Скандали, що постійно стрясають наш політикум, уже давно асоціюються в медіапросторі й серед обивателів із цирком, із шоу-бізнесом.
Але це на поверхні. Спробую-но копнути глибше, примірявши деякі рольові ігри зірок нашого медіаполітикуму до зразків класичного світового театру. У фейлетоні це дозволяється.
Маючи певний досвід викладання і спілкування з майбутніми журналістами, одного разу відзначив для себе: в питаннях жанрової специфіки журналістики всі дружно починають кульгати, коли спливає термін "фейлетон". Дехто сприймає його як архаїку й епізод виключно з історії журналістики. Тим часом, як мені здається, сьогодні (особливо в нас) фейлетонна реальність у повному розпалі. З цієї причини нотатки нижче - несмілива спроба підібратися до форми фейлетону на основі новітніх розвідок і пригод зірок нашого медійного й політичного олімпу. Тих, про яких ляскотять Інтернет і телевізор, перетворюючи реальність на театр "Криве дзеркало", створений близько 100 років тому геніальним театральним критиком Олександром Рафаїловичем Кугелем.
Отже, пам'ятаємо, що здавна весь світ театр, а всі люди в ньому - актори. Володимир Іванович Немирович-Данченко пристрасно доводив, що театр може обійтися і без драматурга, і без будь-кого іншого, а ось без актора він обійтися не може. Бо смисл і суть театрального мистецтва - акторське самовиявлення. Але як це стосується теми моїх нотаток? Дуже просто все співвідноситься. Коли я бачу, як смакують сексуальні онлайн-скандали в парламенті, читають чуже листування у смартфонах, споглядають фізіономію держдіяча з вибитими зубами, мене ні на мить не полишає відчуття, що це-таки тЕатр, як іронічно зауважив би Роман Григорович Віктюк. І навіть назву цього фейлетону розшифрую зразу і в лоб.
МХТ - це, звісно, не театр, колись створений Немировичем і Станіславським, і навіть не вотчина Тетяни Дороніної, жорстоко розтоптана адміністрацією Путіна, що забрала в неї театр. У нашому випадку - абсолютно інше, згідно з дзвінкою абревіатурою.
МХТ - це наш Маленький Хуліганський (а може бути і хуторянський, і химерний, і харизматичний, і х…й?) Театр.
Концепцію нового театру оформили, тепер залишилося розподілити серед політичних медіазірок головні ролі. Ось цікаво, чи вгадаєте, яка класична роль, за розміром і ранжиром, відводилася б у цьому театрі Андрієві Богдану - голові Офісу президента й надактивній медійній персоні? Здається, без цієї персони не може жити жоден анонімний Телеграм-канал. Здається, що без його присутності щось порушиться і щось надломиться в нашому чудовому (неданському) королівстві. Чи треба нагадувати медійні сюжети про колоритні вояжі пана Богдана на престижні курорти, чи треба повторюватися, описуючи його джокерський автопортрет без зубів і з розмальованим обличчям. І справді, якесь неприборкане лицедійське начало сидить у цьому талановитому чоловіку, якому у нашому МХТ я не роздумуючи запропонував би роль Полонія в шекспірівському "Гамлеті". Практично, ідеальний збіг персонажа і ймовірного виконавця. Обидва люблять усе контролювати, за всім встигати. Полоній, наприклад, поставив шпіонаж (навіть за близькими) - на передній план своєї керівної діяльності. Ось він говорить одну фразу, - і я чую, як промовив би це Андрій Йосипович: "Когда пылает кровь, как щедр язык на клятвы".
Роль Полонія в знаменитому західноукраїнському "Гамлеті" (Івано-Франківськ) блискуче й хвацько грає Мітя Рибалевський. Він працює в Національному театрі імені Івана Франка. З вулиці Банкової до Театру Франка всього 5 хвилин легким кроком. Тож Андрій Богдан суто в контексті цього фейлетону міг би взяти майстер-клас в актора, а зрідка й підміняти його. Ось це була б подія! Всі шекспірознавці з'їхалися б подивитися, а потім написати свої трактати.
Ще одна можлива вистава нашого доморослого МХТ - "Дон Жуан". За основу можна взяти і Мольєра, і Байрона, і, прости Господи, Лесю Українку. Безперечно, ви всі погодитеся, на головну роль без жодних проб буде затверджений депутат від "Слуги народу" Богдан Яременко разом зі своїм смартфоном. Так би мовити, головний медійний дон-жуан українського парламентаризму. І ось, уявіть, як абсолютно органічно фрази Дон Жуана звучать у його вустах: "Простой отказ - одно мгновенье боли!", "Она вздохнула, вспыхнула, смутилась, шепнула "ни за что" - и согласилась" ("Дон Жуан" Байрона).
І куди ж у цій темі без нього - без Чацького? Адже грибоєдовське "Горе з розуму" - це, так би мовити, антологія акторських амплуа.
На роль пана Чацького з середовища нашого артистичного парламентаризму я запропонував би міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Тимофія Милованова. Якого один високопоставлений олігарх публічно обізвав, м'яко кажучи, "безумцем". Після різких і образливих характеристик, що наче випурхнули з вуст Фамусова, наш реальний герой з нервовою і ввічливою інтонацією Чацького став виправдовуватися, переминаючись з ноги на ногу: мовляв, так, я безумець. І одразу дві фабули зійшлися. Адже Милованов (як і Чацький) приїхав у наш МХТ з освічених західних просторів: він навчався у США, Німеччині, сьорбнувши там, так би мовити, повітря економічної свободи. І, з'явившись додому в нетривалу відпустку, зіштовхнувшись із жорстокими звичаями місцевого політикуму, міг би запросто промовити грибоєдовське: "Я странен, а не странен кто ж? Тот, кто на всех глупцов похож…" Або: "Поверили глупцы, другим передают, старухи вмиг тревогу бьют".
Я, до речі, люблю київську виставу Молодого театру "Горе з розуму" у постановці Андрія Білоуса - і можу нафантазувати, який був би стрес, коли б Чацького на цій сцені справді зіграв міністр Милованов. Увесь Кабмін прийшов би на прем'єру.
Потроху наближаємось до головного лицедія нашого чудового МХТ. Причому лицедія без жодних лапок. Адже акторського таланту Володимира Олександровича Зеленського ніхто й ніколи не ставив під жоден сумнів. Він і тепер щоразу намагається ввімкнути його, коли доля Батьківщини в небезпеці. Але життя - не п'єса. Тут дубль не зіграєш.
Стосовно ролі для нього в нашому віртуальному МХТ можна було б довго сперечатися. Але Гамлета я поки що йому б не доручав. Занадто багато тексту, багато крові, багато жертв. Навіщо нам ці моторошні асоціації? Треба б щось веселіше, оптимістичніше.
І - тут як тут - на думку спав образ, зшитий ніби на нього, поліпшений модельєрами-авторами Іваном Нечуєм-Левицьким і Михайлом Старицьким. Звісно ж - Свирид Петрович Голохвастий, власною персоною.
Коли на початку нульових у Києві знімали мюзикл "За двома зайцями", я страшенно засмутився, що головну роль продюсери доручили не Володимиру Зеленському, а Максиму Галкіну. Галкін-голохвастов більше мурчав, був м'якотілим, якимось неядЕрним. А Зеленський уже точно зіграв би гостріше, зліше, авантюрніше. І Алла Борисівна Пугачова (в образі так званої Проні Прокопівни, а насправді - Тоні Коров'як) вийшла б заміж за Зеленського в першій чверті фільму, зібгавши весь подальший сюжет, тому що таким, як він, - не відмовляють.
Часом доля розпоряджається так, що мимоволі доводиться грати в Голохвастова навіть на самій вершині політичного Олімпу. Коли, наприклад, постійно вибираєш між царськими стільцями США - хто ближчий, хто дорожчий? Загадковий Байден чи веселий Трамп? Там розумні, тут красиві - а йому хоч розірвися. Чим не копія сюжету "Двох зайців", тільки вже з іншими, політичними обертонами. І навіть у Вашингтоні наш Голохвастов міг би виректи суворо за сценарієм: "У мене зсередини завівся до вас стрімкий карамболь", "Я скоропостижно хочу женитися на їх, і вони согласні". І на закуску - фірмове: "Ето ж вєдь очень і очень! Да! Да! Но - нєт!"
І оце голохвастовське "Да! Да! Но - нєт!" певною мірою концептуальний слоган нашої політичної доктрини, нашого орденоносного МХТ.
Якщо повернутися до жанру фейлетону, то останнім часом мене зусібіч чомусь смикають керівники наших вітчизняних театрів. Вони десь пронюхали, що ближче до Нового року затвердять якусь нову культурну концепцію, згідно з якою зітруть або обмежать права й повноваження традиційних репертуарних театрів. Питається, а я тут до чого? Каструлю, чи що, надягати на голову і йти разом із нею на вулицю Франка, в кабмінівське відомство - і битися об дубові двері? Мені, наприклад, не дуже віриться, що, формуючи окремі доктрини, дійдуть до крайнощів або фейлетонного маразму, ліквідувавши репертуарний театр у країні. При тому що такі репертуарні зразки є в країнах Європи, й вони нікому не заважають.
Ну, а якщо ліквідують і акторів відпустять на вільні хліби, то святе місце порожнім не лишиться. У нас буде кому зіграти і Дон Жуана, і Полонія, і Чацького, і, звісно, Голохвастова. Цей театр переграє всіх.