НАД ПРІРВОЮ ПРИСТРАСТЕЙ

Як можна сьогодні зіграти «Отелло», щоб це не сприймалося як віджила архаїка чи бездумний авангард? Постановочна група (режисер — заслужений артист України Віталій Малахов, «автор ідеї» — народний артист України Анатолій Хостікоєв) і насамперед виконавці головних ролей — Отелло (А.Хостікоєв), Яго (народний артист України Богдан Бенюк), Дездемона (Оксана Батько), втікають від банальних стереотипів, від трагедії в чистому вигляді, переводячи тон сценічної розповіді в іншу площину, міняючи високу ноту драматизму на певною мірою повсякденну розповідь, інколи навіть іронію стосовно звичного. Трагедія звучить пронизливіше, якщо до неї підводять мимоволі, ненав’язливо, коли вона виникає, можна сказати, на порожньому місці. Спектакль будується на протистоянні двох людських іпостасей, уособлюють які Отелло і Яго. Любов до Дездемони в цьому спектаклі є лише нагодою «побродити» у малоосвітлених лабіринтах людських душ. Може, трохи недбало зіграно сцени кохання. Здається навіть, що кохана заважає Отелло, тому він прагне якомога швидше «закінчити» кохання, аби зосередитися на головному, помилково вибраному за головне. Початок спектаклю дає загальну установку. Спокійний, упевнений Отелло сидить на стільці на авансцені, він не відчуває потреби остерігатися. Все відбувається у нього за спиною. «Наше тіло — це сад, а садівник — то наша воля». І лиха воля Яго, спонукуваного заздрістю, перетворює життя Отелло на пекло, довірливість і відкритість Мавра поховані зусиллями генія лиходійства.

У спектаклі, зробленому дуже грамотно, з режисерського погляду, багато цікавих образних метафор, які переводять сутичку героїв у розряд узагальнень. Підлість, ревнощі, чистота стали розхожими синонімами Яго, Отелло та Дездемони, набувають реальних обрисів, і страшний результат їхньої взаємодії. Сценографія спектаклю (Антон Лобанов) образна й конструктивна. Вона — камертон ідеї. Усе легко міняється, трансформується, ніби й не предмети це, а їх кістяки, міцні і крихкі водночас, їхній вигляд ніби підтверджує думку про мінливість природи речей, про багатомірність сприйняття подій. Усе в сірих тонах, ніби вишукані мережива, постарілі з часом, присипані пилом століть. І пишні костюми. Фантазія художників (Олена Богатирьова, Тетяна Соколова) буйствує у вихорі венеціанського карнавалу. Зміна костюмів ілюструє стан персонажів. У яскравому вбранні з переливами і відблисками буде Отелло лише тоді, коли розквітне його кохання, коли захоче він повною мірою відчути себе молодим і щасливим. Але на початку й у фіналі — він у чорному. Одяг Дездемони теж «грає» стан героїні. Лише костюм Яго залишається однаковим, навіть візуально констатуючи незмінність його внутрішньої суті. Музика спектаклю (Іван Небесний) позбавлена ілюстративно супровідної функції. Партитура дії розписана під музику, вона в тканині спектаклю, дає оцінку подіям, майстерно відтворює потрібний настрій. Дивовижне поєднання шумів, звуків, тем, мелодій породжує одночасне відчуття старовини та сучасності музики. Вона стає звуковим вираженням ідеї всього спектаклю, яке намагається зробити давні події трагедії Шекспіра позасучасними і розповісти, що зрада і підлість не мають терміну давності.

Незаперечна удача, що визначила успіх спектаклю, — дует головних виконавців А.Хостікоєва і Б.Бенюка. О.Батько веде свою роль тонко, проникливо, вдало відходячи від звичності образу ніжної венеціанки, надаючи характеру природності, вносячи нотки сучасного звучання в почуття Дездемони. Та все ж головне протистояння: Отелло — Яго. Зіграність цього акторського дуету знову дала привід для замилування. Лише один раз вони емоційно збилися на інтонації Дон Кіхот — Санчо Панса, але в основному актори на високому рівні провели потужний поєдинок світовідчувань Отелло і Яго. Їхні дуетні сцени — свідчення справжньої майстерності, а сцена смерті Дездемони, традиційно найскладніша у вирішенні постановки «Отелло», гідна ввійти в енциклопедію сучасного театрального мистецтва. Хостікоєв грає найскладнішу людську еволюцію Отелло, простежує стан потужного чоловіка, котрий перетворюється з упевненого, щасливого і мудрого воїна на подобу людини, яка втратила здатність керувати собою, своїми емоціями, почуттями, на повністю зруйновану особистість. Палітра характеру Яго багатомірна. У Яго Бенюка намішано такий коктейль почуттів! Актор балансує над прірвою пристрастей. Не примітивний лиходій, а майстерний знавець людської природи, — смикаючи за потрібні ниточки, вибудовує він свою лиховісну маріонеткову виставу. І як прикро, що перетерта нитка лише однієї бунтівної маріонетки ламає всю створену картину. І Яго зривається в безодню услід за Дездемоною. І дуже скоро туди зірветься Отелло. І заструменить у його руці кривавим слідом червона злощасна хустка...

Аналізуючи будь-який спектакль, заведено докопуватися, про що ж він, для чого створений, як впоралися із поставленим завданням його творці. У цьому плані «Отелло» театру ім. І.Франка — спектакль особливий. Тут мистецтво постає у справжньому своєму вияві. Просто і зрозуміло відповідаючи на вічні запитання, спектакль залишається справжнім театральним видовищем, яке насамперед дарує глядачам естетичну насолоду від режисерських знахідок, сценографії, музики, акторської гри, органіки та щирості.