Ліна (Рената Литвинова) — в очікуванні «гарного життя» |
На закритті Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» було продемонстровано новий фільм «першої леді» українського кіно Кіри Муратової «Настроювач». Це перший показ на території СНД, щоправда, картина вже здобула високу оцінку глядачів Венеціанського та Торонтського фестивалів. Фільм — результат копродукції України й Росії. На жаль, у Венеції через забудькуватість продюсера нашу країну названо не було. Але до достоїнств стрічки це ніякого відношення не має.
Фільм «Настроювач» — лірична кінопоема абсурду з ремінісценціями Гоголя і Зощенка, Кафки й Булгакова, де протягом непомітних двох з половиною годин уважно розглядається фантасмагорія сучасного соціуму. Найкраща за своїм усепрощенням картина продовжує розвивати теми, до яких уже зверталася Муратова в «Другорядних людях», а раніше в «Чутливому міліціонері». Зла насмішка і трагічна нелюбов до людства відсутні не лише у взаєминах персонажів, а й у м’якому, не властивому режисеру в інших роботах, відеоряді.
Ця сучасна історія «мертвих душ» світла й гірка, недолуга й кумедна одночасно. Колишній настроювач Андрій (безсумнівний творчий успіх Георгія Делієва), викинутий соціальними змінами зі звичного середовища, займає разом із красунею-дружиною, яка прагне розкішного життя (Рената Литвинова) нежилий фонд горища, щосили прагне створити ауру добробуту, тим самим намагаючись утримати жінку. Він бреше і шахраює. Улещує милу, бадьоро-ветху бабусю з «того життя», котра живе з поступового продажу залишених чоловіком цінностей (у її ролі постала перед глядачами цілком незнайома й неперевершена Алла Демидова), а разом із нею і її подружку, жваву, але в якої «все позаду» (її блискуче грає героїня першого фільму Кіри Муратової, Ніна Русланова, яка «подорослішала»). В абсурдній круговерті гонитви за легким прибутком стираються межі любові-ненависті, добра-зла, вседозволеності-табу, й у цьому нежитті рвуться останні зв’язки — лілейна кішечка-дружина перетворюється на левицю, готову загризти вже зараженого агресією чоловіка. Обманута ж бабуся по-російському інтелігентно й по-християнськи смиренно звинувачує у всьому, що сталося, себе.
«Настроювача» вирізняють скрупульозно вибудовані інтер’єри, чудові у своїй претензійності костюми, розумно підібрана музика, вміла, але забута в багатьох фільмах робота з професійними акторами, вибудованість кадру й чітка логіка монтажу. Фільм цей — безперечний успіх Кіри Георгіївни, перед якою можна лише захоплено схилити голову, з нетерпінням очікуючи її наступної роботи. Сподіваюся, вона знову нагадає світові про існування високої планки українського кіно.