Нарешті здійснилася блакитна мрія Катерини Михайлівни. Українське кіно (у вигляді окремих аматорів) уже вписалося в американський контекст. Жирними такими мазками. Не пастель вам якась. А постіль (м’яко-посадкова). Отже, народний артист України Філіп Бедросович Кіркоров, плюс заслужений артист України Володимир (не пам’ятаю по батькові) Зеленський, плюс передовий загін рідного гумору («Квартал 95»), плюс діамантовий голос України Віра Брежнєва (екс-«ВІА Гра»)… нарешті обжили, обсовали й облобизали квартали Нью-Йорка (на Брайтоні) у прем’єрному фільмі псевдоамериканського режисера прибалтійського походження Марюса Вайсберга. Ви вже здогадалися, це «Кохання у великому місті». Прем’єра відбулася цього тижня в кінотеатрі «Київ».
Три телепні — дантист, гід і фітнес-інструктор — ведуть хаотичне сексуальне життя. Чоловіків у самому розквіті грають Зеленський, Чадов, Хаапасало, які раніше справляли на глядача враження не секс-терористів, а пай-хлопчиків із пристойних родин. Із персонажами коїться щось нехороше. «Віра! Майна!» — а Він не слухається. Ні туди і ні сюди... Ні лікарі, ні віагра (у вигляді зцілювального) чомусь не допомагають. Тоді, продерши очі, три імпотенти згадують: на них, певно, наслав порчу вже до того чимось зіпсутий і бомжуватого вигляду Кіркоров (у вигляді св. Валентина). А позаяк життя телепнів минає безглуздо — «нада шо-то рєшать»...
Цей фільм, випущений джином до Міжнародного свята жіночої солідарності, — жвавий продукт компанії «Леополіс» (плюс згаданий «Квартал 95»). А режисер Вайсберг — мій «особистий ворог» після бридких пародійних збиткувань над Днем Перемоги в його ж попередньому фільмі «Гітлер, капут!».
До категорії «мистецтва» ці (й інші аналогічні) твори на маячні теми ніхто з нас зараховувати, природно, не береться. Ще чого!.. Успішно освоєна виробнича лінія — «кіноспам». Ти від неї відмахуєшся, відбрикуєшся, видаляєш цю гидоту — а «воно» лізе (як чума на обидва наші доми). Чи то у вигляді кіноідіотизму Made in Comedy Club (усі «найкращі» останні фільми). Чи то у вигляді творчих польотів (у сні й у маячній гарячці) деяких загублених дітей лейтенанта Маслякова. А позаяк конкуренція між «клабами» і «кварталами» незабаром стане схожою на протистояння люберецького і солнцевського угруповань (на екранах, зокрема), то місцевим касирам надовго роботи вистачить. І, це вже на мій смак, наші браві хлопці увійдуть в історію як батьки-засновники сучасного українсько-американсько-російського «сурогатного кіно».
…Друзі, Вован, ніхто з вас не повинен ображатися! Ну є ж на землі «сурогатні матері». Тиняються навколо «сурогатні політики» (кожен другий — у нас). Є й повсюдне «сурогатне телемовлення». У тому числі й на тому каналі, де щосуботи царює «Квартал 95».
Ось і нове кіно — таке дивне... Сурогатне. Зовні — з картинки судячи — усе в ньому правильно, гарно, потішно й інколи смішно. Як казав незабутній герой Пуговкіна з «Двох капітанів»: «Палички мусять бути попендикулярні!». Тобто наявна очевидна «попендикулярність» сценарного і постановочного покрою. Але сурогатність (штучність, фальшивість) — так і пре… В усьому. За версту.
Вона — сурогатність — у боягузливості сценариста, який коли вже замахнувся «осатирити» путінську Росію, то й малюй їй далі вуса на портреті «Джоконди», а не боягузливим пінгвіном ховай свого пензлика в задню кишеню... Вона — у безпорадній «геговій» режисерської конструкції: на Брайтоні, вочевидь, тільки такі художні витівки й цінують, а Голлівуд на поріг не пускає. Вона (сурогатність) — у випендристій неорганічності навіть тих акторів, які раніше у своєму житті грали терпимо або добре (Хаапасало, Чадов).
А найбільш обгрунтовані ознаки саме такої «сурогатності» — це проникнення в нібито художню тканину певних антихудожніх попсових елементів зі зведеної таблиці розважальних телевізійних передач...
Хто з недругів по секрету повідомив Кіркорову, буцімто він «драматичний артист»? Незрозуміло... (Так, покірно визнаю, він «народний артист України», але це не творча, а хоружівська тема.) Якщо йому про це повідомив київський режисер С.Горов (після мюзиклів), то не відомо, хто повідомив останньому про кінорежисуру... Не можна сказати, що Кіркоров грає погано — він такий є. Комусь подобається, комусь ні... І нас — більшість.
Схоже зачудування — і один із ідеологів «Кохання», а нині «наше все» і, напевно, вже «навіки» — Володимир (не пам’ятаю по батькові) Зеленський. На всі ручки майстер. Людина артистична. З явним іскрометним талантом кривляки-пересмішника. Ніби «київська відповідь М.Галкіну, тільки навпаки». Бо Макс — як сонячний клоун, а Вова (у народі кажуть ласкаво «наш Вовочка», як про героя анекдотів) — цей зловтішний троль-брюнет із можливим кастетом за пазухою. Те, що йому переконливо вдається у важливій державній справі дозволеного осміяння (а інколи — й плазування) політикуму Made in Ukraine у «ефірташі» популярного каналу — те в ліричній історії здається малопереконливим. Жанром не вийшов. Ні, це не провал. У таких у принципі не буває провалів. Це — лише несміливий крок... Проба пера... У «великому кіносексі». У великому сурогатному кіно, окрім якого, не сумніваюся, у нас незабаром взагалі більше нічого не залишиться...
Студія Довженка, як і нині, працюватиме тільки раз на тиждень — і то у вихідні.
Мізерні держкошти, як тепер, «втюхають» у чергову «Кризу»: це новий фільм однойменний, який також «відіб’є» себе в прокаті, як я післязавтра одружуся з Мадонною.
Ганна Павлівна Чміль, розпорядник місцевого кінобалу, днями втратить роботу — ні з чого буде більше «розподіляти»...
…І, гіп-гоп ура, на радість нащадкам серед шумного балу в «частці» виробництва кіно залишиться... Вова (та ще хтось із вайсбергів). І гнатиме — сурогат. Бо віднині і прісно «найважливішим із мистецтв для нас є...» — «воно».