Трохи історії
Перший національний фестиваль польського кіно відбувся 1974 року. Хоча про його проведення до того часу говорили вже давно. Міжнародні кінофестивалі у Кракові, Лагові та Комалині вже набули великої популярності, необхідність національного огляду була очевидною. Його збиралися провести ще в середині шістдесятих, але волелюбний дух, який завжди витав у середовищі польських кінематографістів, їхнє обурення радянською агресією в Чехословаччині з року в рік відсувало проведення форуму. Довгоочікувана подія відбулася 1974-го у Гданську, а десять років потому переїхала в сусідню Гдиню, хоча від самого початку всі фільми демонструються у всіх містах Троймяста — Гданську, Гдині та Сопоті. Відтоді фестиваль проводиться щороку, за винятком 1982—1983 років, часу реакції на «Солідарність», у кінематографі іменованому «моральним занепокоєнням». На першому кіноогляді журі очолив Єжи Кавалерович. А перший золотий приз і позолочену статуетку «Гданських Левів» одержав Єжи Гоффман за фільм «Потоп». Кшиштоф Зануссі здобув спеціальний приз за «Ілюмінацію», а кращими акторами були визнані Даніель Ольбрихський («Потоп») і Людмила Касаткіна («Запам’ятай ім’я своє»).
На той час головною проблемою фестивалю була відсутність фестивальної структури кінотеатрів і готелів. Фільмів знімалося багато, але посилення цензури позначалося не лише на знімальному процесі, а й на розподілі призів. Уже на першому фестивалі розгорівся скандал навколо обділеного нагородами фільму Януша Маєвського «Замовлені столики» (в радянському прокаті за назвою «Готель Пацифік» його було покладено на полицю). Однак загальний рівень польського кіно незмінно залишався високим.
З розпадом соціалістичного табору ситуація змінилася. Скорочення кіновиробництва, хоч і не досягло такої кризи, як в Україні, призвело до того, що в конкурсну програму бралися всі фільми підряд. І якщо років п’ять тому їх було близько тридцяти, то нинішнього року — лише двадцять. Крім того, на зміну характерному «артистичному» кіно прийшов «кінематограф розважальний», жанрове кіно й історичні колоси. Але головне — здійснилася реформа кінопрокату. Кінотеатри було передано у приватні руки, швидко відреставровано та переоснащено, стрімко розрослася мережа мультиплексів. Навіть у провінційній Гдині вже четвертий рік поспіль виблискує шикарний десятизальний «Сілвер Скрін». Уже 2002 року Польща посіла перше в Європі місце за кількістю проданих квитків у кіно. З американським кіно ніхто не змагався, але поступово польські фільми зайняли своє місце в кінотеатрах, а найуспішніші перевищили американські блокбастери за касовими зборами у вітчизняному прокаті.
День сьогоднішній
Нинішнього року, як уже зазначалося, у головному конкурсі взяли участь двадцять повнометражних фільмів. Це найменша кількість за останні роки. Крім того, і в такій статистиці є певне лукавство. Чотири з них — суто телевізійні, зняті на Betacam. Два — повнометражні анімаційні, один — документальний.
Тож ігрових повнометражних фільмів було фактично лише тринадцять. Участь анімаційних і документальних картин в ігровому конкурсі — данина канській моді, а телевізійних робіт — це вже польський феномен. Річ у тім, що телебачення вже багато років поспіль є головним виробником кінофільмів. Понад шістдесят відсотків кінобюджету в Польщі формується за рахунок телебачення. У Росії (та й у нас) нині існує тенденція трансформувати телесеріал на скорочену кіноверсію. У Польщі ж телебачення безпосередньо продюсує кінофільми. Ну, а хто платить, той, як відомо, і замовляє музику. Тому останніми роками поряд із кінофільмами в конкурсі з’явилися і чисті телефільми. Однак і тут процес взаємний. Якщо раніше ці телефільми робилися в класичному телеформаті тривалістю 52 хвилини, то нині здебільшого їхня тривалість збільшилася до однієї години 10 хвилин із метою наступного переведення на кіноплівку та можливого випуску на кіноекрани.
Цьогорічна кількісна криза прогнозувалася ще два-три роки тому. Вже вкотре, як і на рідній батьківщині, чую у Гдині дебати на тему закону про кіно, а віз і нині там. Окрім того, фінансовий (або політичний) скандал навколо теле- та кіномонстра польського Canal+ (його легендарного генерального продюсера Лева Ривіна ув’язнено) позбавив кіновиробництво принаймні тридцяти відсотків фінансування, у тому числі зупинив зйомки про Катинь Анджея Вайди. Проблем вистачає і в Польщі. Але досить про кількість, поговорімо про якість.
Фільми та режисери
Загальний рівень польських фільмів за останні два-три роки явно зріс. По-перше, останніми роками дебютувала велика кількість молодих кінематографістів. Нинішнього року журі навіть дозволило собі змінити регламент, відмінивши приз за режисерський дебют, оскільки другий рік поспіль саме дебютанти завойовують головний приз фестивалю (торік — «Варшава» Даріуша Гаєвського). Замість нього з’явився приз за кращий телевізійний фільм (див. список нагород). По-друге, ухил у бік жанрового, історичного кіно явно змістився у бік кінематографу проблемного, складного, із переважанням теми сучасності.
Найбільший успіх, як на мене, цілком заслужено, припав на долю дебютантки Магдалени Пекорж, чий фільм «Рубці» зібрав завидний врожай нагород. Стрічка складається з двох частин. Перша переносить нас на двадцять років тому в середину вісімдесятих. Дорослішання підлітка у брехливій атмосфері агонії соціалізму, в сім’ї без матері, в постійному страху перед демоном-батьком. Друга частина — день сьогоднішній. Герой, котрий подорослішав, став жорстким вовком-одинаком. Душевні рубці дитинства не затяглися. І тільки любов, яка приходить до нього крізь мучеництво, буквально рятує його від душевної спустошеності. Такий фінал міг би стати банальним, якби не аскетична гармонія побудови форми та справжня емоційність розповіді, що зустрічається так рідко. Нечасто можна зустріти, щоб у постсоціалістичному просторі дія розвивалася у інтелігентському середовищі.
Зовсім інше тло у двох інших фільмах дебютантів, які, на мій погляд, явно переоцінили, — «Весілля» і «Вниз кольоровим підйомом». У провінційному жлобстві подій польські критики діагностували метафоричне бачення сучасної Польщі. Однак соціальний діагноз не став творчим досягненням.
Цікавішою, як на мене, й не оціненою належним чином стала нова картина «Мій Ничипір» Кшиштофа Краузе, одного з найзначніших режисерів середнього покоління. Знімає він рідко й дуже довго, старанно. Дебютував 1988 року кінострічкою «Нью-Йорк — четверта ранку» (приз «Молодості-89»). Лише 1996 року поставив свій другий фільм «Вуличні ігри» (спеціальний приз у Гдині-96), а 1999-го — тріумфальний «Обов’язок» (головний приз Гдині-99). І ось п’ять років потому — «Мій Ничипір». Історія кінооповіді грунтується на автентичних подіях із життя Епіфана Дровняка, геніального художника-примітивіста, відомого як Ничипір із Криниці. Дія відбувається в шістдесяті роки, коли бідний художник-каліка, з порушеннями мови, смертельно хворий на туберкульоз приходить до майстерні скульптора Маріанна Влозинського і залишається під його опікою до 1967-го — року своєї смерті. Фільм про високу духовність і внутрішню свободу художника.
Третьою значною роботою я б назвав фільм головної надії молодого покоління Малгожати Шумовської «Воно». Поетична розповідь про життя: любов і ненависть, радість і сум, образу та прощення. А також про музику... Двадцятидвохрічна Єва не вступила до інституту і працює на бензоколонці, живе з батьками. Завагітнівши, дізнається, що дитина в її лоні чує. Вона починає пояснювати малюку, як влаштований світ. Розмова з дитиною стає для неї спробою осмислити світ і власне життя. Фільм дещо псує математичний розрахунок, характерний для молодого покоління, на європейський успіх (копродукція з Німеччиною), що призводить до деякої претензійності та схематизму.
Молодь цікаво заявила про себе ще двома фільмами. «Третій» Яна Хриняка — кумедний парафраз знаменитого «Ножа в воді» Романа Поланського, а «Тюльпани» Яцека Борчуха — зворушлива історія дружби та кохання шістдесятирічних.
Середнє покоління представило кілька цікавих робіт у жанровому кінематографі. Найплідніший польський режисер Юліуш Махульський зняв блискучу кримінальну комедію «Вінчі». Вишукане викрадення знаменитої «Дами з горностаєм» Леонардо да Вінчі з Краківського музею своїми дотепністю та куражем нагадує його ж давній фільм «Ва-банк». Роберт Глинський у період підготовки до нової великої картини зняв дуже кумедний телевізійний фільм «Довгий уїк-енд», який входить у великий телецикл «Святкових історій», на який я рекомендував звернути увагу нашим теледистриб’юторам.
Ришард Заторський зняв найкасовішу картину року в Польщі «Ніколи в житті» за книгою популярної авторки жіночих романів Катржини Грохолі. Гламурна історія зроблена, втім, досить професійно.
Було ще кілька не дуже вдалих робіт молодих, менш цікавих фільмів середнього покоління (Радослав Пивоварський, Лех Маєвський, Януш Заорський), не було цього разу на екрані метрів. Єжи Кавалерович щодня був присутній у залі на всіх переглядах: кажуть, готується до нового проекту.
Анджей Вайда — весь у роботі: керує своєю кіношколою у Варшаві, багато ставить у театрі, пише сценарії, готується до зйомок.
Кшиштоф Зануссі знімає у Москві. Роман Поланський — у Празі «Олівера Твіста». Єжи Гоффман — у Києві «Історію України». Казимеж Куту представив у Гдині свою ретроспективу. Єжи Антчак викладає у США...
А наші плачуть за чаркою горілки в Будинку кіно про кризу українського кінематографа.
Зірки й актори
«А де ж зірки?» — час від часу чулося з вуст підлітків, котрі за традицією збиралися навколо фестивального готелю. Якщо в минулі роки всі актори в обов’язковому порядку відвідували конкурсні покази у Гдині або просто приїздили на фестиваль, навіть якщо не було фільмів з їх участю, то останнім часом ця традиція, м’яко кажучи, перервалася.
Взагалі, система зірок у польському кіно була найдосконалішою з усіх колишніх соцкраїн. Досить часто їхня популярність у Радянському Союзі перевищувала популярність голлівудських акторів. Збігнєв Цибульський, Даніель Ольбрихський, Станіслав Мікульський, Беата Тишкевич, Барбара Брильська, Пола Ракса були кумирами цілого покоління. Сучасні актори відомі переважно в межах Польщі. Зі старої гвардії, як і раніше, в обоймі Даніель Ольбрихський, Беата Тишкевич, Ян Новицький, Марек Кондрат, Януш Гайос... Із новішого покоління неймовірно популярні Богуслав Лінда, Цезарій Пазура, Єжи Штур, дуже люблять у Польщі Збігнєва Замаховського, Крістіну Янду, Гражину Шаполовську, Олафа Любашенка та зовсім молодих Міхала Жебровського, Магдалену Селецьку й Матеуша Даменцького. Списки з минулого та сьогодення можна доповнювати й доповнювати. Акторів у Польщі люблять і цінують. От тільки з усього цього переліку у Гдині з’явилися лише Єжи Штур (голова журі), Марек Кондрат, Міхал Жебровський і Магдалена Селецька. Навіть лауреатів на церемонії нагородження не було. Річ у тім, що всі зірки активно працюють на телебаченні. Там платять значно більше. Актори ведуть різноманітні шоу, передачі, знімаються у нескінченних серіалах. Телесеріали — це теж мистецтво, заявляє Беата Тишкевич зі сторінок часописів. Перемикаючи канали, зустрічаєш і Лінду, й Пазуру, і Янду на тлі рулеток, лотерей та іншого. Така реальність.
Але місце порожнім не буває. Серед конкурсних робіт було з чого вибирати. А про унікальність гри Крістіни Фельдман у фільмі «Мій Ничипір» варто написати окремо. Нинішнього року акторці виповнилося 80 років. Богдан Ступка розповідав, що, знімаючись із нею у «Старій легенді» Єжи Гоффмана, вони спілкувалися українською мовою, оскільки акторка ще до війни грала у Львівському театрі. Майстер епізоду, саме через її унікальне обдарування двадцять п’ять років тому в регламент Гданського фестивалю внесли приз за кращу жіночу роль другого плану. І ось уперше в її довгій кар’єрі перша головна роль! І яка! Чоловіча! Саме художника Ничипора блискуче зіграла Крістіна Фельдман і одержала приз за кращу жіночу роль.
Чудова роль і в Міхала Жебровського у фільмі «Рубці». Головний герой-коханець польського екрана досі виглядав у кіно досить декоративно («Вогнем і мечем», «Стара легенда», «Пан Тадеуш», «Відьмак»), Жебровський уперше з’явився у складній психологічній сучасній ролі, виявивши справжню майстерність. На мій погляд — чоловіча роль фестивалю. Обійшли його нагородою, як на мене, лише тому, що фільму дебютантки дісталося і так занадто багато призів.
Як завжди яскравий Марек Кондрат («Третій»), але режисер більше експлуатує акторські наробки, ніж знаходить нові барви.
Ще один популярний актор Артур Жлшевський у екранізації п’єси Олександра Гельмана «Лавка» не вийшов за межі звичного амплуа старіючого аманта. Такий самий він і у фільмі «Ніколи в житті».
В останньому яскравіше зіграла сорокалітня Данута Стєнка. Саму стрічку польські критики уїдливо називають банальною мелодрамою з Джулією Робертс, але Данута Стєнка безумовно вродливіша, яскравіша і як жінка, і як акторка.
Дуже цікава роль у фільмі «Воно» у молодої акторки Малгожати Бєли. Жорстко, без сантиментів зіграний не просто характер, а доля. У цій же картині відзначено тонку акторську гру майстра другого плану Марека Вальчевського (заслужена нагорода).
Окремо хочеться сказати про акторський ансамбль фільму «Тюльпани». Молодий режисер Яцек Борчух раптом звернувся до проблем літніх людей, причому не пенсійних, а проблем амурних. Герої живуть цілком повноцінним життям. Три друга й одна подруга. Яскраві чоловічі образи втілили Ян Новицький (пам’ятаєте популярний у нас фільм «Анатомія кохання»?), Зигмунт Маланович (юний блондин із «Ножа у воді» Поланського) й Тадеуш Плучинський. А в ролі Маріанни повернулася на великий екран після довгої перерви легендарна Малгожата Браунек. Незабутня Оленька з «Потопу», героїня телевізійної «Ляльки», «Пейзажу після битви» та «Полювання на мух» Анджея Вайди останню свою роль зіграла 1988 року у свого колишнього чоловіка Анджея Жулавського в «Дияволі». Відтоді зникла не лише з екранів, а й зі світського життя, поринувши в буддизм.
Великих зусиль коштувало режисеру вмовити її повернутися в кіно. Повернення відзначено призом за жіночу роль другого плану.
Культ акторів — свідчення нормального кінопроцесу в країні. Адже масовий глядач іде не на режисера, а на зірку. Про це варто пам’ятати організаторам українського кіно.
Загалом нам потрібен свій національний кінофестиваль. Це не лише можливість проаналізувати ситуацію в цілому, а й додаткова рекламна акція з метою просування вітчизняного кіно до глядача. Боюся тільки, що цим закликом можна буде закінчити звіт про польський національний кінофорум і наступного року...