Зовнішній світ — об’єктивований, тобто відчужений. Усе найголовніше відбувається всередині, а не на Майдані і не «в телевізорі». Ще Оскар Уайльд сказав, що найвеличніші події у світі — ті, які стаються в мозку людини.
Тривіальне внутрішнє життя довело, що воно не змінюється після використання кимось відомим пудри, перуки і навіть рупора. Ми це зрозуміли, тому що агітки вже не агітують, епатаж не епатує, а все радикальне оформлюється у спокійно-осмислене.
Месиджі мас-медій — уже не істина в останній інстанції. І теза, взята з підручників, що демократія потребує обізнаності громадян у політиці та їхньої активної в ній участі, відходить на другий план.
Митці це зрозуміли, і, здається, будь-який арт уже неактуальний для них. «Ми помрем не в Парижі» (Н.Білоцерківець). Вони не домагаються фізичної схожості з об’єктом зображення і навіть уже не цитують. Просто малюють життя живе, а не декоративне.
Мистецький Львів останніх двох тижнів ілюструє це яскравими прикладами.
В об’єднанні «Дзига» щойно завершилася виставка робіт австрійського фотохудожника Германа Капора «Верена, 18». Безліч критиків кваліфікували її як «псевдомистецтво» і як «банальну спробу епатувати відвідувача оголеним жіночим тілом».
Насправді це історія молодої дівчини, яка саме перед випускними іспитами в школі прокидається після наркозу й знаходить штучний вихід із тіла (мішечок для випорожнення) та довгий шрам від операції. Фотохудожник ставить завдання задокументувати процес видужання після тяжкої хвороби, і йому найбільше хочеться показати духовну міць дівчини, яка упродовж трьох років очікує смерті, але наполегливо веде боротьбу з хворобою. Те, що зазвичай трапляється у лікарнях та спальнях, за дверима (наприклад, туалетними), стає видимим — війна об’єктив(ова)на. Фотограф експлікує негарне, неграйливе, непублічне, не потрібне нікому.
Мені видається, що дивитися на ці роботи і бачити в них тільки оголене жіноче тіло, що, ніде правди діти, є банальним, і мішечок для випорожнення — примітивно.
Автор, на мою думку, акцентує увагу на тому, що в кожного з нас буває своя щоденна трагедія, свій захований під сімома замками біль, який не можна виказувати на подіумі, в офісі чи в будь-якому іншому робочому місці. (Дарма, що вони найважливіші — маємо презентувати себе завжди як успішних індивідуумів, котрі чудово почуваються у суспільстві, найдосконалішому за формою — капіталістичному!)
Латентність повсякденного страху, болю, гніву — убивча для нас. Це тільки вважається, що у слов’янської людини функцію психоаналітиків повсякчас виконують друзі. Насправді вже й у нас ніхто нічого такого не виконує. Особливо медіа, які мали б лікувати і кричати про те, про що вони зазвичай мовчать.
Минулої осені повісився мій сусід, і я знімала його з мотузки. Рівно від тієї хвилини упродовж двох тижнів якийсь екзистенційний страх переслідував мене повсюдно — хоч я завжди вважала, що у принципі не піддаюся таким впливам. (Я ж три роки тому цинічно знімала фрагменти тіл у львівському морзі одразу після Скнилівської трагедії!) А от страх після випадку з сусідом став тоді важливішим навіть за передвиборні баталії!
У пані N дитина хвора на епілепсію. Знаєте, що вона каже завжди, щойно подруги починають обговорювати політичні події? «Я вам заздрю. Ви розкішно живете — не маєте проблем, крім політики».
Юнка M розлучилася з паном S, який (вона так думала) кохав її упродовж кількох років. Навряд чи їй цікавий сьогодні настрій Ігоря Бакая чи Володимира Щербаня. Їхній настрій досліджують тільки медіа.
Вони не бачать того, що уздріли організатори виставки «Інший Львів», яка розпочалася у міському Палаці мистецтв. Роботи виконано бездомними, котрим спеціально роздали фотоапарати і попросили зафіксувати на плівку те, що хочеться. Організатори слушно зазначають, що фотографія — представлення світогляду, яке полягає у витворенні копії реальності з претензією на об’єктивність.
Посередині виставкового майданчика — інсталяція. Пляшки — прозорі, зелені, темно-коричневі — підвішені на довгих нитках. У деяких пляшках — фотографії. «Кожна пляшка асоціюється з бездомним, — пояснює автор ідеї Андрій Лінік (Львівська комерційна академія). — Прозорі і незакорковані — це люди, в яких іще є надія повернутися до нормального життя. Темні — це ті, котрі вже перебувають на стадії, що її нормальні люди називають «соціальним дном». Пляшки є водночас і способом виживання (їх здають у пункти прийому склотари й отримують за те копійки), і способом деградації — бездомні нерідко спиваються».
Стіни навколо обклеєні картоном, що у житті бездомних виконує подвійну роль: засіб утеплення житла (власне житло) і об’єкт, продавши який, можна заробити на хліб.
Ініціатори проведення виставки не тільки через фотографії показали внутрішній світ тих, хто ніколи нікого не приваблював як об’єкт вивчення, а й провели докладний аналіз світлин. Як виявилося, значна їх частина пов’язана із зображенням людей, оскільки бомжі усвідомлюють свою приналежність до соціуму, хоча й відчувають себе на його узбіччі. «Дорога (вулиця), автомобілі, яких у сукупності більше, ніж 50%, демонструють на світлинах характерні особливості того середовища, в якому бомжі провадять свій спосіб життя. Вони теж не особливо негативні щодо бомжів, оскільки саме вулиця годує та одягає таку людину… Мала кількість світлин, де особливу увагу приділено небу, пояснюється песимістичними настроями, які панують у середовищі бомжів» (з прес-релізу).
Хлопці-організатори не тільки самі пізнавали ось таких представників типу «homo не-ludens», а й досліджували ставлення інших людей до бомжів. Результати їхнього соціологічного опитування засвідчили, що негативно ставиться до них більш ніж половина респондентів, позитивно (принаймні так стверджують!) — 10,5% опитаних, байдуже ставляться до бездомних у 26,31% респондентів, а 12,2% мають власні варіанти пояснення свого сприйняття бомжів.
Понасолоджуватися голою правдою про тривіальне і про те, про що мовчать медіа, львів’яни мали змогу упродовж Днів документального кіно про права людини. Ці фільми, зняті білоруськими, російськими, киргизькими, польськими, датськими, голландськими, німецькими майстрами, просто презентували дійсність. Муки полонених у Веденському районі Чечні, розмови дачників у електричці під Казанню, відчайдушні спроби північних корейців залишити свою країну, проблеми дітей убитих батьків у Білорусі імені Лукашенка, самотність колишніх афганців — ці та безліч інших тем, майже не коментовані документалістами, промайнули незабутнім калейдоскопом перед відвідувачами залу.
«Неігрове кіно — це особливий естетичний вид. Він традиційно не цікавий кінотеатрам, бо некасовий, а також телебаченню, яке спеціалізується на масовому, — розповідає Геннадій Кофман, продюсер кінокомпанії «МаГіКа-фільм» (Харків) та один із численних організаторів фестивалю. — Тут особлива лексика, малий хронометраж. Але в Україні, та й деінде на пострадянському просторі, люди потребують таких фільмів. Наш есендівський глядач — навіть у глухому селі — розумніший, інтелектуальніший, ніж канадський чи італійський. Він сприймає цікаву мову, глибше бачить екран. Якщо раніше люди споживали сендвіч (голівудський кінопродукт), у якому розтлумачено до нудоти кожен режисерський хід і зміст, то тепер глядачеві цікавіше дивитися наш фільм, де режисер топиться в тексті, не тяжіє над сприйняттям, не тягне за собою. І, звичайно, показує живе життя».
У фільмі «Я глухий» Миколи Макарова (ТВО «Леннаучфільм», 2005 р., 75 хв.) показано звичайних (?) глухонімих, які беззвучно жестикулюють руками. Вони розповідають, скільки жестових мов існує у світі, як організоване життя глухих в інших країнах. Вони не вважають себе інвалідами і повноцінно живуть. Ми бачимо глухонімих дітей, що навчаються спілкування у спеціалізованих школах, та артистів театру жестів. Ця стрічка вражає тим, що зображає абсолютно звичайних для нас глухонімих (а не дітей чеченської війни, не киргизьких наречених, котрих викрадають проти їхньої волі, та інші біди, яких в Україні немає) і примушує помучитися від того, що ми ніколи про них не думаємо. Як і про сліпих, безпритульних тощо.
Засоби масової інформації переймаються не систематичним висвітленням їхніх проблем, а тим, як би політкоректніше (вимога часу/історії/політики!) їх назвати. Можна подумати, що коли дебіла назвеш «альтернативно обдарованим», соціальна проблема дебілізму зникне.
Обійдемося без кріейторів, спічрайтерів, контентредакторів, жорстокої драматургії, старанно продуманих шоу. Ми помрем не в Парижі і не на Майдані. Подумаймо про насущне глухонімих, студентів, бездомних та безробітних. Не радіймо з того, що вони не вміють здійснювати публічні постановки особистих драм.
Я не адорую те, що медіа називають «соціалкою». Я просто Homo Не-Ludens. Принаймні влітку.