Відтепер держава служитиме кіно, а кіно — державі... Свідчення того — новий орган у рамках Мінкульттуризму, який називається «Державна служба кінематографії». Очолити його покликали Ганну Павлівну Чміль. Розмови про створення такого «керівного і спрямовуючого» центру велися давно. У кіноколах кілька місяців із рук у руки передавалися «листи щастя» (з десятком відомих прізвищ підписантів) про необхідність створення (відродження?) Держкіно України. Певний час передбачалося, що структуру очолить Вадим Кастеллі. Його кандидатура відпала (кажуть, він отримав іншу посаду). І Ганна Павлівна знову опинилися у бойовому сідлі. Після свого пам’ятного усунення з посади заступника міністра (2003 року) часу вона не марнувала, захистила докторську і тепер знову — у бій. На кінобарикади.
У нас багата країна. Кожному, хто спробує спростувати цей факт, плюньте в ліве око. Або в праве. А краще відразу в обидва — щоб опонент не зумів розгледіти, на що витрачаються бюджетні гроші цієї багатої країни. Крім інших цікавих і неймовірно загадкових каналів їх розподілу, існує ще й тунельчик під назвою «держзамовлення». Це коли Міністерство культури, керуючись власними естетичними уподобаннями, виділяє наші з вами податкові внески в держскарбницю якомусь метру на його несамовиту гранд-постановку. Коли «фільму» показують потім у вузькому глядацькому колі (до широкого це, на щастя, не доходить — Мінкульт, честь йому і хвала, подужати механізми постпродакшну досі не в змозі), зчиняються галас і гамір: хіба можна так знімати — це ж «совок» і «відстій»! Кричать кінокритики, кричать самі кінематографісти. Цим вони займаються з перервою на круглі столи, на яких багато років поспіль вирішується, як вивести вітчизняне кіно з кризи, до виходу чергового «держзамовленого» шедевра. І знову по-новому.
Однак головний галас, гадаю, попереду... Нас очікує такий феєрверк емоцій і дискусій, порівняно з яким, пристрасті навколо «Молитви за гетьмана Мазепу» здаватимуться млявою балачкою гарячих естонських хлопців. Тут, кажуть, планують виділяти 12 млн. бюджетних гривень (!!!) пану Засєєву-Руденку на постановку «Запорожця за Дунаєм». Тому самому Засєєву, останні витвори якого — «Чорна рада» і «Бабин Яр» — через їх повну художню неліквідність брали на сміх усі, крім самого Засєєва (та кількох його колег). Але цей режисер має надзвичайну пробивну здатність. Кажуть, він, хоч свого часу співав похвали президентові Кучмі, вже підібрався до президента Ющенка і повідав йому, що вийти народ на Майдан спонукала... його «Чорна рада».
Особисто мене (як учасника Майдану) такий цинізм ображає до глибини душі. Мало того, що з моєї кишені фінансуються вочевидь провальні постановки, то мене ще й вважають недорозвиненою істотою, яку ці проекти можуть вивести на революційні барикади! Набридло, що ніхто не несе відповідальності ні за ці провали, ні за марно витрачені мільйони гривень.
Така практика триватиме доти, доки існує держзамовлення. Доки у ролі основного продюсера в нашому кіно виступатиме держава в особі Мінкульту. І річ не в тому, що держзамовлення погане саме по собі — в окремих випадках воно просто необхідне. Проблема в тому, що Мінкульт, яке уявлення не має про сучасний кіноменеджмент, досі діє адміністративними методами епохи так званого розвиненого соціалізму. Крім того, не завжди прозорий розподіл коштів на кіновиробництво містить у собі простір для системи «відкотів». Деякі згідливі режисери завжди віддячать чиновникам, котрі виділили гроші на постановку саме їм, а не іншим Василям Спілбергам. Віддячать певною сумою з коштів, виданих на виробництво картини.
Однак парадокс ситуації полягає в тому, що нині у проблемі виведення кіногалузі з кризи без Мінкульту не обійтися. Адже вольові рішення, покликані утвердити нові, сучасні, цивілізовані правила гри на кінониві, має приймати держава. А Мінкульт — що вже тут удієш — є повноважним представником держави на цій кінониві. І хоч би скільки колотилися кінематографісти, закликаючи створити автономну галузеву структуру, створена заново Державна служба кінематографії, повернута до життя постановою Кабміну в листопаді 2005-го, перебуватиме у складі Міністерства культури і туризму.
Чи потрібна ця Служба? Чи можна покладати на неї надії у плані відродження вітчизняного кінематографу?.. Безумовно. Принаймні багато кінематографістів очікують від неї вирішення конкретних завдань. Насамперед, як зауважив кінознавець Сергій Тримбач, наведення законодавчого порядку, що дасть поштовх розвитку кіногалузі. Необхідні на перший час закони, власне, вже є. Це «Програма розвитку вітчизняної кіноіндустрії до 2007 року», прийнята Верховною Радою в грудні 2002-го, що передбачає зміну політики прямого державного фінансування кіновиробництва на політику державного протекціонізму. Під чим, у свою чергу, слід розуміти перехід кіновиробництва на продюсерську систему, яка дозволяє звести кількість сумнівних держзамовлень до щадного мінімуму. Казус лише в тому, що на практиці положення цієї програми досі не виконуються. Запуск цих механізмів у дію теж має стати одним із завдань нової Служби.
«Насамперед, — каже генеральний директор «Мультиплекс-Холдингу» Антон Пугач, один із прибічників створення верховного державного кінооргану, — ця структура має вивчити ситуацію на ринку кінопрокату й у системі кіноосвіти, яку необхідно повністю реформувати. Ні в Кабміні, ні в Мінкульті немає фахового розуміння того, як зрушити кінопроцес із мертвої точки. Вони просто не розуміють, що і як слід робити, не знають реалій сучасного ринку, цін на ті чи інші послуги або обладнання. Тому представники кіногромадськості самі повинні сформувати кадровий склад нової Служби — щоб увести туди професіоналів кіноринку, яких сьогодні в Україні достатньо».
Ситуація на вітчизняному кіноринку — окреме питання. Більшість вітчизняних прокатників жваво працюють на благо російського кінобізнесу: закуповують у Росії зроблені там копії (відповідно, з російським дубляжем) іноземних картин, сплачуючи російським компаніям за право їх показу в Україні. По-перше, це дешевше, ніж пряма дистрибуція, що передбачає закупівлі безпосередньо у країн-виробників. По-друге, в нас немає технологічних потужностей, які забезпечували б виробництво якісних кінокопій та дубляж. Тому патріотична постанова Кабміну про поступовий перехід іноземних фільмів на український дубляж і викликала в середовищі кінопрокатників шок, а в розсудливих людей – подив: цікаво, якими силами й на якій такій апаратурі цей дубляж робитиметься? Чи не на потужностях Національного центру ім. Довженка, створеного на руїнах колись славетної кінокопіювальної фабрики? За словами пана Пугача, ряд прокатників підтримали постанову Кабміну з такими пропозиціями: доручити кінодепартаментові Мінкульту розробити до 31 грудня 2006 р. Проект переустаткування виробничих потужностей з озвучування, дублювання і друку фільмокопій і забезпечити виділення для цього коштів, передбачених Законом «Про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003—2007 рр.»; провести тендер серед іноземних постачальників необхідного устаткування; розробити проект інвестування (державного чи приватного) у підприємство (приватне, державне або спільне), здатний забезпечувати якісні дубляж і друк фільмокопій з урахуванням того, що це підприємство стане потужною матеріальною базою і для виробництва вітчизняних фільмів, оскільки сьогодні всі просунуті вітчизняні кіновиробники по комплекс необхідних послуг звертаються в іноземні компанії.
Одне слово, знову створеній Службі кінематографії буде чим зайнятися буквально із завтрашнього дня. Бо якщо запитання «Де ж ми дублюватимемо іноземні фільми, на яких сьогодні тримається рідний прокат?» залишиться без відповіді до 1 вересня (початок дії мудрої кабмінівської постанови), на рідний кінопрокат може очікувати такий самий «гаплик», як і на весь національний кінематограф (прокатники побоюються, що коли вони не виконають рішення Кабміну, їм просто перестануть видавати прокатні посвідчення).
Втім, називати зазначену Службу «знову створеною» передчасно. Доки не сформовано новий уряд, Служба не може починати своє активне існування. Їй навіть ніде розміститися, хоча Кабмін і доручив Мінкульту спільно з Київською міскдержадміністрацією «внести пропозиції стосовно приміщення» для Служби. Знову ж, невідомо, хто увійде до її складу. Якщо всі ті ж кіночиновники з Мінкульттуризму — тоді тримайся. Боюся, що разом із ними передислокуються і «занадто складна зарегульована система держфінансування кіно», і любов до іншої бюрократичної тяганини, і відсутність сучасного бачення розвитку кіногалузі, а можливо навіть (страшно подумати!), і пристрасть до «відкотів» — одне слово, все те, що викликає у вітчизняних кінематографістів глибоку зневіру.
Очевидно одне: нове «Держкіно» має наповнитися сучасними менеджерами, які не лише знають, як вийти з кризи, а й цілком щиро хотітимуть це зробити.
Коментар
Ярослав ГОЛИНСЬКИЙ, глава кінодепартаменту Міністерства культури і туризму:
— Створення Державної служби кінематографії — справа не одного тижня і навіть не одного місяця. Хоча рішення про це було прийнято ще наприкінці минулого року. Зважаючи на те, що попереду формування нового уряду, цей процес непростий. Структуру, штатний розклад, загалом усю документацію з Держкіно має формувати безпосередньо людина, котра працюватиме в цьому напрямі. Міністр культури і туризму Ігор Ліховий подав подання на посаду керівника Держкіно саме кандидатуру Ганни Павлівни Чміль. Державна служба кінематографії буде підпорядкована Міністерству культури і туризму. При цьому належить роз’єднати фінансування — між Мінкультом і Держкіно.
Олександр МУРАТОВ, кінорежисер:
— Як ставлюся до новоствореного Держкіно України? По-перше, не «новоствореного», а «знову створеного». Цей злощасний державний орган з управління кінематографом кілька разів під різними назвами (Міністерство кінематографії, Державний комітет з кінематографії, Держкінофонд, Державна служба кінематографії) створювали, а потім розформовували. Під час хрущовської кампанії з об’єднання відомств тоді жартували, що Головпиво і Головгорілка будуть об’єднані у Головйорш, а Малий театр і Художній у Малохудожній. Кіногалузь увійшла до складу Міністерства культури, яке у загальносоюзному масштабі очолювала тоді всемогутня Катерина Фурцева.
При Брежнєві під тиском кінематографічної громадськості було відновлено Державний комітет з кіно, який в Україні (Держкіно УРСР) проіснував до середини горбачовської перебудови. Знаменитий 5-й революційний з’їзд Спілки кінематографістів СРСР змів старе прогниле керівництво Держкіно. За цим образом і подобою відбувся з’їзд кінематографістів в Україні. Різниця була лише в тому, що у Москві скинули корумповане керівництво, яке скомпрометувало себе, а в Києві — лояльного до кінематографістів, освіченого і доброго Володимира Яковича Стадниченка, зовсім не поміченого в корупції. Приклад Москви тоді був законом для України...
Проте в Москві державний орган кінематографії не знищили. Він існує і понині. І тепер ним керує розумний, освічений, розкутий і вольовий Михайло Швидкой.
В Україні усе пішло іншим, досить божевільним, шляхом. Усунувши на вимогу Спілки кінематографістів ні в чому не винного Стадниченка, керівництво республіки тоді знищило і Держкіно УРСР, увівши кінематографічну галузь до складу Міністерства культури України, що призвело до її повного пограбування. Було цілком знищено кінопромисловість, передано місцевим органам кінопрокат. Це принесло величезні бариші багатьом нечесним ділкам. Потім, коли неймовірний інтерес до американського кіно спав, більшість кінотеатрів перетворилися на нічні клуби, казино, автосалони, магазини, і кіновиробництво при цьому стрімко падало.
А що ж українські кінематографісти? Отямившись після революційного чаду, керівництво СКУ на чолі з Михайлом Бєліковим, Борисом Савченком і Владленом Кузнєцовим підняло творців на боротьбу за відновлення... Держкіно. Саме вони запропонували на посаду керівника цієї служби кінорежисера Юрія Ільєнка.
Держава пішла назустріч кінематографістам і заснувала Державний фонд кінематографії (Держкінофонд) — цілковитий аналог Держкіно — і поставила на чолі Юрія Герасимовича. Однак через кілька місяців те саме керівництво СКУ почало затято вимагати звільнення Ільєнка. Причин називалося багато. Але справжньою причиною було небажання авторитарного Ільєнка підпорядковуватися волі секретаріату Спілки кінематографістів. Це закінчилося усуненням Юрія Герасимовича і приєднанням кіногалузі знову до того самого Міністерства культури. І знову почалася боротьба за «відділення», яка тривала не один рік. Керівництво НСКУ все-таки домоглося свого. Указом президента Віктора Ющенка нещодавно вкотре створено «автономний» (у системі Міністерства культури і туризму) держорган з управління кінематографом — Державну службу кінематографії. Перемога? Перемога над розумом... Адже сьогодні на державні гроші знімається максимум чотири-п’ять повнометражних художніх фільмів за рік. А іноді й того менше. І ще півтора десятка неігрових короткометражок. Для управління таким мізерним «господарством» вистачило б і тих 15 чиновників Міністерства культури, які нині займаються кіно. А що робитимуть 35 співробітників — саме стільки їх передбачено штатним розкладом нового Держкіно? Навіть припустити неможливо. Така собі «годівниця» для чиновницької братії. І вся ця бюрократична машина за задумом секретаріату Національної спілки кінематографістів, зрозуміло, має йому цілком підпорядковуватися. Для цього керівництво НСКУ запропонувало на посаду голови Держкіно Ганну Павлівну Чміль, котра вже дискредитувала себе антинаціональною сюрреалістичною кінопродукцією, два роки тому звільнену з посади заступника міністра культури і мистецтв з питань кіно. До речі, ще нещодавно, перебуваючи на посаді заступника міністра, вона за сумісництвом була (що абсурдно!) одним із секретарів НСКУ, виділяючи кошти на абсолютно божевільні кінопроекти своїх колег по секретаріату, і потурала академікам Академії мистецтв, до якої прагнула потрапити, тому що від них залежала. Потрапила... Знову приведена до влади керівництвом НСКУ, вона безсумнівно насамперед обслуговуватиме його інтерес. Треба ж сплачувати за векселями. Здавалося б — куди вже Ганні Павлівні в голови Держкіно, якщо закон про держслужбу категорично забороняє призначати на керівні посади пенсіонерів... Та ні! Занадто багато впливових людей (у тому числі й у Верховній Раді) кревно зацікавлені у її поверненні. Ну а наш закон, як дишло: куди повернув, туди і вийшло. Хто церемониться із законами? Хоча, можливо, якась група розумних і порядних людей усе ж таки зверне увагу на беззаконня. Адже зустрічаються і порядні прокурори.
Денис ІВАНОВ, продюсер, керівник компанії «Арт-хаус трафік»:
— І до створення Держкіно, і до кандидатури Ганни Павлівни Чміль на посаді керівника цієї структури ставлюся позитивно. Адже давно йшлося про те, щоб виділити кіно в окремий сегмент у «ієрархії» Міністерства культури. Кінобізнес займає апріорне значення в сучасному процесі. І Чміль — найбільш компромісна фігура з усіх, які могли б бути на цій посаді. Вона має стаж роботи чиновника, управлінця. Знає цю систему зсередини. У неї є досвід спілкування з владою. Зрештою є особисті амбіції, які лише посприяють розв’язанню багатьох проблем у кіногалузі. Можна пригадати, що саме при Чміль запустилась Кіра Муратова з «Настроювачем», виник молодіжний кінопроект «Любов — це...». При Чміль зняли свої картини Ільєнко і Санін (хоч би як полярно оцінювалися ці роботи). Мені здається, людина вона адекватна. І повинна розуміти, що головне завдання сьогодні — робити не лише українське кіно, але й кіно «Made in Ukraine». Гадаю, розумієте, про що кажу.
Підготував Богдан АНТОНИЧ