Оскільки традиції професіональної театральної освіти в моєму місті були протягом тривалого часу перервані, чимало одеситів уявляють собі процес навчання актора або режисера як щось туманне й аморфне. Те ж саме можна сказати й про кінематографічну освіту. Не підліток, а цілком доросла людина нещодавно намагалася всерйоз мені довести, що кінорежисером можна стати й після закінчення філфаку. Головне — вчасно дати команду: «Мотор!». Він щиро образився на мене, коли я сказала, що непогано б спочатку правильно розставити акторів у кадрі. Попередньо грамотно написати режисерський сценарій, та й взагалі опанувати мистецтво режисури, яке доречно порівняти з точними науками.
Хоча престиж творчих професій, на жаль, падає, завжди знаходяться обдаровані особистості, яким життєво необхідно вихлюпувати енергію на сцені чи екрані. Немає нічого поганого й у тому, що забезпечені молоді люди прагнуть попробувати себе в мистецтві, навіть не маючи абсолютних здібностей, які, зрештою, можуть розкритися пізніше. Погано, коли й ті, й інші помиляються. Так, матеріально і психологічно важко поїхати навчатися до престижного театрального вузу Києва, Москви чи Санкт-Петербурга. Та це необхідно! Крім кваліфікованих педагогів, там вирує театральне і кінематографічне життя, проходять фестивалі, прем’єри, гастролі, семінари-тренінги, і все це до Одеси найближчим часом навряд чи докотиться.
Саме життя в столичному місті дарує безліч вражень і багато чому навчає обдаровану людину. Проте, коли варишся у власному соку, часто виникає спокуса, залишаючись у звичному оточенні, отримати диплом столичного вузу. Ця спокуса оманна, оскільки подібне ще не вдавалося нікому, і немає в нашому місті філій театральних інститутів, як, скажімо, у деяких провінційних містах Росії. Можна говорити лише про безсоромні рекламні трюки, які часом використовуються з року в рік одними й тими самими людьми. У результаті не виникає ні самих філій, ні, відповідно, їхніх дипломованих випускників. А от розчарованих молодих людей, які марно згаяли час, залишається лише пожаліти. Та чому ж їм так хочеться вірити в неможливе?
1997 року в деяких одеських газетах були опубліковані оголошення про відкриття в нашому місті підготовчого відділення Російської академії театрального мистецтва (рос. РАТИ, колись ГИТИС), причому прийом збирався проводити якийсь Андрій Ігорович Махлін в одній із кімнаток Палацу моряків. На запит Одеського міжобласного відділення Спілки театральних діячів ректор цього вузу, професор С.Ісаєв відповів: «Шановні добродії! На ваш запит повідомляємо, що Мах-
лін А.І. справді закінчив заочне відділення режисерського факультету РАТМ 1993 року (курс Васильєва А.А.). Проте академія не має жодного стосунку до набору театральної студії. Більш того, ми обурені й категорично заперечуємо проти використання в цьому зв’язку імені ГІТІСу будь-як».
Минув рік, і вже на афішних тумбах той самий громадянин Росії розмістив рекламки про нібито створені в Одесі філіали Вищого театрального училища імені М.Щепкіна при Державному академічному Малому театрі Росії, а також Гуманітарного інституту телебачення та радіомовлення (Москва) з очною і заочною формами навчання за фахами від «актора театру і кіно» до «режисера і продюсера кіно», що припускає наявність у навчальному закладі, щонайменше, міні-кіностудії. Та ми пам’ятаємо ключову фразу відповіді ректора РАТМ: в даному випадку може йтися лише про «театральну студію», яку не можна навіть порівнювати з жодними іншими студіями Одеси, приміром, театральним ліцеєм під керівництвом Анатолія Падуки. Навіщо ж називати самодіяльний колектив, та ще й такий, який постійно розпадається, інститутом?
Цитую відповідь знову-таки на запит СТД проректора Щепкінського училища з навчальної і наукової роботи професора В.Селезньова: «...Використання наших реквізитів для проведення роботи з абітурієнтами з набору студентів на низку факультетів, яких немає навіть у самому училищі, є неприпустимим і незаконним і ставить місцеву владу перед необхідністю вжити всі заходи для негайного припинення подібної діяльності, хто б нею не займався». У той час, 15 вересня 1998 року, тодішній міністр культури України Дмитро Остапенко з тієї ж причини направив меру Одеси Руслану Боделану обурений лист, який закінчується такими рядками: «Чинними двосторонніми угодами між Російською Федерацією й Україною в галузі культури створення навчальних закладів без узгодження з відповідними міністерствами і відомствами не передбачено. Просимо вжити відповідні заходи». Там же було зазначено, що Державна ліцензійна комісія не видавала ліцензію підприємству Махліна, без якої освітня діяльність і підготовка спеціалістів є порушенням чинного законодавства України.
Нарешті, 1999 року, зацікавившись ідеєю створення своєї легальної філії в Одесі, РАТМ розпочав роботу в цьому напрямі. Та з цього нічого не вийшло. Серед причин варто назвати і невелику кількість молодих одеситів, які хочуть оплачувати дороге навчання (таких знайшлося менше десятка), і відсутність матеріальної бази, і, як не дивно, педагогічних кадрів, які працюють у цьому навчальному закладі. Ліцензування — не порожня формальність, а турбота про права випускників...
Найприкріше в подібній ситуації — агресивний настрій молодих талантів, які всупереч здоровому глузду вірять у можливість, сидячи вдома, закінчити ледь не Сорбонну чи Паризьку консерваторію. Час усе ставить на свої місця, пристрасті вщухають, при зустрічі чимало колишніх «абітурієнтів» неіснуючих вузів кажуть мені: «А ви ж були праві!»
Вогні великого міста... Чи варто їх боятися? У будь-якому разі, я дуже щаслива, що навчалася саме в Київському державному інституті театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого. При всіх недоліках (а де їх немає?) він дав мені чимало. Як і Київ загалом. Навряд чи будь-який гурток юного театрознавця дав би більше. За всі роки навчання викладачі не вимагали в мене жодної копійки, хоча їхнє матеріальне становище, скажемо так, залишало бажати кращого.
А для відкриття філії російського навчального закладу в Україні знадобилася б відповідна робота Державної ліцензійної комісії, зрозуміло, за участю наших міністерств закордонних справ, культури, освіти та науки. І цій комісії повинні бути представлені для ліцензування понад десять документів, що підтверджують право вести освітню діяльність, із концепцією навчання, наявністю бази, викладачів, навчальних планів. Адже на одній брехні й маніпулюванні чужими сертифікатами нічого путнього не збудуєш.
Тим часом керована Андрієм Махліним громадська організація — Міжнародна академічна школа акторської майстерності та режисури (МАША МІР) — не була і не є навчальним закладом, який має хоча б ліцензію, видану обласним управлінням освіти та науки. І якщо вам обіцяють диплом після кількох років оплаченого «навчання», не соромтеся, вимагайте пред’явити ліцензію. Оскільки драмгурток й інститут — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Плутати їх не варто. Нині пан Махлін шукає підтримки в місцевої влади в питанні, що повинне вирішуватися на міждержавному рівні. Йдеться про проект, названий «Інтеркурс Петербург — Одеса», суть якого в тому, щоб вести прийом і підготовку абітурієнтів... Санкт-Петербурзькою державною академією театрального мистецтва в Одесі, а навчати їх і в Санкт-Петербурзі (за заочною формою), і в Одесі. У результаті випускникам обіцяють державні дипломи вищезгаданої академії. Та чому ж керівник «МАША МІР» вперто не бажає йти законним шляхом, доводити своє право викладати із серйозним підходом до справи? І чи не вбачається тут система: набір у студію під гучною вивіскою, пара років тихого розпаду, а потім, коли скандал вщухає, нова така ж сама ескалада?..