

***

Найближче Ганна підійшла до теми смерті у п’єсі «Лодочник», герой якої прагнув повернути кохану з іншого берега Лети. І у фіналі це йому вдалося, попри протидію персонажа на ім’я «Жінка з косою».

«Сторож. Что она мне сделает?! Убьет?!

Деревья. Нет. Смерть - это не самое страшное.

Сторож. А что - самое страшное?!

Деревья наклоняются к уху Сторожа и что-то шепчут. Сторож деревенеет от ужаса.

Деревья. Да, а потом еще…(снова наклоняются и шепчут)

Сторож выпучивает глаза, сидит неподвижно. Женщина с косой молчит и улыбается.

Сторож. Я на все согласен. Я только хочу вернуть ее.

Женщина с косой. К сожалению, это невозможно.

Сторож. Как невозможно?! Она же только в коме! Она же еще не умерла!

Женщина с косой. Необязательно умирать, чтобы умереть.

Деревья. Ей не хочется назад.

Сторож. Откуда вы знаете?

Деревья. Запомни: те, кто садятся в твою лодку, обратно не возвращаются. Они просто не хотят».

***

- Розхожий журналістський штамп: «ефект вибуху бомби», - каже завліт Одеського російського драматичного театру Юрій Ющенко. - Як боляче чути або читати цю конструкцію після нещодавніх подій...

Вперше почув про Ганну Яблонську два роки тому від своїх московських знайомих - професіоналів театру. «Як, ти не читав Яблонської? Ну ти даєш! Вона ж ваша, одеситка, чудовий драматург! Як же ти її можеш не знати?»

А я справді не був знайомий з Ганною. До мене часто звертаються молоді драматурги (або люди, котрі вважають себе такими) з проханнями, часто настирливими і навіть трохи агресивними, - негайно прочитати їхні твори... Ганна була людиною іншої природи. Вона не нав’язувала свої п’єси, не шукала контактів з керівництвом театрів, не шукала підходів до режисерів і завлітів. Вона просто творила. І ми так і не перетнулися в цьому житті.

Проте добірка її п’єс уже два роки живе в моєму робочому комп’ютері. Тоді, два роки тому, після захоплених відгуків шанованих мною москвичів я почав знайомство з її творчістю з «Бермудского квадрата». Потім прочитав «Космос», «Утюги», «Письмо в зоопарк». Це справді цікава драматургія.

***

- Хоч як парадоксально це прозвучить, але півтора десятка років тому ученицю 29-ї школи Аню Яблонську значно більше знали в рідному місті, ніж уже як драматурга і лауреата різних премій, - розповідає заступник редактора одеської газети «Порто-франко» Олександр Галяс. - Підтримувати дівчинку став її батько - Григорій Яблонський, у радянські часи - досить відомий журналіст, фейлетоніст і автор численних афоризмів. У статусі останнього він набув неабиякої популярності, навіть потрапив у «одеський» том «Антологии сатиры и юмора России ХХ века». (Деякі його твори найкоротшого з жанрів, знову ж таки, можна знайти в неозорій Мережі.) Як водиться у багатьох талантів, спочатку в Ані були вірші. Її перша збірка вийшла, коли дівчинці виповнилося 14 років: тоді наявність у такого юного автора своєї книжки було дивовижею.

Але, слід сказати, вірші справді справляли враження; не знаючи автора, неможливо було здогадатися, що їх написала школярка. Враження справляла і сама юна поетеса - красуня з багряним волоссям і нетутешнім виразом обличчя. Про таких інколи кажуть - «не від світу цього», але Ганні це визначення не підходило, просто була саме ІНША. Мені здавалося, що Ганна могла б з успіхом зіграти Аеліту - роль, яка колись прославила майбутню дружину Олександра Довженка...

Під час конкурсу «Міс Преса» в 1997-му Ганна подружила з Наталею Князєвою, керівником театру «Тур де Форс», і стала однією з провідних його акторок. Мені здається, що це захоплення і визначило вибір Ганною «головного напряму», в якому вона почала реалізовувати свій талант. Хоча спочатку були і вірші, і гуморески (публікувалися в одеському журналі «Фонтан»), однак поступово Ганна сконцентрувалася на драматургії. Мені б хотілося згадати дві одеські постановки за її творами. Дитячий спектакль «Дюймовочка», лібрето якого Ганна написала за мотивами знаменитої казки Ганса-Крістіана Андерсена, а музику - одесит Сергій Верді, входить до репертуару нашого Театру музичної комедії. А драму «Дверь» поставила Наталія Князєва у себе в театрі. Прем’єру грали на сцені Українського театру, причому на сцені - у буквальному смислі слова: глядачі півколом оточували артистів. Я бачив цю виставу. Не скажу, що вона мене особливо вразила, але значущим був той факт, що в Одесі з’явився драматург, який працює у стилістиці так званої нової хвилі. Твори такого роду мають як шанувальників, так і критиків. Але Ганна зі своїм своєрідним поглядом на світ чудово в цей стиль вписалася, про що свідчать її успіхи на різних конкурсах та фестивалях. На превеликий жаль, як це часто бувало і буває в Одесі, «магістральний шлях її творчості» проходив повз рідне місто. Чому жоден одеський драматичний театр не взяв у репертуар п’єси вже не новачка, а досить «розкрученого» драматурга? Запитання до керівництва цих театрів.

Останніми роками ми навіть не перетиналися, за успіхами Ганни я спостерігав здалеку. Радів, що наше місто не перестало ще «плодоносити» талантами, і журився, що ці таланти не затребувані належним чином. Бачачи, як розширюється «експансія» драматурга Яблонської на російському просторі, чекав, коли на неї зверне увагу телебачення (адже відомо, що слава до драматичних авторів приходить тепер найчастіше завдяки телесеріалам)... У Ганни були всі шанси злетіти високо. У свої 29 років вона зробила напрочуд багато...

Чомусь мені здається, що в останні хвилини свого життя Ганна неначе бігла. Поспішала на вручення чергової нагороди. Летіла назустріч... Смерті? Безсмертю? Ні, посмертній долі… Є такий тривіальний вислів: «Перерваний політ». Попри всю його заяложеність, не можна знайти точніше визначення стосовно її долі…

Фрагмент із виступу драматурга Ганни Яблонської - проти незаконних арештів опозиціонерів (31 грудня 2010-го, Москва).

- Якщо не жити в Україні, Білорусі або Росії, то неможливо ставитися до їх правителів інакше, ніж як до героїв коміксів. Поміркуйте самі, чи може бути це правдою, а не вигадкою сценариста середньої руки, перегодованого голлівудськими штампами і до того ж із повною відсутністю почуття гумору.

Пахан, Голова колгоспу і Чекіст керують могутніми планетами, населеними найкращими істотами у Всесвіті? Маячня, штамп, сюжет висмоктаний із пальця, у негідниках немає нічого живого. Зло завжди карикатурне. Добро завжди невиразне.

Далі. (Ну маячня!) Населення цих планет не намагається опиратися, точніше - їхній опір має виключно героїчно-жертовний характер і, боронь Боже, не має на меті реально змінити обстановку на планеті. Поодинокі беззбройні бунти організовані так, щоб воїнам тьми було максимально комфортно перебити всіх охочих, посадити у в’язниці, а потім ще років п’ятнадцять знущатися з них у суді, вигадуючи нові й нові обвинувачення.

При цьому галактичне співтовариство, в особі сивобородих старців з проникливо демократичними очима, пальцями однієї руки показує диктаторам ну-ну-ну і ай-ай-ай, а пальцями іншої гладить їх по яйцях, намагаючись виторгувати вигідний контракт на криптоніт та інші корисні копалини.

Чим скінчиться цей захоплюючий комікс, відомо тільки редактору та решті світу, ми ж із нетерпінням очікуємо нових випусків, щоб укотре мати можливість мелодраматично звести руки зі словами: «Ну а я що можу зробити?!!»