Драматург Наталія Ворожбит у червні ініціює уже вдруге проект "Клас Акт" (діти пишуть п'єси, а зірки їх ставлять і грають): місце дії - Театр на Подолі. А цього тижня на фестивалі "Мельпомена Таврії" Литовський театр із Паневежиса показував її п'єсу "Саша, винеси сміття". Сама драматург у Херсоні читала фрагменти зі своєї нової п'єси "Погані дороги". Про дороги, дітей, "Кіборгів", "Театр переселенця", нову драму - Наталія Ворожбит і розповіла DT.UA.
- Наталю, днями литовці грали вашого "Сашу…" - у Херсоні й Києві. Це постановка Станіслава Мойсеєва. Цю ж п'єсу, уже в Києві, поставила Тамара Трунова. Ви як автор сприйняли постановки? Яка з них вам ближча - духом, режисерською концепцією?
- П'єсу я колись написала на замовлення Шотландського театру. Якщо говорити про дві теперішні постановки - Мойсеєва і Трунової, то вони абсолютно різні. Постановку Станіслава Анатолійовича я не можу оцінити сповна, бо, природно, є мовний бар'єр. Але мені дуже подобається увага й чуйність режисера до мого тексту. Він зрозумів усе, що я хотіла сказати. У цьому смислі, ми з ним на одному диханні. Точні й інтелігентні литовські актори.
Тамара Трунова цей текст трактувала по-своєму. Вона - велика вигадниця, майстер несподіваних рішень. Але вона не може не трактувати текст, їй завжди мало того, що написав автор, і автора це не завжди тішить. Мені сподобалася робота акторів Молодого театру. У результаті, вийшла сильна стильна вистава. Отож вистави різні, і їх неможливо порівнювати.
Якщо зовсім чесно, то будь-яке режисерське трактування мене завжди травмує. Особливо якщо викидають шматки тексту. Але я вже до цього звикла. Можна сказати, змирилася.
Очевидно, така доля драматурга. Треба набувати імунітету, нарощувати м'язи.
- Чи правда, що саме ця п'єса досить автобіографічна?
- Так, історія в основі сюжету пов'язана з моїм особистим життям. Там сім'я, мати й донька, які ховають вітчима - військового за фахом. Потім вони залишаються вдвох і обговорюють його життя.
Я теж перед війною втратила вітчима, що був полковником. Я багато думала: як би він сприйняв ситуацію з Майданом, із війною? Думала про роль військових в Україні: як ця роль трансформувалася за останні роки? Це все ввійшло у п'єсу.
- Сьогодні у вас два нових кінопроекти, в яких виступаєте як сценарист, - "Кіборги" й "Ворошиловград". На якій стадії ці проекти зараз?
- "Кіборгів" уже зняли. Тепер у стрічки стан постпродакшена, монтаж. Прем'єру заплановано на 6 грудня - День Збройних сил України.
Це дуже важливий для мене проект.
А зйомки "Ворошиловграда" ще не почалися, шукаємо додаткове фінансування. Не всіх акторів затвердили, запустити знімальний процес плануємо влітку.
- Яких труднощів зазнали ви як сценарист у розробці складних і суспільно важливих тем, порушених у двох картинах?
- Складнощі, звісно, були. Що стосується "Ворошиловграда", довелося думати, як скоротити роман і прибрати деякі лінії. Загалом, адаптувати текст для кіно.
З "Кіборгами" було складніше. Дві головні труднощі - я не захищала Донецький аеропорт, я не вмію писати про війну. Я зустрічалася з консультантами із зони АТО. Багато спілкувалася з військовими, добровольцями. Набрала безліч інтерв'ю. Приблизно 10% увійшло у фільм. Я комбінувала багатьох персонажів, адже кожен із них тягне на окремого героя картини. Виписала п'ять-шість ключових образів. І вийшла історія однієї ротації.
Дуже переживала, коли мій текст читали консультанти. Оскільки відреагували вони позитивно, я трохи заспокоїлася.
На знімальному майданчику "Кіборгів" була хороша атмосфера й сильна команда: продюсер, режисер, оператор, художник. І, звісно, актори. Хочеться вірити, що цей фільм вдасться.
- Рік тому проект "Клас Акт", на думку багатьох критиків, став подією театрального сезону. У новому витку цього проекту, очевидно, беруть участь діти-драматурги вже з інших українських міст?
- Якщо торік у "Клас Акті" були місто залізничників Попасна і шахтарське місто Нововолинськ, то нинішнього року на проект приїдуть діти із Щастя і Клесова.
Місто Щастя дуже постраждало від обстрілів. Узагалі, якийсь парадокс у назві міста - Щастя. Замислюєшся, наскільки сама ця назва впливає на людей. Діти теж над цим стали замислюватися після початку воєнних дій.
Ще одне місто, яке бере участь у проекті, - Клесів Рівненської області. Там видобувають бурштин. (Зрозуміло, незаконно.) І майже все місцеве населення на 90% займається виключно цим. Коли потрапляєш сюди - теж почуваєшся на "війні".
У місті Щастя, що за кілька кілометрів від лінії розмежування, багато військових, людей у камуфляжі. А приїжджаєш у Клесів - і теж бачиш: майже всі чоловіки в камуфляжі, їздять із закритими обличчями на квадроциклах, багато хто з них озброєний.
Я ніколи не була на Клондайку, але в Клесові в самому повітрі витає енергетика авантюризму й легких грошей.
Нерідко там відбуваються місцеві розбірки. Тобто в Рівненській області зовсім інша війна й зовсім інша Україна.
Щастя і Клесів - два різних полюси України. Ось тому ми й поїхали в ці міста. Попрацювали в школах, познайомилися з дітьми. І буквально днями за результатами творів, які писали діти, вибрали 10 учасників із двох міст. Цей список я вже послала в школи, щоб діти змогли приїхати на "Клас Акт" із Щастя й Клесова.
- За якими критеріями відбирали учасників?
- Прочитали близько 150 творів. Для нас були важливі дві складові - драматургічний потенціал у підлітка та соціальний аспект. Якщо бачимо, що в підлітка багато кривд на світ, внутрішнього болю, то це так чи інакше виражається і в його творі. Його обов'язково треба взяти в проект.
І ось думаєш: як це все сумістити? Як зробити правильний вибір: між твором із яскравою фантазією, вигадкою - і тим, у якому дитина розповідає про якесь своє лихо?
- Якщо згадувати історії конкретних дітей, яких ви вибрали й запросили до Києва, то які з них найбільше вразили вас?
- Віковий діапазон підлітків - 13-16 років. Наприклад, один хлопчик із Щастя у своєму творі на три сторінки лає події в країні, у його рядках відчувається ненависть. Ми вирішили взяти цього хлопця в "Клас Акт". Можливо, під час проекту в нього зміниться думка. Знизиться рівень агресії. Адже він громадянин України, і за нього треба боротися.
Або одна дівчинка описує свій щасливий день, проведений разом із батьками, а наприкінці твору пише, що насправді батьків уже немає серед живих, і вона сирота…
Загалом, є історії, що виносять мозок… Інколи не можеш стримати сліз.
Ще багато творів про любов, про дозвілля на різних покинутих територіях, де діти переважно проводять час. Це цвинтарі, заводи, будови.
Читаєш дитячі історії - і волосся встає дибом!
У багатьох творах червоною ниткою проходить тема боротьби з дорослими. Наче зло - це світ дорослих, який виганяє дітей, пресує їх, горлає, погрожує.
Природно, у відповідь від дитячого світу - протест. Ніби це два ворогуючих табори. Це теж об'єднує дітей зі Сходу й Заходу України.
- Хто вам нинішнього року допомагає фінансово?
- І нинішнього року, й торік нас підтримав Володимир Бородянський, генеральний продюсер СТБ. Подавали проект на кілька грантів, але результат поки що невідомий. Також нам допомагає департамент культури Києва й особисто Діана Попова.
Нинішнього року "Клас Акт" проводимо в Театрі на Подолі. Власне, відкриваємо "Клас Актом" новий майданчик. Я вже була в цьому просторі й переконалася, наскільки там усе круто.
Віталій Малахов обіцяє, що все буде добре. Саме місце гарне і привабливе - Андріївський узвіз. Отож сподіватимемося на краще. Мені здається, що, стартуючи з "Клас Акту", сам чудовий Театр на Подолі заробляє плюс у свою карму, адже це дуже позитивний соціальний проект із дітьми.
- Наталю, а як складаються долі деяких дітей із "Клас Акту", особливо зі Сходу України, котрі були в Києві рік тому?
- Діти з Попасної, повернувшись додому, поставили п'єси в себе в школі, ніби зробили міні-театр. Тобто вони залучили додатково учасників, розширили отриманий у Києві досвід. І, уявіть, вони вже з цією виставою їздили на гастролі в кілька міст України.
А двоє дітей - один із Попасної, другий із Нововолинська, які на проекті були доволі замкнені й нетовариські, раптом після "Клас Акту" почали багато писати. Тепер у мене на пошті два їхніх великих романи. І це тільки початок. Вони пишуть невпинно - у різних жанрах. І їм цей процес подобається. Плануємо запросити їх на новий "Клас Акт" і влаштувати творчий вечір.
Я б хотіла познайомити їх із дитячими видавцями. Адже діти дуже талановиті.
- Чи передбачається якась фокус-тема в рамках нового "Клас Акту"? Чи теми абсолютно довільні?
- Не ставимо жодної об'єднавчої теми. Але завжди витягуємо на поверхню те, що болить, і те, що по-справжньому важливе, оскільки один із результатів проекту - достукатися до дорослих.
Нехай це буде фантастика, космічні пригоди, комедія, але все-таки не у відриві від їхніх особистостей.
На попередньому "Клас Акті" було 11 п'єс, і в них порушувалися різні теми, майже всі болісні - війна, стосунки з батьками, любов, самопожертва, школа, учителі, самотність.
- Хто з відомих акторів уже погодився брати участь у проекті?
- З деякими акторами є домовленості. Наприклад, погодилася брати участь у проекті Олеся Жураковська, Ірма Вітовська. Можливо, Ахтем Сеїтаблаєв зіграє. Торік у нас були Євген Нищук, Римма Зюбіна, Ірма Вітовська, інші чудові актори.
Дітям приємно спілкуватися з зірками, для них це додатковий стимул. Вони бачать увесь процес створення п'єси від початку до кінця. Спочатку - чистий аркуш, а вже через
10 днів - їхня вистава. Якби я в їхньому віці потрапила на такий проект, то мені ого-го як би це додало впевненості.
Парадокс - найбільш тихі, боязкі діти, які ні з ким не спілкуються, пишуть найцікавіші тексти.
У процесі співтворчості підлітки дуже здружуються, і одна з цілей проекту - об'єднати дітей, у яких є набір міфів одне про одного. Через тиждень спілкування міфи злітають геть-чисто. Торік діти говорили, мовляв, писати тексти з ними ще будемо, а ось дружити - ніколи. Але коли роз'їжджалися по домівках, то ридали, їх не можна було відірвати одне від одного.
- Який період переживає нині "Театр переселенця", що його курируєте спільно з Георгом Жено?
- Майже всю команду цього театру задіяно в "Клас Акті". Насправді "Театр переселенця" переживає період затишшя. Адже в нас немає ні фінансування, ні приміщення. Все виїжджало на голому ентузіазмові й волонтерстві. Ми трохи втомилися, хочемо зробити паузу. Тому ми з Георгом (як керівники театру) поки що дистанціюємося, а театром займатиметься молодь.
"Театр переселенця" - чудовий проект. Однак працювати на самому ентузіазмі важко. Адже Георг, щоб ставити п'єси, повинен працювати в Берліні, а для "Театру переселенця" - виділяти вільний час. На постійних перельотах він втрачає гроші. Я теж, своєю чергою, без сильного режисера не готова займатися театром.
Тому ми й вирішили цей театр залишити нашим молодим колегам.
Вірю, що в них відкриється друге дихання. І ми, знову ж, не тяжітимемо над ними як керівники.
Останній проект у нас - "Діти та військові" у місті Щастя. Це важливий проект. Ми приїжджаємо в місто, заходимо в школу, знайомимося з підлітками, потім - із військовими, які реально воювали на передовій. І зводимо їх в одному просторі. І впродовж тижня працюємо над їхніми історіями. Потім у місцевому БК показуємо документальну виставу з участю військових та дітей. Вони разом на сцені. Адже на Сході України, на жаль, немає програм, щоб місцеве населення якось контактувало з військовими. І звідси - повне взаємне неприйняття. Ми з цим зіштовхувалися, тому й вирішили робити проект.
Такі зустрічі починаються з загальної напруги, діти ставлять військовим неприємні запитання, самі військові також спочатку неохоче йдуть на контакт.
Зрозуміло, що через тиждень - це вже дружба й повне або часткове розвінчування міфів. Бо люди бачать одне в одному насамперед людину. Потім, коли вони вже об'єднуються разом на одній сцені, розповідають про першу любов, інші свої історії. У місцевих жителів теж змінюється ставлення до військових. На цей проект ми виграли грант. І зробили його в чотирьох містах - Щасті, Попасній, Миколаївці, Слов'янську. Мріємо привезти до Києва збірну з цих чотирьох документальних вистав, показати найцікавіші історії. Знову ж, усе впирається в гроші.
- А що після "Театру переселенця"? Передбачається якийсь новий ваш проект?
- Спільно з Георгом Жено хочемо зробити "Інститут драми". І набрати з 2018-го курс. Адже постійно зіштовхуємося з нестачею або непрофесіоналізмом театральних кадрів. На цьому курсі й навчатимемо сучасної драматургії, режисури, акторської майстерності. У нас багато зв'язків із крутими професіоналами з Європи. Запрошуватимемо їх читати курси, щоб освіта вийшла сучасною й різнобічною. Можливо, на цьому курсі навчатимуться 20 людей упродовж двох років. Але принаймні ми дамо їм усе, що тільки можна, - у професійному плані.
- Недавно ви брали участь у німецькому фестивалі в Хайдельбергу в рамках Днів українського театру. Які враження?
- Я колись не знала про його існування. Виявилося, що це прекрасний фестиваль, присвячений сучасній драматургії, з великим бюджетом. Український драматург Оля Мацюпа отримала першу премію. Взагалі, українські драматурги виглядали дуже достойно поруч із німецькими авторами.
Павло Ар'є був куратором української програми. До Хайдельберга запросили кілька українських театрів. Зокрема й "Театр переселенця" з двома виставами - "Товар" і "Монолог №1". Тут були вистави "Зерносховище" за моєю п'єсою (Львівський ТЮГ) і "Слава Героям" київських "Золотих воріт" режисера Станіслава Жиркова.
- В одному з інтерв'ю ви казали, що готові попрацювати не тільки драматургом, а й режисером. Коли це станеться?
- Є такі наміри. Саме зараз готуюся знімати короткометражку за своїм сценарієм. Назва - "Буквально на два дні". І ще проходитиму пітчинг у Держкіно як режисер на повний метр. Продюсер ризикнув, але не знаю ще, дадуть чи не дадуть фінанси. Однак такий запит виник, і я йду назустріч. Колись я взагалі не планувала займатися ні соціальними проектами, ні кураторством, але тепер займаюся. Можливо, варто спробувати себе в режисурі.
А ось тема нової п'єси - поїздки на Схід України. Вона називається "Погані дорогі". П'єса складається з різних новел.
- Ви дивитеся нині українське телебачення? Якщо дивитеся, то що вас у ньому відштовхує, а що приваблює? Чи може бути контент сучасного ТБ темою для нової п'єси про форматування й задурення людини?
- Ні! ТБ взагалі не дивлюся. Але зараз пишу для каналу СТБ 12-серійний телефільм за мотивами "Кайдашевої сім'ї". Написала вже 10 серій. Події відбуваються у 2004-2014 рр. Протягом 10 років.
Усі персонажі і багато ситуацій із повісті Івана Нечуя-Левицького перенесені в сучасну Україну. Але багато нового додумано, виходячи з часу й формату серіалу.
Коли перечитувала класичний твір, то подумала, що він і про нас нинішніх, у менталітеті мало що змінилося. Чимало проблем - ті ж самі.
- Багато критиків, говорячи про сучасну українську драматургію, передусім називають ваше ім'я та ще буквально кількох ваших колег. Чому все-таки сучасна українська драма досить несміливо заходить на сцени українських театрів?
- Український театр дуже консервативний. Він часто не реагує на сучасну драму, байдужий до неї. Причому ще й відмахується: мовляв, немає сучасних текстів. Хоча насправді такі тексти є. До всього, театри не хочуть платити гонорари сучасним авторам. Адже набагато легше і безвідповідальніше взяти й поставити класику. А новий текст - це завжди ризик: піде чи не піде глядач. Одне слово, лінощі, страх і консерватизм керують багатьма українськими театрами, які не прагнуть новаторства, експерименту. Адже академічний театр сидить на зарплаті, його утримує держава. Ось і не треба ні з ким конкурувати.
Але ж у кожному академічному театрі є мала сцена, на яку просто необхідно запрошувати молодих режисерів та драматургів. І дозволяти їм експериментувати, а іноді - й робити помилки.
- Виходячи з досвіду ваших останніх поїздок на Схід України, які настрої в людей?
- Усі хочуть одного - щоб закінчилася війна. Відкрито, всім серцем цього хочуть. Ніхто зараз не говорить ні про яке "відділення". У людей - страх. Вони бояться повторення активної фази війни.
З одного боку, вони бояться цієї війни, але з другого - вже звикли жити, коли постійно стріляють.
Класична історія дівчинки з Попасної. Ми там були в листопаді, і постріли не вщухали ні на хвилину. Уявіть: стрілянина цілодобово! Діти розповідали про свої асоціації зі звуками. Й ось одна дівчинка каже, що на три місяці їй довелося виїхати з Попасної через сильні обстріли. Але потім вона повернулася. Був сонячний день. І раптом вона почула ці постріли. І відчула щастя. Вона подумала: як добре, що я все-таки вдома!
Ось у такій розповіді дитини - квінтесенція всього того жаху, який і відбувається. Зрозуміло, що цей стан позначиться на наступних поколіннях.