Вчора телефонував у МХАТ. А можна, запитую, завліта? А навіщо він вам, відповідають. Та ось — поздоровлення хочу передати Тетяні Василівні — із ювілеєм. Та ще книжку передати про нашого режисера Данченка, який працював колись з акторкою над «Вишневим садом». Завліта, виявляється, немає. З цими кадрами — плинність. Однак ювілею ж не скасувати! Навіть такого несправедливого. З цими недоречними цифрами — «сім» і «п’ять»... Ах ти, Господи, невже? У зв’язку з цією акторкою, чесно кажучи, хочеться, щоб у Швейцарії раптом заклинив популярний коллайдер — і час зупинився, і утворилася чорна діра. І акторка вже більш не змінювалася ніколи, зламавши невблаганну арифметику календарів. І, природно, ми разом із нею завмерли б теж. Та оскільки змінити нічого неможливо – озирнуся назад. І, скориставшись ювілейним приводом, пригадаю лише один її недавній спектакль.
У власних справах нещодавно опинився в Москві. Ввечері, природно, театральні афіші закликають, ранять, обпікають. Там класика, а там — вульгарність (останньої — більше). Товар, як мовиться, на всі смаки — все-таки Мекка театральна, броунівська.
І лише на Тверській, 22 — незламний МХАТ (імені Горького). З усіма орденами на фасаді. І з уцілілою літерою «А». Отже, все-таки — «академічний», а не тільки «художній» (адже різні сьогодні «художества» трапляються), як нині в Табакова.
«Васса Желєзнова» |
«Дороніна» і «Желєзнова» — немає привабливішого злиття двох образів і двох прізвищ, особливо для людини театральної. Тієї, яку наперед хвилює передчуття сценічного «ядерного вибуху» з наступною руйнівною хвилею. Коли нарешті сходяться дві «гама-частинки», дві глобальні субстанції.
І ось — зійшлися.
Зал на спектаклі режисера Бориса Щедріна того вечора переповнений. Хоча недруги Дороніної й рапортують про порожні «острівці» у партері, на гальорці. Чи про «силоміць загнаних» на спектаклі солдатів, чи про бабусь у плетених кофтинках і побитих міллю капелюшках.
Можливо, є і такий сегмент шанованої аудиторії. І, можливо, саме вони — ці «побиті» — саме й не найгірший сучасний глядач...
Тільки в залі на доронінській «Вассі» — у «мій» вечір — багато інтелігенції, чимало молодих облич. Чесно кажучи, навіть незвично нині бачити 20-літніх «на Горькому». На цьому драматургу, який постійно «переосмислюється» і безперервно «ревізується». При цьому по-справжньому великому театральному авторі межі XIX—ХХ століть: незалежно від кон’юнктури і його політпереконань.
«Васса» у свідомості багатьох поколінь театралів асоціюється з чудовим спектаклем Малого. Коли головну партію — масивно і впевнено — вела Віра Пашенна. Це була прямо-таки «жінка-гора»! На яку й не кожен «альпініст» зійде. У 50-ті цю постановку екранізували. І постійні повтори фільму на ТБ утвердили, здавалося б, стаціонарний образ матері-капіталістки.
Пашенна, як і належить «горі», грала повільно, достойно. Час її героїні в давньому спектаклі плинув так неспішно, як і її ж пароплави по матінці-Волзі. Пашенна створювала настільки незламний характер, що навіть під час найгостріших драматургічних поворотів навіть думки не виникало, що невдовзі цій «залізній» настане the end. Такі, як Пашенна (як її героїня), самі і встановлювали земні закони. Самі їх і порушували. Самі будували життя — і своє, і довколишніх. Та за тими канонами, які вигідні, виправдані. Доцільні, одне слово.
Тому й фінальний злам — смерть Желєзнової (у тому давньому спектаклі) — у мене особисто завжди викликав максималістське «заперечення»: ну так же не буває, такі, як Пашенна, просто так не здаються ворогу і хворобам!.. Швидше, вона власноруч зупинить весь річковий транспорт на Волзі, ніж піде на той світ, не розпорядившись стосовно спадщини.
На початку 80-х, як відомо, Гліб Панфілов зняв хороший фільм за тією ж п’єсою. Інна Чурикова грала «власницю пароплавів» зовсім інакше — інтелігентно, суворо, навіть гостро. Тоді стали явними спроби «інтелектуального вторгнення» всередину натури цієї спокусливої для театральних гранд-дам героїні. Чурикова «олюднювала» класичний образ. У певні моменти не приховувала навіть тендітності Васси. На ось таких жіночих плічках — така потужна капіталістична махина. Не кожна витримає, не кожна потягне.
У всіх цих — тепер уже легендарних — історіях ідеться виключно про другу редакцію п’єси, виконану Горьким у 1935-му. Яка постійно — особливо сьогодні — провокує якісь загадкові нападки з боку «нової хвилі» московської критики. Мовляв, Горький виконував «замовлення». І решта демократії в тому ж дусі.
Попри всі розклади, які справді були можливі в 30-х, справді є й право самого автора. Захотіла людина удосконалити свій давній текст — і зробила це. Бачите, забув запитати в «нащадків», що йому писати і що редагувати — у власних же п’єсах.
Але, як на мій скромний смак, саме друга редакція «Васси» (справді трохи більш революційно-просунута), якраз і міцніша — у плані драматургічного каркасу. Ця версія більш компактна, жорстка. Навіть вигідно більш конфліктна, коли брати до уваги «вихри враждебные», що сюжетно вриваються в будинок Желєзнових.
І треба бути геніальним Анатолієм Васильєвим, щоб блискуче поставити свого часу саме «першу редакцію». Бо, скажімо, відносно недавня спроба реставрувати ту ж таки редакцію в БДТ (режисер Сергій Яшин) — це повний крах... Як цільного спектаклю, як вибраної «редакції», так і головної ролі, неосмислено й непереконливо поданої достойною акторкою Світланою Крючковою.
***
…Дороніна у своїй «Вассі...» виходить на сцену — як на подіум. Літня, але ще приваблива, в довгому білому гарному пальті, в елегантному капелюсі. Здається, їй не пароплавами треба заправляти, а величатися в салонах — до такої міри вона царствена, приваблива.
Спектакль наповнюється мелодіями опери Деліба «Лакме» — «В молчаньи ночи чудной тебя я увидал…» Зал якось напружується. Налаштовується. Вже очевидно — це «інша Васса». У поміч їй і художник В.Серебровський, який відтворює на сцені «красивості» інтер’єру будинку Желєзнових із їхніми уявленнями про модерн тієї епохи, з вікнами на Волгу — все-таки початок нового тисячоліття надворі.
Дороніна розпочинає свою мелодію спроквола. Напівпошепки. Їй нікуди більше квапитися, їй нікого більше любити. Її життя минуло, як лиха сусідка, — і навіть не поклонилося. І за що це все? З дитинства знайомі інтонації (за «Старшою сестрою», за «Трьома тополями...») раптом набувають лукаво-трагічних обертонів. Ще не зовсім зрозуміло: куди «пливе»? У яку заводь несе фатум подій цю загадкову мадам, неначе «залізну» жінку? Навколо неї — гарний будинок. І навколо неї ж — потворний хворобливий інтер’єр самого життя...
Чоловік-розпусник — щоб врятувати репутацію сім’ї, його ж і треба знищити: скуштуй-но отрути!
Безпорадні діти — їхнє майбутнє невиразне, бо невиразне майбутнє самої Росії, яку підривають зсередини революційні «кроти».
Мерзотники-близькі — ці тільки й чекають, щоб її «пароплав» пішов на дно, а вони потому піратами ввірвалися на затонуле судно й розграбували його повністю: скотське плем’я...
Невістка-революціонерка (Рашель) — змія підколодна, чужа, рідного сина, який помирає від туберкульозу, у свої революційні тенета заманила: нетяма...
Приречений онук — єдиний спадкоємець, захований у тьмутаракань від прогресивної мами і від хворого батька; і ця дитина — остання надія Васси Борисівни, якій, по суті, і сподіватися вже ні на що.
Що насправді відбувається? А відбувається таке.... Дороніна — попри всі можливі «транскрипції» саме цієї постановки (як ідеологічні, так і емоційні) — мабуть, уперше в театрі (взагалі) у зв’язку з коронною для будь-якої акторки роллю нарешті ясно пояснює «чому ж?» Чому помирає. Чому не рятує (себе, родину). Чому не може протистояти (недругам, собі ж).
Чому іншого — виходу — вже не дано.
Дороніна з перших своїх епізодів ніби окреслює перспективу фіналу. Її Желєзнова — не зовсім «залізна» жінка, а жінка смертельно втомлена... Хворобливо виснажена... Вимотана — до останнього нерва — всім тим переліком жахіть (про які, відповідно до сюжету, й повідомлено в цьому тексті трохи вище).
Ніщо не тішить її — ні розкіш вбрання, ні багатство дизайну. Дороніна привносить у цю роль приховану тему зовсім уже безглуздого протистояння очевидному вгасанню — і життя Васси, і життя взагалі. Ця Васса обпливає, як свічка.
…Доля очевидна — все під укіс. Склеїти розбиту цільність неможливо. І Дороніна являє в цьому цільному жіночому характері прямо-таки «корозію металу». Так, боролася і однак зламалася — «з’їли». Її існування і в цільній канві постановки, і в окремому малюнку образу — це постійні спроби вже майже приреченого безум-
ця все-таки з останніх сил утриматися на краях крижин, коли переходиш Волгу. Хоч і крига давно скресла... І сама ця людина — теж «поїхала» від усіх нещасть, які на неї звалилися, і від якоїсь вселенської несправедливості.
А, здавалося, все могло бути інакше. І радість материнства, і відчутність майбутнього. І навіть інша «профільна» доля непростої дами, кожною інтонацією своєю більш укоріненої у витіюватість Срібного століття, ніж у суворі справи капіталізму.
Але недарма кажуть «одна біда йде, а за собою іншу веде». І треба чути, як несамовито-відчайдушно кричить Васса—Дороніна: «Люди хуже зверей, поверь мне, хуже… Люди такие живут, что против них неистовства хочется! Дома ихние жечь… Голодом морить… Догола раздеть...»
Доконали-таки. Домучили.
Дев’ятьох дітей народила — з них троє залишилося. Чоловік примушував язиком вершки з чобіт злизувати — і лизала-таки. Будинок Желєзнових тріщав по всіх швах — то спину свою підставляла.
У того ж таки Горького в «Последних»: мовляв, таке коротке життя, стільки мук, а наприкінці всього — смерть, Господи, за що ж?
Дороніна, ніби в унісон з уже цією п’єсою, зовсім не мелодраматично, а прямо-таки відчайдушно грає — «як востаннє». Грає про «останню спробу» втриматися на тій-таки крижині. Грає «останній подих» — перш ніж Бог закличе до себе на «рецензію».
***
Найбільш невдячне заняття — описати «як» грає. І «що» при цьому відчуваєш. Звісно, немає слів, тому вірте вигуку — ах! Оскільки «так» сьогодні вже взагалі не грають. Залишилися, правда, де-не-де ексклюзиви — «останні» — та й їх перелічити можна.
Віталій Вульф під час «Желєзнової» примовляв: «Ну цього вже не може бути! Ну це ж приголомшливо…»
А голос акторки — всім відомий тембр із класичним придихом — як і раніше, чуттєвий. А воля її — воля виконавиці — як і раніше, залізна.
Ця її воля й не дозволяє говорити про акторку в «минулому часі». Мовляв: це ж колись «жила собі-грала, ах, Товстоногов, Гончаров, інколи — Єфремов». Бо і живе, і грає в цьому часі — «теперішньому». Хоч би яким мерзенним він був. І хоч би якими пакостями платив їй за унікальний талант.
Дороніна, мабуть, єдина по-справжньому велика акторка цього часу, як і раніше, щиро вірна своєму бажанню «грати» саме в той театр, який їй близький і дорогий. Якого, звісно, вже не повернути... Але хоча б згадати про нього можна? У цьому і чесність, і гідність жінки, яка не мімікрує, не розмінюється, не підбудовується під капризи авангардних «латунських», не пливе вигідними «течіями»... А рухається гордо, з гідністю — вибраною одного разу «річкою», несучи місту і світу своє послання. Своє гірке знання про життя. І, зрозуміло, щоразу «викликає вогонь на себе» — з боку обмеженого контингенту... Але ж не переможуть ніяк!
Та й сама вона — на відміну від своєї Желєзнової — все-таки залізно тримає спину. Не ламається. Не здається. Інколи, як мені здається, намагається просто не помічати ударів долі, які дедалі болючіші. Гадаю, вона давно змирилася з очевидною думкою: на світі є лише Один чесний «критик»... Він зрозуміє й оцінить — Він усе бачить.