Наум Львович Штаркман приїхав до Києва лише на один вечір. Хвиля ностальгічних спогадів накотилася на музиканта в місті дитинства. Наум Штаркман був у числі перших випускників Київської 11-річки ім. Лисенка. Він вступив у школу в рік її відкриття.
— Моїм першим учителем музики був Йосип Давидович Глессер. А першою класною керівницею — Розарія Борисівна Полісська. У мене збереглися най-найтепліші спогади про Київ, про школу. Коли я сюди приїжджаю з концертами, у мене таке відчуття, ніби я й не виїжджав.
У Києві були мої перші музичні кроки, перші концерти. Я грав з оркестром радіо в одинадцятирічному віці. Дванадцятирічним я дав свій перший сольний концерт у Великому залі консерваторії. На жаль, зараз цього будинку вже немає. Він знаходився у Прорізному провулку.
— Після школи ви вирушили підкоряти столицю. Ви вступили в Московську консерваторію. Кажуть, що студентські роки — найщасливіша пора, пора молодості. Якими у вашій пам’яті залишилися студентські роки?
— Я вступив у консерваторію під час війни. Це були нелегкі роки. Але все одно згадуються веселі сторінки нашої молодості. Я брав участь у всіх консерваторських капусниках. Я грав на роялі з Беллою Давидович П’ятий етюд Шопена наввипередки. Ми виконували етюд одночасно, але в різних тональностях. Звучало жахливо фальшиво. Виходив ведучий і говорив: «Вперше на арені залу ПЕРЕГОНИ НА РОЯЛІ! Тренер — Ігумнов, роялі фірми Bechstein!». Ми вибігали в лижних костюмах. У мене на спині був басовий ключ, а в Белли — скрипковий.
Потім ми ставили оперу під назвою «Зимова сесія» на музику П.Чайковського. Я танцював іспанський танок. Потім виходив на сцену один бас у жіночій сукні і рудій перуці, а ведучий повідомляв: «Зараз виступить студентка нічного відділення консерваторії. Вона виконає арію на слова Олени Татульської у супроводі флейти». Усі чекали тексту. А «студентка нічного відділення» вила щось гамоподібне, флейта їй вторила. І наприкінці вона вимовляла одне слово: «Твоя».
Звісно, було дуже важко під час війни. Але я ніколи не забуду Дня перемоги. У ніч на 9 травня ми всі побігли на Красну площу. Там уже було повно народу. Були такі веселощі, таке щастя!.. Я цього ніколи не забуду. Кожен із нас когось втратив на війні. Я втратив батька. Він загинув, захищаючи Київ.
— Науме Львовичу, давайте облишимо сумні спогади. Ви — всесвітньо відомий піаніст, багато гастролюєте, працюєте в консерваторії. Дуже приємно, що змогли знайти час для виступу в Києві на фестивалі Володимира Крайнєва. Ви давно з ним знайомі?
— Так, ми знайомі по Москві. Він учився в Нейгауза, і хоч значно молодший за мене, ми багато спілкувалися, працюючи в Московській філармонії. У нас була одна й та сама фортепіанна секція. Незалежно від віку і від того, хто де вчився (він починав у Харкові, я — у Києві), ми — один час, одне століття.
— У вас у програмі концерту романтична музика: Шуман, Шопен. Ви — романтик за натурою?
— Що стосується програми, мені її замовили. Це пов’язано з ювілейними датами. А взагалі, напевно, я романтик, як і все наше покоління. Адже я вчився у видатного піаніста-лірика Ігумнова, прославленого своїм «співом» на роялі. Він виховав у мене романтичне ставлення до музики, вільно імпровізаційне музикування. Це стало головним, мабуть, у моїй музичній роботі, і я став належати до романтиків.
Я вам так скажу: я люблю те, що граю! Я неодмінно маю любити цю музику, інакше концерт не вийде, не вдасться. І якщо граю Прокоф’єва, маю його любити. Можливо, зіграю його не так гостро, не так жорстко, як грають молоді і здорові. Я, напевно, знайду у Прокоф’єва щось інше, близьке і зрозуміле мені. У цьому і є суть генія — кожен виконавець знаходить у ньому щось своє і розповідає про це публіці.