У Києві — повінь неігрового кіно. У Будинку кіно три поспіль фестивалі. Спочатку пройшли Дні документального кіно, в яких були дуже серйозні організатори та спонсори — і Центр сучасних інформаційних технологій, і Українська Гельсінкська спілка з прав людини, і Спілка кінематографістів України... Чи не найцінніше у цьому фестивальному дійстві — прагнення ознайомити молодих, кінематографістів-початківців із практикою роботи над фільмовими проектами, що існує в Європі. З 24 по 29 квітня в тому ж таки Будинку кіно пройде Перший міжнародний фестиваль неігрового кіно «Контакт». Ну а щойно закінчився Другий міжнародний (він же Четвертий всеукраїнський) фестиваль документальних і науково-популярних фільмів «Літопис» (його президент — Лариса Єфименко).
«Літопис» і потішив, і засмутив. Засмутив організаційними ляпсусами і малою кількістю глядачів на переглядах. Скажуть, звісно, що це наслідок слабенького фінансування, відсутності серйозної реклами й досвідченої фестивальної команди. І все-таки глядача такі нюанси навряд чи можуть зацікавити й тим паче засмутити. Президенту фестивалю потрібно серйозно подумати про те, щоб внести вагомі зміни в його формулу. Можливо, аж до зміни місця проведення. Чому б, наприклад, не зробити фестивальною столицею Донецьк — там і гроші є, і суспільне тло, що підігріває інтерес до фільмів, вибудуваних на певному соціальному та ідеологічному матеріалі.
За що можна похвалити «Літопис», то це за програму. Може, надто насичену й тому трохи змазану, та все-таки цікаву. Тут були і вітчизняні неігрові картини останнього року, які вже встигли отримати визнання преси й навіть зарубіжних фестивалів, і серйозні роботи французьких та латиноамериканських авторів, і фільми росіян та придністровців. Головний приз отримала картина молодого українського режисера Валентина Васяновича «Проти сонця», а приз за кращу режисуру вручили Роману Ширману за фільм «Небезпечно вільна людина» (про неї «ДТ» писало окремо). Навряд чи режисери-переможці прагнули до класичної режисури документального кіно — в обох випадках маємо багато гри з матеріалом, у Васяновича озвучення навіть доручене професійним акторам. Це, швидше, нагадує колись популярну «сільську прозу» з її героями-диваками. Великим диваком постає у Ширмана і видатний режисер та художник Сергій Параджанов. Посил зрозумілий — зафіксувати на екрані унікальну особистість. При цьому виходить так, що кіно неігрове, але всередині кадру багато гри й провокування глядача на контакт із фільмом карнавального типу. Чи не опозиція це маскультівському ігровому кіно, де роль особистості на екрані дедалі менша?
Практично те саме можна сказати й про картину молодого українського режисера Надії Кошман «Свідок життя», головним персонажем якої є, знову-таки, художник — Сергій Гай. Фільм вибудуваний на протиставленні зовнішнього і внутрішнього світу героя, з використанням щоденникових записів. На цьому тлі французький фільм Ж.-П.Лашера «Робер Гедигян, режисер» здався досить прісним і невинахідливим. У ньому не вдалося, на мій погляд, схопити саме індивідуальність героя — він поверховий і попросту нудний. Був на фестивалі і ще один фільм про кінорежисера — про знаменитого Еміре Кустуріце...
Програма картин латиноамериканських країн вразила ледь не посиленою увагою до нюансів соціального, економічного й політичного життя. Наприклад, «Пам’ять про розграбування» Фернанда Саланаса докладно аналізує історію Аргентини останніх двох десятиріч. Вочевидь, надто докладно — двогодинну картину додивилися до кінця далеко не всі глядачі. Переглядаючи колумбійську стрічку Каталіни Віллар «Ласкаво просимо до Колумбії», не можна було позбутися думки про велику схожість подій в Латинській Америці і в Україні. Але чи можете ви назвати щось аналогічне в нашому неігровому кіно, де домінують меморіальні стрічки, а також пізнавальна «поїздка в історичне невідоме»? Такий крен неважко пояснити тим, що раніше українська історія майже не прописувалася в деталях або ж подавалася гранично тенденційно. І навпаки — про привабливість радянського соціуму робилися сотні картин, за принципом «я славлю Отечество, которое есть, но трижды — которое будет!» Тепер про ці «принади» стільки теревенить телебачення, що кінематографісти відчули себе вільними від таких турбот. Тим паче що колишній політичний режим не схвалював інтересу до соціального життя.
У рамках рецензованого фестивалю проходив семінар, який проводили працівники інформаційного «5 каналу». І ось вийнятий із телепростору й спроектований на великий екран Будинку кіно матеріал різних журналістських «дізнань» несподівано виявив свою кінематографічну виразність. Показавши глядачам деякі сюжети широковідомої, наприклад, програми «Закрита зона», журналіст Володимир Ар’єв провів дуже цікавий «інструктаж», у якому було все — аж до порад, як входити в темний під’їзд. Але найціннішою мені здалася інша порада: не боятися! Адже зменшення журналістського та кінематографічного страху — найголовніший результат подій, які відбувалися останніми місяцями.
Помітно, що низка телеканалів («1+1», «Інтер», СТБ, той-таки «5 канал») виявляють дедалі більшу увагу до документального, неігрового кіно. Зрозуміло чому — телевізійникам хочеться вносити свою лепту в зміцнення громадянського суспільства. Не злякатися знову, потерпіти трохи — і тоді очікувані процеси матимуть незворотний характер.
Цікавими авторами була представлена й російська програма. Сергій Лозниця, який працює останніми роками в Німеччині, але виводить справно на кінематографічний «дисплей» життя простих людей великої країни. Чи Сергій Говорухін, який колись зав’язав своє життя на військовій темі. До речі, у рамках фестивалю були й виставки — фото і живопису, одну з них присвятили воїнам-афганцям.
Тепер, коли написано цю сторінку «Літопису», треба подумати, як краще, оптимальніше вмонтувати її в новий простір неігрового кіно, що створюється на очах.