Відповідно до соціологічного опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень, більшість вважає, що кожен громадянин України, незалежно від національності, мусить володіти українською мовою (61,9% опитаних). Рішуче не згодні з цим твердженням трохи більше третини опитаних (34,9%). Не визначили свою позицію лише 3,2%. Тобто, можна вважати, що основна маса населення, швидше за все, поділяє «українізаційний» курс, але рівно настільки, наскільки це не зачепить особисто ані «згодних», ані «незгодних». Скажемо так, любов і загальне визнання української мови в нас досить теоретичні.
Утім, сформована за роки незалежності мовна ситуація, відповідно до опитування, й не дає підстав для серйозного занепокоєння. Тільки 13,6% опитаних вважають, що вони зазнали тієї чи тієї форми утисків, пов’язаних з мовою. А більшість (83,3%) живе в цьому плані цілком щасливо, користуючись плодами недавнього грунтовного інтернаціоналістичного виховання й радіючи можливості домовитися одне з одним. Тобто ця більшість почувається цілком удома в нашому мовному сьогодні.
Ті, хто не почувається затишно, головним чином нарікають на непорозуміння в побутовому спілкуванні, вважають себе дуже ущемленими саме в побуті. Тут найменша кількість «незадоволених» опитаних вагалася з відповіддю, і найменшій же кількості питання мови в побуті жодного разу не зашкодило. Тобто питання мови знову стає передусім питанням виховання — нам досі важко собі уявити, як можна висловити своє невдоволення будь-чим, формованим на державному рівні, та ще й не скривдити при цьому ближнього свого. Ми, як і колись, розв’язуємо свої проблеми не на виборчих дільницях, а в трамвайних суперечках, які швидко переходять на персоналії. Ми висловлюємо свою зневагу існуючій ситуації не шляхом виявлення своєї громадянської волі на виборах і плебісцитах, а відвертаючись на вулиці від людини, котра розмовляє «не тією» мовою.
Другу позицію мовне питання посідає як питання з царини права. Важко тут розділити тих респондентів, які не зуміли через мовні непорозуміння належним чином відстояти свої права в суді, і тих, що вважають себе позбавленими права розмовляти й бути почутими своєю рідною мовою. Але насправді ці сфери не такі й далекі — для цих «дискримінованих» респондентів питання мови лежить в одній площині з законом, це, коли хочете, питання державне, а можливо, й цілком юридичне.
Наступна позиція за рівнем пристрасності належить мовному аспекту побудови кар’єри. Основній масі «дискримінованих» у цьому питанні перешкоджала, з огляду на дані опитування, все- таки не мова, а щось інше.
А найпарадоксальніше те, що «скривджені» опитані індиферентні до мови як до певної культурної даності. Тут вагалася з відповіддю найбільша кількість, і понад половину не вважали себе ущемленими саме в культурному плані. Тобто для нашої людини питання мови — питання чого завгодно, тільки не культури. Мова визначає наш побут, правову сферу, кар’єру, і найменшою мірою — нашу культуру. Отак-от...
Утім, більшість наших співгромадян почувається в сьогоднішній мовній ситуації цілком комфортно. Їхні мовні «кривди» головним чином невиразні або обмежуються побутом — за трьома позиціями мовне питання «не перешкоджало» більш як половині «незадоволених» респондентів.
Отже, наші співгромадяни здебільшого вважають, що українська мова «повинна бути». Але наскільки вона «повинна бути» і наскільки вона повинна бути добротною — не вельми важливо для нашої людини. Про це можна судити хоча б із того, що переважна більшість із нас не знає (ніколи не цікавилася?) про існування в рідних населених пунктах шкіл української мови для дорослого населення (79,1% опитаних). Знає про них 14,2%, вагались із відповіддю 6,7%. Можна припустити, що якщо не буде вжито серйозних заходів мовного тиску, більшість цим питанням так і не зацікавиться. Можливо, через звичну для нас інертність, а мо’ , тому, що ми самовдоволено не сумніваємося в якості своєї української мови. А коли вже заганяти населення в школи для вивчення державної мови — почніть із перших осіб держави і телеведучих.