Чи перспективно в Україні видавати японську літературу? — цікавилася я у видавців. Серед нарікань на вкрай несприятливу ситуацію почула у відповідь і таке: «Авторів, популярних у цілому світі, люблять і в Україні. Ми не ізольована від світової культури країна». Колись були ізольовані, але тепер, мабуть, уже ні? Жодної цензури чи іншого роду перепон. Чомусь тільки переслідують фантомні болі — так, ніби ми ще й досі за завісою, і когось не можна перекладати. Нових перекладів з’являється обмаль, ті тексти, що виходять, часто вже добре відомі читачам: колись читали і, як правило, російською.
В Україні сучасної світової літератури державною мовою так мало, що назви можна перелічити. Трохи більше, звісно, з європейських мов. Однак сьогодні поговоримо про те, що можна почитати з японської літератури. З 2000 року в Україні вийшла антологія японської поезії у «Дніпрі», ще два томи поезії — у «Факті», Я.Кавабата і К.Абе — в «Основах» і два романи Х.Муракамі — у «Фоліо». Все.
Поза тим, О.Микитенко, головний редактор журналу іноземної літератури «Всесвіт», що організував у
2004-му «Рік Японії у «Всесвіті», називає здобутки останніх років майже інформаційним проривом: «Прекрасні антології поезії, а також вихід чотирьох томів прози за чотири роки — це видатна подія для України». О.Микитенко підготував для нас історичну довідку про переклади з японської у ХХ ст., ознайомившись з якою, можна легко погодитися з вельмишановним редактором. Заради справедливості зазначу, що не «Всесвітом» єдиним. Для повноти картини треба згадати ще видавництво «Дніпро», яке видавало в радянські часи переклади з японської, — у базі даних японської літератури іноземними мовами, що на сайті Японського фонду, наведено до десятка книжок від цього видавництва за 1970–1980-ті рр. Але де їх тепер купиш?
Ізольованість для національної культури — це неможливість проникнення інформації як назовні, так і всередину. Сьогодні у нас більше нарікають на те, що в світі не знають про справжню сучасну Україну. А що знаємо ми про цей світ? Скажімо, про Японію? Басьо, Абе, Кавабата і Муракамі. Тимчасом, на американському сайті «Амазон» можна побачити близько тисячі книжок, які стосуються японської літератури (переклади або дослідження), виданих переважно за останні 20 років. Їх можна придбати хоч зараз. Можна зазирнути в базу даних японців, де за російською мовою значиться 1632 назви, а за українською — 132 (серед яких 25 японських казок, що вийшли одним збірником, а також 18 оповідань зі збірки Р.Акутагави).
Парадоксально, але українські письменники активніше відкриваються світові, їх тепер потроху видають на Заході. Навіть у Японії 2005 року вийшов збірник, підготовлений за антологією сучасної української новели В.Даниленка «Квіти в темній кімнаті».
Спробуємо з’ясувати, чому наші видавці не беруться за нові імена, а слідують давно протореними стежками, хто для нас перекладає японську літературу і чи можемо сподіватися на новинки в майбутньому.
Героїв небагато
Японська перекладна література в Україні відбулася, по суті, завдяки кільком японістам (І.Дзюб, Г.Турков, М.Федоришин, І.Бондаренко, І.Дубінський) та видавцям. Це якщо говорити про роль особистості в історії.
За відсутності великих видавництв і масштабних накладів, значними видаються й індивідуальні зусилля. Починаєш цінувати окремі видання, поодиноких перекладачів. Тут багато залежить від їхнього смаку, ініціативності, самовідданості.
Про подібну ситуацію в Японії, до речі, розповідає в одному з інтерв’ю професор славістики Токійського університету Міцуйосі Нумано. Сучасну російську літературу, каже він, у Японії сьогодні видають маленькі видавництва. І велику роль у цьому відіграє особиста ініціатива: якщо хтось із перекладачів захоче щось перекласти і домовиться з видавництвом, то лише так книжка знайде свого читача.
Коли роль особистості є такою важливою, як в українській японістиці, незайве замислитися, хто прийде на зміну цим перекладачам-ентузіастам, що працюють ще з 70-х років. «Факт» наразі задоволений співпрацею з І.Бондаренком, «Фоліо» — з І.Дзюбом, який переклав Муракамі. Потроху молодих перекладачів залучають «Всесвіт», «Юніверс», «Фоліо». Видавці філософськи зауважують, що хорошого перекладача з будь-якої мови знайти проблематично. При цьому всі визнають, що японістів надзвичайно мало, але гострої проблеми в цьому не бачать. Та й справді, якщо видавати одну-дві нові книжки на рік, то які можуть бути проблеми?
От тільки Дубінський бідкається: «Зо два десятки університетів уже навипускали кількасот дипломованих японознавців, проте молодих імен перекладачів не з’являється (до речі, з тих, хто працює нині, японіст за освітою лише один). Наймолодші з нас ось-ось розміняють шостий десяток. Скоріше за все, художній переклад із японської на українську мову невдовзі зникне назавжди. Звичайно, цього не помітять у Японії, бо там творять для свого народу й не переймаються славою в «західних варварів». Навряд чи помітять і в нас».
Мода на екзотичних японців
Продовжуючи тему ізоляції. Японська острівна культура сьогодні вже невіддільна від великого світу і перебуває під впливом західної, точніше американської, цивілізації такою ж мірою, як і західна культура відчуває інтерес до Японії. Згадайте світову славу японського кіно та аніме — бодай постаті Т.Кітано та Х.Міядзакі. А з іншого боку — голлівудські постановки останніх років «Убити Білла», «Спогади гейші», «Останній самурай» та фільми жахів, які часто є римейками японських стрічок. Можливо, саме завдяки кіноіндустрії мода на японське докотилася й до нас. Хто не помітив — суші вже можна скуштувати і в Києві.
Звісно, все це зразки масової культури, для якої дуже сприятливими є відкриті кордони і глобалізація. Голлівуд експлуатує образ гейші і самурая, такий собі лубок, який має мало спільного з сучасною Японією. «Самураїв у Японії вже давно немає, їх можна знайти лише в луна-парках як атракціон чи в фільмах, дія яких відбувається кілька століть тому», — пише М.Нумано. Він каже, що така орієнтальна екзотика має мало стосунку до справжньої Японії. Про зміну в сприйнятті японської літератури свідчить різна позиція двох нобелівських лауреатів Я.Кавабати (1968) і К.Ое (1994).
У своїй Нобелівській лекції «Народжений красою Японії» («Уцукусії ніхон но ватасі») Кавабата так чи інакше відбиває очікування західного світу щодо літератури Країни вранішнього сонця — вона має бути Іншою. Нумано припускає, що якраз за своєрідну японську естетику Кавабата й отримав премію і обережно зауважує, що сьогодні критики могли б звинуватити цього письменника за таку історичну позицію в орієнталізмі.
Назва лекції Ое пародійно обігрувала назву виступу його попередника: «Я з двозначної (невизначеної, нечіткої і т.ін.) Японії» («Аїмаї на ніхон но ватасі»). Трохи кострубато назва лекції звучить і по-японськи. Якщо Кавабата виокремив Японію в категорію «гарна» чи «вишукана», чим відділив її від усіх інших літератур, яким невластиві такі однозначні характеристики, то Ое заявляє, що немає вже тієї «краси», з якою письменник міг би ідентифікувати себе, а є лише «двозначна» Японія. Ця більш відкрита до світу позиція символізує ту обставину, що японську літературу почали сприймати як просто літературу чи як один з нормальних різновидів сучасної світової літератури, а не як екзотику.
Професор Нумано — японський славіст, що багато працює в Росії. Разом із Г.Чхартішвілі він у 2001 році підготував антологію сучасних японських авторів. Вона мала заповнити лакуну, що виникла в нашому сприйнятті Японії. Адже радянські японісти перекладали переважно класику — давніх і середньовічних авторів, аби уникнути сучасності та ідеологічних проблем, із нею пов’язаних. Тоді практично під забороною був ультраправий мілітарист, «реакційний самурай» Юкіо Місіма.
А вже коли зникли всі ідеологічні заборони, в російському перекладі з’явився, крім Місіми, лише Х.Муракамі, решта японської літератури залишилася невідомою, нарікав п’ять років тому японський професор.
До нас інтерес до всього японського прийшов опосередковано — через Росію (включно з мережами ресторанів), і реалії п’ятирічної давності звучать для України все ще актуально. У нашому клінічному випадку навіть на видання Х.Муракамі кошти виділив Японський фонд. Та й вийшли два романи у харківському «Фоліо» загальним накладом всього 3 тис. примірників. «Продаються не гірше, ніж, наприклад, сучасні українські автори — хоча ажіотажного попиту не мають», — кажуть у видавництві.
І. Дубінський розповів, що з першим перекладом Ю.Місіми довелося чекати, а вже за п’єсу «Маркіза де Сад» його спонукав узятися режисер А.Приходько. Вистава йде в київському театрі ім. Франка. Потім зі своїми перекладами Дубінський звернувся до «Фоліо», підказавши ідею видати окремим томом твори відомого японця. На вересень видавництво обіцяє книжку, хоча переклади Дубінського до неї не увійдуть. Представник «Фоліо» зауважив, що «над Місімою працювали молоді перекладачі».
У вересні на нас чекає прем’єра ще одного спектаклю за п’єсою «Маркіза де Сад». Режисер В.Тікке із санкт-петербурзького театру «Балтійський дім» ставить її в харківському театрі «Березіль». Перекладач п’єси І.Дубінський іронізує: «Цікаво, це прояв моди на японське?». Напевно, за російським сценарієм. Адже в нас так само, як і нещодавно в Росії, крім японської класики, добре знають лише Кавабату, Місіму та Абе, якого Г.Чхартішвілі колись влучно назвав «класиком радянської літератури».
Невеликі апетити українців
Чомусь не йде з голови думка про інформаційний прорив із чотирма томами японської прози за чотири роки для 47 млн. населення. О.Микитенко, звісно, зробив абсолютно реалістичний коментар, після чого додав: «Інша річ — наскільки такі масштаби видання японської літератури в Україні відповідають сьогочасним потребам і запитам читачів та українського книжкового ринку і взагалі української культури в її перспективах».
Зі станом нашого книжкового ринку все зрозуміло, а що з перспективами?
Досвідчений редактор вважає, що через те, що люди тепер взагалі мало читають (їх увагу забирає телебачення, Інтернет, поп-шоу), книжковий ринок заповнений низькопробною російськомовною макулатурою, а державної системи книгорозповсюдження давно немає і реальної державної допомоги українським видавцям не світить, нереально ставити питання про збільшення видань японської літератури українською мовою. На його думку, можна сподіватися хіба що на «розкручені» імена на кшталт Муракамі або окремі видання за реальної підтримки японських і українських державних інстанцій.
У видавництві «Юніверс», що готує до друку в наступному році твори перших своїх японських авторів (не дивуйтеся: Я.Кавабату в перекладі Івана Дзюба та Мацуо Басьо в перекладі Володимира Панченка), настрої аналогічні: «Тепер не випадає багато планувати, оскільки становище для книжкової справи не дуже сприятливе. Потрібні кошти, а з іншого боку — прилавок. Зараз основна проблема з тим, що просто немає книгарень. У Києві раніше їх було 108, а зараз залишилося десь із десяток. Видавництво ж не може бути успішним, друкуючи тираж в одну-дві тисячі в такій великій країні, як наша.
Якби був видавничий процес, то тоді почали б інтенсивніше писати і перекладати. А процесу немає, бо немає книгарень. Ми навидавали Валері, Жаккотте, Ередіа, Малларме, Мішо — якби раніше, то цей наклад в одну тисячу примірників розлетівся б!
З мого досвіду, найперша проблема — відсутність книгарень, друга — тиск російської книжки. Треба оподаткувати російську книжку – так, щоб вона коштувала на 100% більше. Потрібна агресивна мовна політика, росіяни ж агресивно йдуть сюди».
Складно сказати, хто більше винуватий у тому, що в нас мало японських перекладів: читачі, які мало читають, чи видавці, які орієнтуються на безпрограшну класику та авторів, добре знайомих з російських перекладів. А може, й справді, проблема в книгарнях. Тільки що там будуть продавати і хто перекладатиме для 47 млн. українців, якщо завтра раптом зникне ця об’єктивна перешкода на шляху до читача?
І про головне: є, звісно, й російські переклади. Ними й задовольняються ті, хто хоче чути голоси сучасної Японії.