Лауреат національної премії України імені Тараса Шевченка 2004 року Ю.Барабаш усе життя присвятив дослідженню української літератури. Закінчивши Київський державний університет імені Т.Шевченка, Юрій Якович працював у газетах Києва й рідного Харкова, аж доки вітер «відлиги» не заніс його до стольної Москви.
Доля-витівниця довела Барабаша до посади заступника міністра культури СРСР. Порятунок від такого життя прийшов у вигляді інсульту. Саме відтоді, за словами Юрія Яковича, він зміг нарешті присвятити себе науці.
Монографія «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» (порівняльний аналіз життєвого й творчого шляхів Тараса Шевченка і Миколи Гоголя), як і її автор, має власну тернисту біографію. Однак про все по черзі.
— Таке потрійне згадування імені Шевченка в контексті вашої біографії не може бути випадковістю. Як ви зацікавилися літературою? Можливо, якесь яблуко на голову впало?
— Нічого надзвичайного зі мною не відбувалось. Батьки мої були далекі від літературних справ, проте багато читали. Дуже любили класику: українську, російську. Вони й привчили мене до читання.
Єдиним поштовхом до серйозного зацікавлення літературою стала, хоч як це дивно сьогодні звучить, школа. У мене був незвичайний учитель української мови і літератури Микола Карпов — народний учитель з Обухівщини. Він добре пам’ятав революцію 1905 року. Тож коли розповідав нам про «Фата-Моргану», то робив це, додаючи і власні враження.
Нас просто захоплювало, як він умів прочитати українські класичні тексти, що вже набили оскому. І я дуже радий, що коли був головним редактором харківського «Прапора», допоміг старенькому тоді Миколі Олександровичу видати книжку його мемуарів. Слава Богу, що я зробив цю справу.
По закінченні школи я вступив на журналістське відділення Харківського університету, яке пізніше об’єднали з факультетом журналістики Київського університету. Тож останні два роки я навчався в Києві. Там і одружився.
Закінчивши університет, потрапив до відділу літератури і мистецтв газети «Вечірній Київ». Писав рецензії, познайомився з живими тоді ще хрестоматійними поетами Тичиною, Сосюрою, Рильським. А невдовзі повернувся з дружиною до Харкова, де було започатковано видавництво літературного журналу «Прапор». Тепер він перетворився на «Березіль».
— Чому ж раптом Москва, коли йдеться про харків’янина, який досліджує українську літературу?
— Я був головним редактором «Прапора», коли мені зателефонували з московської «Литературной газеты» і запросили приїхати. Вже в Москві мені запропонували стати заступником головного редактора цієї газети.
На початку шістдесятих років у Москві склалася непроста літературна і політична ситуація. Відбувалася справжня літературна колотнеча. Очевидно, потрібні були свіжі сили, незаангажована молодь. Їхати мені не хотілось. Ще менше цього хотілося моїй дружині. Але ж я був членом партії, тож відмовитися не міг.
— Науковою діяльністю ви займалися ще в Харкові?
— Я тоді навіть не думав про наукову діяльність. Я лише написав збірочку статей про українську поезію, що вийшла в Києві 1957 року. Потім ще одну видав у Харкові. Третя моя книжка була присвячена кінопрозі Олександра Довженка, що тоді в усіх викликала захоплення. Коли я вже працював у Москві, несподівано зустрівся з Максимом Рильським. Він читав цю останню монографію і запропонував мені захистити нею кандидатську дисертацію. А сам зголосився бути моїм опонентом. Звісно, я збентежився: ви ж знаєте, хто такий був Рильський!
Домовився про захист у Харкові. Там усі дуже зраділи, що приїде Рильський. Десь 1964 року я спромігся вирватися з Москви на два дні й захистив дисертацію. Тоді Максим Тадейович наказав мені: «Займайся цим і надалі».
Так склалося, що тривалий час я не міг займатися науковою працею як годиться. Зрештою до останніх років не мав можливості повноцінно займатися наукою, бо завжди працював десь на службі: в газетах, інститутах, навіть у ЦК КПРС.
Однак спромігся 1969 року захистити докторську дисертацію в Київському університеті книгою про українську літературу двадцятих років. І знов довелося вириватися з роботи на три дні, з лікарняним бюлетенем у кишені.
Згодом я став директором Інституту мистецтвознавства. Потім директором Інституту світової літератури. Мені здалося, що на цій посаді я й працюватиму до кінця свого життя так, як мені хотілося б: наука, академія... Але знову мене викликали «куди слід» і наказали обійняти посаду заступника міністра культури СРСР. Там я працював чимало років.
Порятунок від чиновницького крісла прийшов у вигляді тяжкої хвороби — інсульту. Відтоді я зміг більше працювати вдома. Почав писати книжку про Григорія Сковороду, яку згодом видав у Москві. Отямившись від хвороби, повернувся до Інституту світової літератури науковим співробітником, де працюю й досі.
— Чи не парадокс, що на людину, котра все життя вивчала українську літературу, був такий попит у Москві?
— Річ у тому, що в Москві тоді часто проводилися дні української культури. Я працював іще в Харкові, коли на одному з таких «фестивалів» мені було доручено зробити доповідь про тодішній стан української літератури. Наскільки я зрозумів, доповідь сподобалася в московських колах. Очевидно, це й стало поштовхом до переведення мене згодом у Москву.
Хоч я й не міг займатися українською літературою належним чином, однак не полишав цієї справи, а робив її для себе. Коли ж у мене нарешті з’явилася така можливість, я й засів за Сковороду. А Сковорода — не той письменник, який легко дається. Я радий, що видав цю книжку російською мовою, бо дуже хотів, аби її прочитали саме тут. У Москві ж досі не всі знають, «какая такая сковорода?».
— Монографію «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» відзначено найвищою державною премією України. Чи початок цієї історії був такий щасливий, як і її кінець?
— Якби ж то так! Зрештою, проблеми почалися тоді, коли книгу вже було написано. В Інституті світової літератури я працюю у відділі літератури народів Росії та країн СНД. Зі мною працюють люди, які розуміють, що окрім російської літератури, є й інші. Тож мою заявку на тему «Гоголь і Шевченко» зустріли схвально. Я почав працювати над нею як над плановою роботою. Писав її українською мовою, а для обговорень із колегами перекладав російською.
Готову роботу в моєму відділі сприйняли дуже добре й рекомендували до друку у видавництві нашого Інституту. Зазвичай дирекція не читає книжок, які готуються до друку в нашому видавництві. А тут комусь заманулося прочитати мою книжку. Прочитали й жахнулися: цитуються висловлювання Шевченка про Росію, про «москалів» і тому подібне. Це був безпрецедентний випадок. Історія тривала сім місяців: писали рецензії, думали, розмірковували... Суть зводилася до того, що Гоголь — російський письменник, «русский человек», і про українське коріння і культурні традиції не може бути й мови. Писали, що ця робота некоректна з наукової точки зору, бо «як можна порівнювати Шевченка з Гоголем»?!
— Тобто позиція була не на користь Шевченка?
— Звичайно. Хоч це було так: «Правда, я Шевченко не очень хорошо знаю, но…» А Гоголь, мовляв, письменник світового масштабу і тому подібне. Далі закидали, що автор використовує незрілі думки і висловлювання Шевченка про Росію, Москву, російський народ, про російську мову для того, щоби виявити свої сепаратистські настрої.
Це був єдиний за останні роки випадок такої запеклої, нищівної цензури. Тоді я пішов до директора Інституту, якого знаю понад сорок років, із запитанням, що робити. Він почав говорити: «Ты знаешь, атмосфера… Россия… патриотизм… я не могу». Єдине, на що він погодився, — дав дозвіл на видання книги десь-інде, без грифа Інституту світової літератури.
Відтоді я почав шукати сам. Ніхто не хотів видавати безплатно, тобто я мав заплатити три-п’ять тисяч доларів. Думав, що праця так і лежатиме в шухляді, аж раптом озвався рідний Харків. Директор видавництва «Акта» Галина Федорецька, якої я доти не знав, запропонувала мені видати цю книжку. Навесні 2001 року я привіз до Харкова свій матеріал, а у вересні того ж року відбулася презентація книжки на книжковій виставці у Львові.
— Цікаво дізнатися, чи мали Шевченко і Гоголь особисті стосунки, адже тривалий час вони жили в одному місті — в Петербурзі?
— Свідчень про особисті контакти Шевченка і Гоголя ми не маємо. Вони знали одне одного заочно. Взагалі проблему «Гоголь і Шевченко» першим поставив сам Шевченко. Проте в літературознавстві ця проблема практично не розроблялася. За радянських часів були окремі статті на кшталт: «Великий русский писатель Гоголь и великий украинский писатель Шевченко высказывались за единение двух братских народов…»
Шевченко від початку й до останніх днів ставився до Гоголя з великою повагою, високо цінував його як письменника і мислителя, дуже жалкував, що не мав змоги познайомитися з ним. Однак висловлював і критичні зауваження на адресу Гоголя. Зокрема в передмові до другого, так і не здійсненого, видання «Кобзаря» Шевченко писав: «На жаль, українці досі не пишуть своєю рідною мовою». І проводив паралелі з шотландською літературою: себе порівнював із Робертом Бернсом, котрий писав рідною шотландською мовою, а Гоголя — з Вальтером Скоттом, який писав англійською, тобто чужою мовою, бо своєї по-справжньому не знав.
Щодо Гоголя, то він, по суті, і не знав Шевченка. За єдиним свідченням 1851 року, за рік до своєї смерті Гоголь сказав, що поважає Шевченка як художника. Щодо літератури, то його дратувала «невироблена, мужицька малоросійська мова». Він вважав, що всі слов’яни — і чехи, і серби, і поляки, і українці — повинні писати мовою Пушкіна, «владичною мовою», тобто імперською.
— Наскільки мені відомо, Шевченко був першою людиною, котра писала українською літературною мовою, зрештою, першою людиною, котра виробила канони цієї мови...
— Це дуже близько до істини. Річ у тому, що питання російськомовності Гоголя — непросте питання. Українська літературна мова на той час не була розроблена належним чином. Тож Гоголь відчував, що не зможе цією мовою висловити те, що хоче, і досягти вершин, про які мріяв. А він завжди ставив перед собою наймасштабніші орієнтири, оскільки був людиною амбітною. Він прагнув стати письменником щонайменше загальноімперського масштабу. І не міг цього зробити, послуговуючись батьківською хатньою мовою, яку знав із дитинства.
Звичайно, саме Шевченко дав могутній поштовх розвитку української літературної мови. А найголовніше — він дав поштовх українській національній свідомості, осягненню себе, ідентифікації себе як українця.
— Чи можна назвати Гоголя сучасним словом — космополіт?
— Це не зовсім так. Річ у тому, що Гоголь намагався, примушував себе стати російською людиною. Не лише тому, що йшлося про визнання, а й тому, що він щиро цього хотів. Водночас у ньому все-таки жив українець. Це було глибоке душевне роздвоєння, що тривало до останніх його днів.
— Наскільки Шевченко і Гоголь усвідомлювали свою значимість у літературі?
— Цікаве запитання. Оскільки Шевченко поставив себе поруч із Гоголем, то, очевидно, він розумів, на якому щаблі перебуває. Гоголь був старший за Шевченка на п’ять років. Шевченко й ставився до нього як до старшого, але водночас писав: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже!» Тут Шевченко виявив два аспекти ставлення до України. В цій антиномії вже криється зерно рівняння двох письменників. Проте Шевченко був скромною людиною. Він не писав «я створив», а лише «я скомпонував».
Скромний і смиренний ззовні, всередині Гоголь був значно амбітніший за Шевченка. Наприкінці свого життя він навіть претендував на роль пророка, вчителя. У листах до своїх друзів, яких це інколи ображало і дратувало, він радив, як вони мусять поводитися, що мають читати. Так, уже старому Аксакову він писав: «Візьміть книжку Фоми Кемпійського і обов’язково щоранку перед сніданком читайте». Аксаков відповідав, що читав Фому Кемпійського ще тоді, коли про того нічого не чули. Губернаторові Гоголь писав, як треба бути губернатором. Дружині губернатора пояснював, що вона повинна робити. Поміщикові нагадував, який той має обов’язок перед Богом і своїми селянами, як він мусить вести власне господарство... Гоголь вважав, що має таке право.
— Чи вважаєте ви, що така поведінка Гоголя наприкінці життя стала наслідком втрати художніх потенцій, звуження власного світогляду?
— Саме так.
— За що цінують Шевченка і Гоголя поза Україною?
— Це складне й доволі делікатне питання. Особливо це стосується Шевченка. Цінують їх по-різному і за різне.
Про Гоголя за кордоном існує величезна кількість літератури. Багато вчених в Італії, Франції, Америці вивчають Гоголя, пишуть про нього книжки. Дехто вважає Гоголя попередником літератури ХХ століття. Знаходять у його фантастичній прозі, у прийомах його метафоричності коріння майбутньої модерної та постмодерної літератури. Тож цінують його високо. Інші ж бачать у ньому відкривача російського національного характеру. Проте як письменника, котрий сказав щось про Україну, його знають мало.
Цікаво, що російський письменник Володимир Набоков, який свого часу прочитав курс лекцій про Гоголя в одному з американських університетів, надзвичайно високо поставив «Мертві душі» і «Ревізора». Але при цьому зауважив: «Я з жахом уявляю собі, щоб Гоголь усе життя писав свої українські повісті». Тобто він вважав їх просто жартами, провінційною, несвідомою літературою.
По суті, таке ставлення пішло ще від Пушкіна, який хоч і допоміг Гоголю порадами та невеличкими рецензіями, підтримав обидві книжки «Вечорів на хуторі біля Диканьки», але по-справжньому їх не зрозумів. Пушкін похвалив «Вечори» лише за те, що там зображене «веселое пляшущее племя». Для нього це була весела екзотична Малоросія — теплий сонячний край, де люди співають, танцюють, жартують. Зрештою так Україну сприймала тоді більшість росіян. Як же Пушкін не помітив філософської глибини?! Наприклад, фінал «Сорочинського ярмарку» — похмурий, тяжкий, страшний роздум про минущість усього в житті: як пройшов ярмарок, так проходить і життя. І нічого не залишається! Це вже початок екзистенційного погляду на дійсність. А Пушкін цього не помітив. Так само щодо «Тараса Бульби» Пушкін сказав: «Начало, достойное Вальтер Скотта». До того ж, він жодним словом не згадав про «Вія», про «Страшну помсту», не помітив «Івана Федоровича Шпоньку».
За кордоном і досі не все розуміють у Гоголя, не все можуть вчитати. Проте він має великий розголос і велику славу. Його люблять, читають, передруковують і вивчають. На жаль, цього не можна сказати про Шевченка. Щодо цього є об’єктивна причина.
Оманлива простота поезії Шевченка не дає змоги вловити її в перекладі. До речі, те ж саме відбувається і з Пушкіним, якого за кордоном практично не знають. Взагалі, перекласти таку «просту, звичайну поезію» дуже важко. Це не Шекспір чи Гете, в яких поезія філософськи насичена. Так, Пушкіна лише тепер перекладено англійською мовою й видано в Англії.
Шевченка за кордоном знають як великого українського поета, але відчути магію простого Шевченкового слова не можуть. Тим більше вони не можуть уявити, чим була на той час Україна. Це об’єктивна причина. З другого боку, наша спільна провина, що ми лише говоримо про Шевченка як поета світового масштабу, однак мало робимо, аби розкрити цей масштаб, показати, в чому ж його глибина. Як він зміг піднятися від української провінційної дійсності до загальнолюдських проблем, до таких поем, як «Марія», «Неофіти», до таких надзвичайних філософських віршів, як «Минають дні, минають ночі...» і «Заворожи мене, волхве...»? Ці твори гідні того, щоби бути у всесвітній скарбниці лірики. Але вони не донесені людям у інших країнах.
— Чим був Петербург для Гоголя і Шевченка?
— Обидва не любили його. Хоча би просто по-людському, бо приїхали з України до абсолютно чужого міста з неприємним для них кліматом. Вони не мали свого місця в цьому мегаполісі. Я не кажу про те, що Шевченко був тоді ще кріпаком. Та й Гоголь сприймав Петербург як болото. Він наочно побачив «монстрозність», штучність цього міста. Міста, по суті своїй, ворожого людині, що він і показав у «Петербурзьких повістях».
Шевченко ж «позивається» з Петербургом як імперським містом. Він нагадує про те, що в цьому болоті під прекрасними палацами лежать українські козацькі кістки, що саме тут погубили Павла Полуботка. Через Петербург Шевченко побачив усю криваву історію України, що була пов’язана з імперією. Зрештою ця імперія зробила з України околицю. Тож для Шевченка Петербург — це символ національної ганьби і трагедії.
— Чи вважаєте ви, що й сьогодні українські митці змушені йти шляхами Гоголя і Шевченка?
— Відомо, що у Большому театрі більшість голосів саме з України. Ця традиція снується ще від Разумовського, якого перевезли колись до Петербурзької капели. За радянських часів усе вирішувалось у Москві і на користь Москви. Хоч нині зовсім інший час, інші умови, постаті далеко не того масштабу, як Гоголь та Шевченко, — однак «московський левіафан» досі поїдає українські таланти.