Михайлол Мельник. Театр одного актора «Крик».
Спектакль «Парфумер». |
З висот нинішнього «Березілля» можна було охопити панораму українського театрального життя, втім дещо суб’єктивну, оскільки значна частина показаного на фестивалі ландшафту виявилася жолдаківською. Цей «епатажний з епатажних» буквально заполонив собою останній фестивальний тиждень, так що навіть до Воскресіння Христового завсідники «Березілля» наблизилися на жолдаківській ноті. От якби фінішувати фестивальною перлиною — спектаклем «San-ctus» за новелою Е.-Т.-А.Гофмана (режисер Дмитро Богомазов) — гармонія між дійством театральним і дійством релігійним була б повна. А так вже дисонанс вийшов.
«Sanctus» був вже приємним сюрпризом другого фестивального тижня. І команда підібралася ефектна, й історію режисер вибрав зворушливу та натхненну — про юну співачку Беттіну, яка втратила голос. У результаті постановка виглядала філософською притчею на тему народження голосу з духу музики або навіть перетворення матеріального на духовне, коли звичайні легені, голосові зв’язки й гортань народжують голос незвичайної краси.
Беттіна (Оксана Батько) стала жертвою комерціалізації вокалу — вона співала скрізь і всюди: на званих вечорах, засіданнях дамських добродійних товариств та інших фешенебельних заходах на кшталт того, як теперішні зірки співають на футбольних матчах. Якось Беттіна втекла з церкви під час виконання «Sanctus», аби встигнути на чергову «тусовку», і втратила голос. Гофманівська новела в обробці Валерія Мамонтова перетворилася на дискусію на наболілу тему комерціалізації вокального мистецтва й мистецтва взагалі.
І справа тут навіть не в тому, для багатих чи бідних призначене шоу мистецтва, а в тому, що мистецтво не може зводитися до шоу. Саме це намагається довести капельмейстеру-шоумену (Олександру Бондаренку) і надокучливому скептику-лікарю (Остапу Ступці) перебинтований з голови до ніг сусіда Беттіни по палаті — романтичний Дмитро Лаленков. (Як бачите, у цьому спектаклі зібралися актори з різних театрів.) У фіналі щире, натхненне мистецтво перемагає кон’юнктурне «псевдо», й герої спектаклю разом із зціленою Беттіною співають «Sanctus». Сталося...
Львівський театральний про-стір був представлений на двох останніх тижнях фестивалю спектаклями «Театру в кошику» і Духовного театру «Воскресіння». Але справжньою естетичною подією можна назвати лише першу постановку — свого роду західноукраїнську баладу за мотивами «Украденого щастя» Івана Франка. Термін «балада» вжито не випадково — спектакль «Театру в кошику» досить парадоксально нагадував «Іспанську баладу» Фейхтвангера з її пристрастю, настояною на розпачі й смерті.
Класична п’єса в цій постановці заговорила пронизливою, жагучою, баладною мовою. Пристрасті пі-дігрівав барабанний бій— актори відстукували ритм страждання і смерті й очищення через страждання і смерть, присмачений тягучим жіночим співом. Режисер Ірина Волицька навмисне переповнила спектакль музикою й танцем, так що він перетворився на музично-хореографічну мініатюру на тему навіть не вкраденого щастя, а вкраденої пристрасті. Особливо ефектно виглядав демонічний Михайло (Володимир Губанов), який дещо померкнув у спектаклі Духовного театру «Воскресіння».
Взагалі «Березілля-2001» вирізнялося підвищеною музичною сприйнятливістю. Найяскравіші спектаклі фестивалю були музично-драматичними, а в рамках проекту «Нова опера України» в Будинку органної й камерної музики відбувся концерт відомого вітчизняного композитора Михайла Шуха. Власне кажучи, назва «Нова опера України» не відповідала суті проекту, оскільки композиторська діяльність Михайла Шуха далека від оперної. Як зізнавався сам композитор, його більше цікавить театр звуків, ніж театр людей. В Органному будинку відбулася прем’єра шухівського реквієму «Lux aeterna» на канонічні латинські тексти й вірші російських символістів. Стихія Михайла Шуха, автора численних органних мес і духовних концертів, — сакральна музика.
Актор і режисер Михайло Мельник — співзасновник «Березілля» і фундатор Театру одного актора «Лемент» (Дніпропетровськ) — приїхав на фестиваль із постановкою за мотивами роману Патрика Зюскінда «Парфумер», який наробив галасу. Історію в цьому романі викладено, м’яко кажучи, трохи моторошну — парфумер вбиває молодих дівчат, щоб досхочу надихатися їхнім запахом і поповнити свою ароматну колекцію. Щоправда, у Зюскінда жах того, що відбувається, пом’якшується дещо анекдотичною манерою викладення, начебто автор шепоче на вухо читачеві: «Я тебе все лякаю й лякаю, але тобі не моторошно, чи не так?». У мельниківській постановці жодного світлого променя іронії в темному царстві парфумерного жаху не залишилося, так що глядачу довелося сприйняти все всерйоз і не на жарт злякатися. А раптом «геній і лиходійство» — речі сумісні, й інакше бути не може? Може, якщо не втрачати світлої іронії й почуття гумору. Словом, «він лякає, а мені не страшно», як говорив Лев Толстой про свого молодшого сучасника.
«Березіллю-2002» хотілося б побажати повернення до милого, доброго космополітизму. Якщо уже фестиваль називається міжнародним, то повинен відповідати. Назва зобов’язує...