Олена Юзик зробила, гадаю, програмну мініатюру-притчу про те, навіщо вона прийшла в мистецтво. У кадрі дівчина малює, цим наче наказуючи реальності йти за намальованим («Присутність»). Цілком професійна й інша міні-притча, яка трохи відгонить, щоправда, Шванкмайєром — «Homonicus» Олени Василенко. З документальних психопортретів дуже цікаві «Портрет» Олександра Безручка (жаль, що він «сповз» як автор у наступному незграбно-ігровому етюді «Голий») і «Попутник» Настасії Буковської. Другу працю побудовано на монолозі СНІД-інфікованого: в купе поїзда він описує особливий смак до життя в таких конаючих, як він. Жаль, що Настасія в монтажі не акцентувала єдність плину часу за вікном поїзда (день—вечір—ніч). Серед ігрових робіт до кольок потішила гіперблазенська (уже з назви) «Людина, без капелюха» Леоніда Кантера. Це свіжа та стильна пародія буквально на все, про що там ідеться, включаючи факт зйомки й акторське виконавство (усіх персонажів грає сам режисер-сценарист). Гадаю, проклюнувся оригінальний вітчизняний комедіограф-модерніст. За контрастом, він до пари реалістові і традиціоналістові Тарасу Томенку — суворому юнакові нашого молодого кіно («Бійня» й «Тир»). На жаль, за винятком енергійної оргдіяльності Наталії Конончук, Лесі Лук’яненко й Ірини Ігнатенко, ніяк себе не виявила нова парость української кінокритики. Кафедра кінознавства КДІТМ так і не продукує ні свіжих ідей, ні аналізів, ні дискусій. Чи не мертвонароджена вона сама? А ось офіційні результати «Прологу-2001». Гран-прі фестивалю журі одностайно вирішило не присуджувати. Найкращими ігровими кінофільмами визнано ex-aequo: «Чортеня» Олени Урсаки, «Тир» Тараса Томенка й «Графіті» Євгена Хворостянка. Найкращою анімацією назвали «Чому сова вночі не спить» Євгена Альохіна, а спецдиплом одержав «Уїк-енд» Євгенії Ільменської. Найкраще ігрове «відео» — «Присутність» Олени Юзик (їй же приз Кодака), спецдиплом — «Людина, без капелюха» Леоніда Кантера. Неігрове «відео» ex-aequo: «Атлантида» Лариси Наумової та «Портрет» Олександра Безручка. Найкращий кінооператор — Віталій Гогін («Весна»), спецдиплом — Вадиму Ревуну («Видіння»), найкращий відеооператор — Роман Бондарчук («Грунт»), спецдиплом — Дмитру Тяжлову («Пташка прилетіла»). Відзначено найкращі нереалізовані сценарії Олексія Расича, Віктора Гурова, Євгена Христофорова, а також фотопраці Віталія Гогіна й Олексія Синельникового. Абсолютним переможцем у глядачів став «Тир».
Голоси й особиТарас Томенко (IV курс, кафедра кінорежисури): «Я знімаю кіно, бо інакше не можу. Чому — це моя глибока внутрішня таємниця. Певне, кіно для мене, зрештою, набагато реальніший світ, ніж той, у якому ми живемо. Хоч як це парадоксально. У кіно більше сконцентровані події та почуття, на що глядач відповідає настільки ж концентровано у своєму сприйнятті. Гадаю, мені є що сказати людям, інакше я не знімав би фільмів. Сучасне сприйняття занадто відшліфоване протилежним радянським стереотипом. Про фільм «Аве, Марія» мені говорити важко... «Три історії» трохи вибиваються із загального ряду. У хорошому значенні. Взагалі ми мало чим можемо пишатися. В нашому кіно мені подобаються Вертов, Параджанов, Довженко, Осика... У зарубіжному — Сіндо, Бергман, Чаплін, фон Трієр і взагалі Догма. У нас є амбіції, але, на жаль, немає культури подання фільму. Немає ритуалу «розкручування» й реклами картини. Немає достатнього фінансування й законодавства, яке підтримувало б інтереси національного кіно. Якби це прийшло, ми швидко утвердилися б у світі. Наша молодь спроможна в будь-який момент підірвати справжню кінобомбу». Настасія Буковська (V курс, кафедра телережисури): «Я народилася в кінематографічній родині й жила у світі кіно, яке стало для мене своєрідним наркотиком. Батьки відраджували продовжувати «династію», обіцяли безробіття й безгрошів’я. Але ось я тут, і, взагалі-то, все так і є. Проте з’явилася й можливість для головного — творчого самовираження. Престижність фаху, слава тощо для мене другорядні. Батько мені часом допомагає на етапі формування задуму і в монтажі. Решта — тільки моє. В українському кіно мені подобаються Параджанов, Балаян, Муратова, Маслобойщиков і... це все. У зарубіжному — фільми фон Трієра, Михалкова, батька й сина Тодоровських. А загальний рівень українського кіно вважаю дуже низьким. Вважаю, фільми треба знімати передусім про нас і про наш час. Тільки потім — історичні стрічки. Корифеї часто кажуть, що в них немає гідної зміни, талановитої молоді, а самі не ходять на наші фестивалі, не цікавляться нами по-справжньому. І ось, приміром, дуже обдаровані дебютанти-документалісти — Ганна Яровенко й Тарас Дудар — уже працюють у Москві. Одначе сподіваюся, що років через п’ять і в нас усе налагодиться». Леонід Кантер (III курс за фахом «телеведучі», I курс за фахом «телережисура»): «Самовираження на екрані — це головне, заради чого я обрав свою професію. Коли говорити про це у якомусь ширшому плані, моя основна мета — створити постійно діюче Фестивальне «містечко мистецтв», арт-відеоцентр на базі синтезу театральних і екранних форм. Якщо до кінця життя встигну, вважатиму своє завдання ТУТ виконаним. У минулому українського кіно (з того, що я знаю) мені подобаються лише «Тіні…» С.Параджанова. З наших ігрових фільмів останніх років ціную тільки «Три історії» Кіри Муратової. Решта українських ігрових картин, які виходять сьогодні на глядача, на мою думку, дуже слабкі, убогі, а то й примітивні. Передусім — тематично. А стосовно «Прологу», то хотілося б побажати йому самоповаги. Приміром, у перший день переглядів до обіду я помітив у журі лише третину його складу. Про яку чесну змагальність та об’єктивність його рішень можна говорити? Втім, мені не потрібна їхня «п’ятірка» за мій фільм. Я просто хочу бути почутим...» ...То що ж там вік прийдешній нам готує у царині аудіовізуальності? І чи нам? І чи взагалі готує? З усього видно, що майбутнє вітчизняного кіно, як і чергова весна, таки буде. Хоч би як минуле, вужем уповзши в сьогодення, тужилося, гальмуючи процес, — «линяти» йому однак доведеться. І, здається, досить скоро. Уже почалося відторгнення старої «шкіри» молодою. |