Боротьба комплексами
Свобода, свобода, свобода... Вона прийшла в Україну вже давненько, якщо вести відлік за швидкістю процесорів, що зросла за цей час утричі, а коли порівнювати з історією Франції чи США, то свобода наша все ще немовля. Однак ось уже є деяка цілком «вільна» література. А вслід за нею і літературна критика. А вслід і теоретичні розробки. І стало зрозуміло, що свобода, у кожному разі, означає осмислення кожного кроку. Якщо це не під силу літераторам, то його дадуть критики, а теорія дасть історичні обшири і ув’яже все зі світовим та європейським, як тепер модно казати, дискурсом. Випасти з контексту для науковця-гуманітарія епохи, що наступила на нас, означає крах професійної кар’єри (при цьому він, звісно, може стати колись відомим письменником, але колеги-учені його відкинуть напевно). Для сучасного українського літературознавства завдання ще складніше: контекст потрібно зшити, пристебнувши його, з одного боку, до Європи, що «цілком необхідно», а з другого, хоч і не дуже хочеться, — до Росії. З боку Європи ідеальний варіант пропонує Г.Грабович. Не лише своїми працями, а й прямим закликом до діалогу. Мовчання українського простору вже перестало дивувати американського дослідника і саме стало об’єктом дослідження. І контекст мовчання виявився. У цілому, невтішний, оскільки основна його риса — боротьба з комплексами, де «місце соцреалізму посів своєрідний гіперпатріотичний нацреалізм», а це заводить далеко від об’єктивного і доброзичливого розгляду проблем. Держава, виникнувши, проводить по землі риску і називає її межею. Літературний процес позбавлений принципово цієї можливості, і дуже багато людей цим незадоволені. Українці Канади чи росіяни України без особливих труднощів можуть читати будь-яку друковану продукцію рідною мовою, хоч би де вона була виготовлена. Англомовним узагалі благодать, але в нас свої проблеми. Що є українська (російська) література? Що можна і потрібно зарахувати до відповідного літературного процесу? Полярних точок зору, природно, лише дві: а) точка зору, що співвідносить твір із громадянством автора; б) співвідносить твір із мовою, якою написаний текст. І перша, і друга позиції залишають за бортом масу явищ культури, але можуть і співіснувати. І тоді ми говоримо про україномовну літературу України (Росії) і навпаки. А українською (російською) літературою оголошується все, що пишеться і друкується вартого уваги в межах країни будь-якими мовами. Власне, лише синтез цих позицій і є вирішенням проблеми, підтвердженим розвитком світових літератур. Лихо в тому, що у період становлення держави, в який ми маємо щастя жити, ця абсолютно європейська точка зору піддається атакам із боку ангажованих авторів, причому навіть не важливо, усвідомлюють вони, що матеріал «замовлений», чи цілком добровільно і свідомо пристають до крайніх позицій. Усіма рухають «благі помисли». Г.Грабович правильно, як мені здається, зазначає, що літературознавство, йдучи за процесом показує принципове «співіснування різних літератур», але як людина європейська, зовсім не зупиняється на первинному для України і на побутовому рівні цілком очевидному поділі на російськомовну й україномовну.
Наші ж «доморослі» дослідники просто неспроможні, взявши за основу одну сторону, помічати іншу. У цьому один із проявів комплексу. Подолати ж його хочуть способом визначення «на око» ментальності твору (автора?) (А.Кокотюха) або припускають, що буде вироблено особливий вид суржику (М.Назаренко), або беруться «змагатися з Вандербільдихою» (К.Родик). Слід гадати, в Андрія Кокотюхи є точний перелік незаперечних ознак, за якими поверх мови та географії можна ідентифікувати твір і автора, а головне — змусити інших повірити в це. Мені особисто «метод Кокотюхи» імпонує тим, що відтепер книга, написана будь-якою мовою і в будь-якій країні, після перевірки «точним списком ознак» може бути визнана українською, а автор, навіть якщо він слова «Україна» зроду-віку не чув, — українцем.
Спроби проаналізувати сучасну літературу на рівні мовному, коли спільно розглядаються література Росії й України російською мовою (В.Сердюченко, Б.Штерн), або постановка питання про те, «чиї» Дяченко, Курков та іже з ними (К.Родик, І.Андрусяк), бачаться як продовження боротьби за «радянську» спадщину на манер поділу іржавіючого Чорноморського флоту, причому іржаве пропонується опонентові, а собі залишають той-таки секонд-хенд, але трохи пристойніший.
Теорія, яка нас врятує
І теоретики не відстали від практиків літературознавства. Дедалі більше вивищується гора статей, у яких центральним є термін «імперська література». Для нашої теми важливо те, що під цим словотвором розуміють літературу від Петра і до розвалу Союзу, написану переважно російською мовою. Головне для теоретиків, які взяли близько до серця «замовлення» новонародженої держави, спробувати відокремити «всередині» цього терміна власне українську літературу від імперської. Практична ж мета цієї операції очевидна: у силу поліетнічності імперії все написане російською мовою може бути після цього поділено на манер того ж таки Чорноморського флоту. Однак є й «маленька перешкода». Бажаючий відокремити від імперської літератури свою «рідну» просто зобов’язаний у науковому плані зазначити місце власне російської літератури.
Не сподіваюся когось здивувати, але стверджуватиму, що ці пошуки корисні лише як приклад все тих таки комплексів і придатні лише для внутрішнього вжитку. А.Кокотюха може аплодувати цій теорії. Вона теж збирається потішити нас «точним переліком», за яким буде поділено імперську спадщину. Попався на цю вудку і К.Родик, практик-літературознавець. Вже явно спираючись на теорію такого штибу, він «доводить» неможливість певного роду літератури на теренах України («Неможливість Б.Акуніна», «Дзеркало тижня», №37, 28 вересня 2002 р.). Пафос статті дивний і навіть образливий, оскільки опукло виражає все ті ж таки комплекси. Ми цього не можемо і не будемо з п’яти причин, каже автор статті. А наприкінці побіжно і непереконливо стверджує, що своє набагато краще. Головне, краще тому, що не уражене імперською проказою, й іронічне, що одвіку було «нам» властиве, тільки народ у нас цього ще не зрозумів. Тут в одному реченні можна виявити відразу дві ляпки. Цитую:
«Іронія взагалі не може розраховувати на всенародну любов у тоталітарному суспільстві». А звідси висновки, враховуючи і контекст великої статті: 1. Наше суспільство (держава), на відміну від сучасного російського, не тоталітарне. 2. У нетоталітарному суспільстві іронія може розраховувати на всенародну любов. Дозвольте не повірити. Наскільки я обізнаний із психологією, якщо не науковою, то хоча б друзів та сусідів, майже всуціль українців, іронія у жодному суспільстві не може розраховувати на всенародну любов.
Покаяння і балалайка
Звернемося безпосередньо до теоретичного «обгрунтування». Для прикладу цілком згодиться стаття О.Ільницького («Критика», №3, 2000). Починаючи статтю стандартними камланнями з багаторазовим вживанням магічного слова «дискурс», український літературознавець формує ключове завдання сучасної «русоцентристської» теорії. За Ільницьким, це завдання полягає у вичленуванні власне національної російської культури з імперської культури. Автор не може не помітити, що це завдання далеке російському літературознавству. При цьому він не помічає і того, що ця «проблема Шарикова» (забрати і поділити) порушена ним не тому, що існують міфи російської ідентичності, а пов’язана з комплексами становлення української самоідентичності. І коріння цього комплексу сягає ще тих часів, коли, боючись під тиском імперського оточення цю народжувану самоідентичність втратити, ті, хто писав українською мовою, намагалися всіма силами витравити з тексту і з душі своєї все «не українське». Природно, що найтяжче було викреслити зі свідомості «російський слід», занадто вже переплелися долі народів і літератур. Виробився метод відкидання всього, що «не своє». Звісно, це відторгнення проводилося за суб’єктивними критеріями, але, на жаль, стало розхожим моментом, принципово протилежним тому, що властиве російському менталітетові. Автора дивує, що росіяни не прагнуть вичленовувати зі стихії російської літератури одвічно-плоскінний «російський» елемент. Він хоче прищепити свої комплекси сусідам по земній кулі. Для переконливості Олег Ільницький намагається злити в одному визначенні проблеми літератури з проблемами імперської свідомості. Він, можливо, і щиро вважає, що коли не зробити вівісекцію з вичленовування з літератури російською мовою справжньої «російської», то й імперської свідомості не вдасться позбутися. Комплекси вбираються в нові шати, але з ними пов’язуються все ті ж таки старі надії. А сподівається автор на становлення нової російської самоідентичності, яка має піти шляхом самообмеження і відторгнення «не свого», тобто шляхом типової української ментальності колоніальних часів. «Щирий» росіянин мусить відмовитися (чому?) від Чінгіза Айтматова, Фазіля Іскандера, Бабеля, Жванецького, безумовно, від Гоголя в його «українській» частині й у перспективі від Пушкіна як представника африканської літератури. Після чого, взявши балалайку і нечленороздільно мекаючи покаянні фрази, звернені до колишніх братніх культур, він вільний буде бродити по Карельському перешийку в пошуках уже географічної ідентичності.
Далі, оперуючи все тим-таки магічним словом «дискурс», він пише: «Панівна позиція, яку посідали в імперії росіяни, давала їм змогу не тільки вибирати, що саме становитиме актив російської національної культури, але й визначати критерії та дискурс літературного канону з метою захисту своєї культурної гегемонії... і далі... Гоголь стає «російським» завдяки лише єдиному факторові — його прийняла, залучила до себе російська імперська спільнота. «Росіянином» зробив Гоголя імперський дискурс, який був зацікавлений затвердити й зберегти таку класифікацію». Докази приналежності Гоголя не лише до російської культури Ільницький знаходить у нещадній критиці Гоголем Росії та російської дійсності, у небажанні письменника усвідомити себе виключно російським літератором, неослабному інтересі та любові до України. Воістину чарівний цей дискурс, який спочатку створюється росіянами як канон, а потім, ніби на знак вдячності, перетворює бідного Гоголя на російського імперсько-підданого, хоча той затято опирається. Наприкінці статті О.Ільницький прибирає прагматичнішу позицію, яка, на його думку, вимагає визнання наявності в часи Гоголя «окремішньої української культури, що виражала себе засобами російської мови, культури, яка з, одного боку, служила українській громаді, а з другого — проектувала себе на імперію, впливаючи на життя етнічних росіян». І далі фінальні висновки статті.
1. В часи Гоголя українська і російська ідентичності перебували в стадії формування, як і відповідні культури (нації?).
2. Далі «російська самоідентичність» була поглинута «імперською», а інші формувалися під впливом імперської ідеї («...побудова російської ідентичності на основі імперської поліетнічної культури»).
3. Несформованість російської ідентичності тих часів обгрунтовується тим, що вона збагачувалася за рахунок інших зароджуваних ідентичностей (автора, звісно, цікавить насамперед українська).
Висновки статті дають численні приводи для запитань. Я не знаю узвичаєного співвідношення термінів «національна ідентичність» і «ментальність», але мені хотілося хоча б довідатись: як визначити, що національна ідентичність уже сформована? І якщо зараз національні ідентичності (російська й українська) уже сформовані, то які шанси їх зміни в бажаному авторові напрямі? Західні дослідники, як із жалем зазначає автор, не поспішають почати ділити російський пиріг. Слід гадати, більшість їх розуміють, що здатність російської самоідентичності збагачуватися, залучаючи у свою сферу явища інших культур, виражені засобами російської мови, є не ознакою несформованості, а родовою властивістю російської ментальності, російської національної самоідентичності, російського розуміння універсуму.
Порятунок від комплексів як завдання
Хуторянський принцип у теоретичному літературознавстві нам пропонують як безперечну властивість усіх і кожної культур та літератур без винятку. Правильно, що в часи Російської імперії та Союзу державна машина експлуатувала і розвивала цю інтегруючу здатність російської самоідентичності, породжуючи в окремих представників основної нації та цілих соціальних груп імперські амбіції, але це правильно для кожної держави, в якій державною мовою оголошено лише мову титульної нації. Для поліетнічної держави дуже важлива «комунікативна» здатність «головної» державної мови. Тому, безперечно, заохочуватиметься і вітатиметься відображення культури будь-якої нації в титульній мові. Протилежне теж правильно. Держава хоче транслювати свої цінності на всій території. Я волів би взагалі говорити в цьому контексті не про «імперію», а про поліетнічну державу або простір. У питаннях політики різниця між імперією та демократією величезна, але в питаннях культури вона менш очевидна. Можлива й демократія з імперськими амбіціями стосовно культур меншин. Індіанці в резерваціях про це знають добре. І новонароджена українська держава теж велосипеда не винайшла, — оголосила титульною мову найбільшої етнічної групи, хоча були й інші рішення.
Отже, взявши за основу вплив держави на «підвідомчі» культури, ми дійдемо висновку: розвиток цих культур може бути уповільнено, аж до зупинки на певній стадії, спотворено, аж до повного зникнення. Несприятливі і сприятливі умови здатні впливати на культури та відповідні літератури і поза «імперським» підходом. Наприклад, вплив на нинішньому етапі англомовного світу й американських цінностей цілком може трактуватися як імперський, а потуги наших зірок естради до співу й танцю англійською мовою — як спроба вписатися в «дискурс». Наші науковці давно знають просту істину: щоб тебе помітили, треба публікуватися англійською, хорошою англійською! Діти України та Росії, котрі виїхали «туди», назад не повернуться або приїдуть англомовними, і причина не так у культурній перевазі Заходу, як загальновідомій різниці в рівні життя.
Повернемося до К.Родика та його п’яти неможливостей. Цілком правильно відзначаючи елементи імперського мислення, умонтовані в багато сучасних творів російських і російськомовних авторів, він хоче звести їхній успіх у читачів переважно до «ностальгії за імперією». І тоді перша неможливість «доведена». Імперський архетип, що квітне в душах російського читача, у Родика набуває рис монументальності і генетичної вкоріненості у повній відповідності до теорій О.Ільницького. Дивно лише, що наш український читач теж «вибирає Акуніна», але з цього приводу «не слід переживати», треба лише почекати «подорослішання України».
При цьому за бортом «неможливості» залишається інша, а може, й основна пружина читацького інтересу — якість тексту. Саме тому в другій частині статті К.Родик переконує читача: у нас пишуть не гірше, навіть краще, але про інше. Та прикладу масового інтересу хоч до когось із «україномовних» авторів навести не може, оскільки недоведена відсутність бажання жити в сильній і могутній державі — всього лише одна з численних відсутностей, що не створюють бодай однієї маленької присутності. Ці тимчасові відсутності оголошуються ще чотирма «неможливостями», після подолання яких обов’язково процвітатимуть «наші» неакуніни. Найекзотичніша з них — відсутність української аристократичної літератури. З тексту статті випливає, що власне насправді мається на увазі не аристократична література, а цілий пласт культури, який охоплює скульптуру, архітектуру, живопис і навіть малу пластику часів розквіту імперії. Але, може, правильніше говорити про те, що талановите перо Акуніна привернуло увагу читача до цих історичних явищ? І тоді «неможливість №2» обертається просто констатацією творчої слабкості, нездатністю знайти в минулому і нинішньому нашої країни хоч щось варте уваги широкого читача-сучасника. Кожелянко тут і приклад, і дуже слабкий паліатив. Решта неможливостей, крім останньої, насправді є простим наслідком нерозвиненості книжкового ринку, тобто цілком можуть перейти у свою протилежність і стати можливостями. І лише остання неможливість абсолютно реальна й непереможна — Акунін уже є! І спроба створити його дубль — те ж саме що завдання створити український класичний балет. Український читач вибрав його, але не через ностальгію за імперією, як гадає К.Родик, а тому, що він поки що кращий за «оригінальні продукти наших майстрів».
І не доведено найголовнішого: принципової неможливості імперського мислення в Україні. Та й як це довести, якщо шляхи дорослішання несповідимі, а політика нашої держави непередбачувана. Отож нічого не доведено, просто згадано пристойні книги українських авторів, тобто зроблено звичайну рекламну акцію, замасковану під точку зору, присмачену тими ж таки комплексами.