Ми всі такі маленькі, самотні й загублені в цьому великому світі, який не тримається купи. Ми маємо надто багато всього: забагато обов’язків, речей, бажань, знайомих, думок, небезпек, неважливих дрібниць, які заплутують нас і лякають. Якби поскладати їх, систематизувати, відібрати найосновніше, а непотрібне викинути геть і забути про нього, щоб не плуталось під ногами, відвертаючи увагу і все ускладнюючи, — тоді б можна було якось давати собі раду. Хіба це багато — отримати чітку і просту картинку перед собою, яка все пояснює і зв’язує й за якою можна впевнено рухатися вперед, уникаючи помилок і не марнуючи часу на розмірковування над нікчемними дрібницями. Але дрібні частинки пазлу від найлегшого доторку до них розсипаються на мільйони ще дрібніших — як від цього не запанікувати, не розчаруватися, не зневіритися. Та, врешті-решт, від постійного повертання до тих самих фрагментів картинки стримують злість і лінь. Навіщо намагатися — в будь-якому випадку все це не має сенсу.
Еге ж, сенсу не має. Але часом вдається-таки натрапити на речі, які заспокоюють і допомагають відчути себе краще. Тоді болісна потреба порпатись у звалищі різноманітних кавальчиків конструктора пригасає, на душі стає спокійніше й затишніше, і ти можеш зітхнути з полегкістю.
Людині погано і некомфортно, коли вона чогось не розуміє. А зрозуміти що-небудь по-справжньому неможливо. Що ж, залишається тільки вдавати, ніби шукаєш виходу, — і вірити в те, що цей вихід можна знайти. І коли крихітна людина, стомлена нескінченними метаннями лабіринтом, наштовхується раптом в одному з глухих закутків на когось, дуже схожого на неї, такого ж наляканого і самотнього, все стає раптом не так уже й безнадійно. Якщо не тільки вона намагається поскладати всі частинки докупи — отже, вона не помилялася. Якщо вона помилялася — що ж, не тільки вона помилялася. Якщо є хтось, хто помиляється поруч із тобою, хто помиляється так само, як ти, або трохи інакше, якщо хтось так само маленький і стривожений — отже, усе добре. І від цього стає спокійно, комфортно та затишно. Кому потрібен якийсь там сенс?
25-річний чоловік, граючи з братом у крокет, кидається на траву і починає ридати. Так не личить робити 25-річним чоловікам. Так само не личить їм кидати університет ні сіло ні впало (о як приємно дізнатися, що не тільки ти кидаєш навчання ні сіло ні впало!), щоб цілими днями гепати пластиковим дитячим м’ячем об стіну будинку, щоб з ранку до ночі забивати кілки в якусь незрозумілу ідіотську забавку, щоб складати безглузді списки безглуздих речей, читати книжки, яких не розумієш, і вдавати з себе дебіла. Останнє — це спосіб втечі, захист, нічим не гірший за всі інші. Або точка, з якої можна почати пошуки. Варто лише вдавати з себе дурника, нездатного до спілкування, мовчазного, відлюдкуватого, наївного. Коли ти знаєш надто багато, не маєш іншого виходу, як прикинутися ідіотом. Добрим, милим ідіотом, який абсолютно не цінує порнофільмів і не цікавиться ними, не обговорює жіночі груди, не може нічого вкрасти, навіть якщо йому напевно не загрожує покарання, і не сумнівається у тому, що світ — нескінченно добрий, як і він.
Знання того, що Норвегія — член Australian Group, здатне лише налякати й заплутати ще більше. Знання того, що світ — супер, уже схоже на якусь опору. Тим більше якщо маєш численні докази (вони повинні бути якомога простішими та примітивнішими, щоб працювати бездоганно): дідусева історія про злочин, покарання та винагороду бешкетникам, котрі зламали яблуньку і покаялися; старший брат, який до сьогодні вірить, ніби покалічена чайка, знайдена ним на березі моря в дитинстві, таки одужала й полетіла; різдвяна історія про американських поліцейських, які допомогли убогій сім’ї, обкраденій напередодні свят.
Таке нескінченно інфантильне світосприйняття потребує відповідного підґрунтя — ось навіщо нам червоний пластиковий м’яч, зведення міст із піску разом із сусідським хлопчиком, списки речей, які захоплювали в дитинстві, та тварин, яких бачив за життя, обхід навколо будинку батьків разом із татом. Усі ці речі — підказки, які ведуть до розгадки, «очищення душі через забавки та розваги», не більше й не менше, компенсація за збитки, яких завдає спілкування з людьми, задоволеними всім і цілком похованими під частинками пазлів. Ці люди нормальні, вони отримують освіту і переказують одне одному порнофільми, чітко дотримуються приписів і визначають, психопат ти чи ні, за «мінливими хвилями» у твоїх рішеннях. Зрештою, вони також самотні, перелякані й загублені, однак вони блукають зовсім іншими стежками. Але й вони відчули, що таке щастя, коли складали в дитинстві конструктор «Лєґо», коли кольорові шматочки ідеально пасували одне до одного, утворюючи, врешті-решт, міцну фортецю.
25-річний чоловік вірить, ніби так воно і є: щастя — це фортеця з конструктора «Лєґо». Це пісяти і какати. Це мати кохану дівчину, гарний ровер, надійну машину, затишний будиночок. Це записувати все, що траплялося протягом дня. Вкрасти чужий шолом, а потім, постраждавши від докорів сумління, віддати його власникові (замість того, щоб пройти повз нього не зачепивши). Це знати, що часу немає, що минуле, теперішнє і майбутнє існують водночас, що всесвіт нескінченний, а нас скоро не буде, що ми не можемо впливати на нього — і тому звільнені від будь-якої відповідальності.
«Коли надворі світає, сиджу й міркую собі, що я таки непоганий тип, і нехай той всесвіт робить собі все, що хоче, разом з тим часом і всілякою іншою бідою».
Як смішно бути таким наївним.
Зате як супер.