Недавня публікація «Я кажу «ні» («ДТ» від 10.09) про те, як Олег Скрипка відмовився від звання заслуженого артиста, набула несподіваного резонансу як у колі читачів, так і в цеху «носіїв» державних почестей. Реакція не така вже й несподівана, якщо тема хвилює — одні запитують: «За що ви так Скрипку?», інші пожвавлюються: «Спочатку треба заслужити, а потім відмовлятися!» Оливи до вогню підлила й нещодавня нагородна чехарда напередодні Дня Незалежності, коли вирішили обезсмертити сотні діячів малопомітного фронту, які «відзначилися». Дикість... Тих, хто вміє професійно співати, чудово грати (на театральній сцені або в консерваторії), писати якісну літературу, можна перерахувати на пальцях. Тотальний дефіцит яскравих особистостей і оригінальних талантів... А кількість щорічно (і не зрозуміло за що) нагороджуваних — «нас тьма і тьма». Де їх тільки знаходять трудівники зі служби держнагород і геральдики Секретаріату президента?
Звісно, до проблеми треба ставитися без зайвий емоцій. Шаблею наголо не можна рубати вузол пам’яті. Для багатьох наших творців держзаохочення і дорогі, й святі, оскільки за кірочками — праця, талант, самовіддача. Знавці історії театру «Современник» пригадають, що ще наприкінці 50-го XX століття молоді та жваві актори під керівництвом Олега Єфремова вирішили узагалі відмовитися від усяких звань, оскільки перед мистецтвом усі рівні... Уточнення — перед мистецтвом. Але перед чим рівнятися багатьом нинішнім, які тусуються і творять, якщо їхнє життя протікає переважно не «в», а «біля» мистецтва (всупереч Станіславскому)? Звання девальвуються — і що залишається... «Нам остается только имя...» — писав Мандельштам. Хіба заперечиш?..
Олег ВЕРГЕЛІС
Як ставляться до звань безпосередні володарі цих самих звань — відомі актори і виконавці? «ДТ» звернулося по ексклюзивні коментарі та суб’єктивні оцінки з цього питання до деяких визнаних діячів вітчизняної культури і шоу-бізнесу.
Давид БАБАЄВ, народний артист (вважає, що звання зараз роздаються за «колірним принципом» — тим, хто був на революційних барикадах):
— Як самоціль звання не потрібні. Коли на вулиці до мене підходять незнайомі люди з проханням дати автограф або просто посміхаються і дякують за роботу, упевнений, що їм цілком байдуже, є в мене звання чи немає. Та й у нас у Театрі російської драми в програмках звання не вказуються. Ми не намагаємося вплинути заздалегідь на ставлення глядача: мовляв, цей актор із першого, а цей — із другого складу. Глядач не дурень, сам розбереться: він або приймає гру або не приймає.
З іншого боку, звання потрібні, оскільки їхня наявність дає істотну надбавку до вбогої акторської зарплати. Звання «заслужений» передбачає надбавку 20 відсотків від зарплати, «народний» — 40%. Гадаю, ця надбавка особливо відчутна для акторів, відданих театру, тих, хто не бігає по презентаціях і нічних клубах. Ще більш значна вона для акторів провінційних театрів, у яких і зарплата менша і ніде ще щось заробити. Вважаю, що гарний актор не повинен усе життя бідувати і ходити з простягнутою рукою.
Я дорожу своїм званням. І якщо вже звання існують, то готовий радіти і вітати гідних людей, котрі себе проявили і дійсно на щось заслужили.
Коли людям, необізнаним у сфері культури, доводиться нею займатися, то замість вирішення проблем вони висувають гасла. Можу підказати, чим спочатку зайнятися... Приміром, на вулиці Лютеранській був музей історії Києва. Цінителям комфорту знадобилося це приміщення. Відтоді понад рік експонати цього музею валяються в ящиках Українського дому. Новий міністр культури заявляє, що це проблема міської влади. Виходить, наш міністр не в курсі, що всі музеї знаходяться у відомстві Міністерства культури? А сама ідея переглянути і зняти звання, щоб таким способом поповнити бюджет міністерства, на мій погляд, слабка і неефективна. Цей виловлений мізер виявиться всього лиш краплею в бюджеті. Можу припустити, що від цього зарплата культпрацівників і бібліотекарів не збільшиться.
Раніш існувала безліч фільтрів, через які пропускали кандидатів на звання. У минулому були, звичайно, і свої огріхи: безпартійні і люди певної національності сходу відмітались як «недостойні». Але ж був час, коли звання не продавалися і не купувалися! Зараз, у світлі останніх постанов, вони роздаються за принципом «кольору», у вигляді обіцяного заохочення за підтримку на барикадах.
Ані ЛОРАК, заслужена артистка (думає, що звання нині — не більш, ніж просто слова):
— Дорожу званням, тому що свій творчий шлях я розпочинала зі звання «заслужена артистка України» і була наймолодшою із тих, хто його одержав. Якщо звання нестимуть за собою значимість — тоді важливо, щоб вони були. А якщо наявність звання нічого за собою не несе, тоді яка різниця є воно чи немає?
Софія РОТАРУ, народна артистка СРСР (не сумнівається, що найвищий титул це — любов народу):
— Своє перше звання я одержала після перемоги на фестивалі «Золотий Орфей» у Болгарії 1973 року. Це було подією величезної важливості для України — його оцінювали нарівні з політичними успіхами країни. Коли я повернулася на Батьківщину, мене зустрічали як національного героя! І незабаром після цього я одержала звання заслуженої артистки України. Потім пішли й інші: народна артистка України, Радянського Союзу, усіх звань і нагород не перерахувати. Звісно ж, приємно, коли твої заслуги відзначають на державному рівні, і я дуже пишаюся всіма званнями і нагородами, присвоєними мені. Але найдорожча нагорода для мене — любов і визнання моїх глядачів і слухачів. Дорожчого від їхньої подяки немає нічого для будь-якого артиста. І заслужити цю любов можна тільки величезною працею і взаємною любов’ю. Усе своє життя я багато працювала і не сподівалася на чиюсь допомогу або подарунки долі. І з позиції свого досвіду можу вже з упевненістю сказати: якщо ти хочеш досягти чогось у цьому житті, то насамперед навчися любити це життя, людей і приймати їх такими, які вони є. Без любові до людей не можна досягти успіху, тим більше артисту. Любов — універсальна формула успіху і вічної привабливості людини.
Володимир РУНЧАК, композитор, диригент (п’ятнадцять років на стезі війни проти звань):
— Дуже давно (як для новітньої історії України), на початку 90-х років я розпочав радикально і різко висловлювати протест проти образливих процесів присвоєння митцям так званих «прізвиськ»: заслужений, народний. Надалі, займаючись своєю справою — диригуванням, упровадженням нової академічної музики, — а крім цього ще й працюючи відповідальним секретарем Київської організації Національної спілки композиторів України, я відмовлявся навіть від обговорення своєї кандидатури на присвоєння мені якоїсь із державних нагород, аргументуючи своє рішення тим, що творча праця для мене є цілком самодостатньою. Неодноразово висловлював свою позицію як в особистих розмовах із колегами-композиторами, керівництвом спілки, так і на офіційних зборах правління, з’їздах. Значна частина роботи відповідального секретаря і співробітників апарату саме і складалася з підготовки і подачі документів у визначені органи, в адміністрацію президента.
Переважна більшість членів спілки, композиторів і музикознавців мають іншу точку зору. Що ж, кожен з нас має на це право. Однакову — помилкову, на мій погляд — точку зору щодо цих питань мала комуністична влада, потім влада Леоніда Кучми і так звана демократична влада (подивіться на нещодавні укази нового президента!). Виявляється, що кожній із них слід таким чином поділяти митців на наближених, близьких, рідних та «інших», точніше — чужих. Запитую: чи можливе скасування почесних звань і державних відзнак для творчих особистостей у нашій країні? Відповідаю: навряд чи, оскільки цього не бажає переважна більшість діячів культури і мистецтв, тому що вони одержують свої 40—60% до зарплати. Та й влада подібним способом або наближає, або віддаляє творців від себе.
У контексті цієї абсурдної гри з вищестоящими, яку вони самі собі й вигадали, пропоную на 60% підвищити зарплати всім діячам культури і мистецтв, котрі працюють у державних установах і організаціях, незалежно від того, мають вони почесні звання чи ні. Таким чином, той, хто його має, одержить свої рідні 60%, а решта, які без звань, теж одержать 60%, не чекаючи своєї черги у списках на одержання нагород. Результат держава відчує миттєво, і суспільне «значення» державних відзнак відкриється усім і відразу. Усі ці «державні прізвиська» їхні володарі самі викинуть геть без жодного жалю.
Наталя СУМСЬКА, народна артистка (пропонує припинити систему таємного поділу):
— Звання — це як знак якості, а до нього всі прагнуть. Знаю одну свою колегу, у котрої немає звання, то вона у настінному календарі сама собі його «присвоїла»... І до всього ще й приписала, що вона «лауреат Ленінської премії»! Зрозуміло, не всім вдається зіграти три-чотири десятки блискучих ролей. А щоб тебе помітили, хочеться кожному. Наш директор театру любить повторювати: «У нас у театрі 100 зірок!». Так не буває! На чиї спектаклі прагне потрапити глядач, ті для нього і зірки, а провідних акторів у театрі п’ять-сім від сили. І було б несправедливо, якби вони не мали відзнаки. З нею стаєш вимогливішою до себе, але не до інших. Від того, що в мене з’явилося звання, я не почала вимагати у поїздках СВ вагон або найкращі номери в готелях. Звання — це наш бренд.
Може, варто переглянути саму систему, тобто потурбувати тих, від кого залежить принцип «роздачі»? Звання підписують номенклатурщики, котрі не мають нічого спільного з мистецтвом. Я сама пережила неприємні відчуття у 2000-му. Якось вранці приходжу в театр, мене вітають, а ввечері виявляється, що в них зі списками «щось не склалося» (може, перебір вийшов?), і моє прізвище викреслили... Я таки звання отримала, тільки наступного року. Щоправда, досі ця система для мене залишилася незрозумілою. Може, варто припинити сам спосіб таємного поділу?
Олена ФІЛІП’ЄВА, балерина, народна артистка (вважає, що звання додає танцюристу впевненості на сцені):
— В усьому світі не існує поняття «звання». Те, що їх присуджували у Радянському Союзі, для мене слугувало планкою, було до чого прагнути. Здавалося, одержати звання — означає заслужити пошану. Вважаю, що такий стимул і зараз потрібний. Звання додають відповідальності, з’являється внутрішнє зобов’язання — бути відповідним. Це зовсім не означає, що я ходжу по театру, задерши носа: «Я народна артистка!». Водночас помічаю, як зі мною, шанобливо підморгуючи, вітаються молоденькі дівчатка з кордебалету. З отриманням звання з’являється усвідомлення, що ти чогось домігся у своїй професії, потрапив у середовище найкращих. Сиплються всілякі запрошення: брати участь в урядових концертах, на прийомах у посольствах. Це показник того, що тебе цінують, що ти стаєш представником країни. Я в цьому бачу і можливість розширити коло спілкування — приємно і престижно знаходитися серед успішних людей.
Коли говорять про скасування звань, відразу уявляю, що віднімуть звання не в мене, а у ветеранів сцени. У людей, котрі своєю працею і стараннями заслужили їх.
У світі немає звань, але є найвищий ступінь оцінки — етуаль, зірка. Вважаю, якщо ми так прагнемо підлаштуватися під чужі стандарти, тоді чому б зарплату не сплачувати своїм зіркам за світовими мірками? Подивіться, як живуть зірки на Заході і як у нас. Руйнувати, вибачите, просто нерозумно. Особливо, якщо нічого не можуть запропонувати натомість.
Давид ЧЕРКАСЬКИЙ, заслужений діяч мистецтв (найвище звання — «міжнародний артист):
— Смішно, коли від звань відмовляються. Я б теж міг відмовитися, але не розумію — навіщо? Якщо ти не просив, а тобі раптом дали, то це — як гроші, значить заробив. Щоправда, звання потрібно відпрацьовувати. Хотів би дорожити своїм званням, але не знаю, як. Хоча ні, коли намагаюся сподобатися жінці, кажу: «Я не народний, я давно вже міжнародний!». І бачу, жінка починає дивитися на мене із захопленням.
Заохочувати треба людей достойних. Публічних людей побачити неважко: співаки, артисти, танцюристи... Хто приносить радість — тим і давати. Добре артистам балету, вони отримують звання у 25 років, коли ще не втрачене відчуття щастя. З режисерами і кінематографістами більш сумно, складно і заплутано. Напевно, хтось професійно має відслідковувати їхні досягнення.