НА ЗАДВІРКАХ

Ця виставка стала криком душі, намаганням привернути увагу державних структур до катастрофічного стану реставраційної галузі, а отже, й до Музейного фонду України — нашого національного багатства, порівняно з яким, на думку спеціалістів, міфічне золото Полуботка — лише краплина в морі.

Людство з кожним днем усе більше усвідомлює цінність пам’ятників, розуміє їх як спільне надбання і визнає відповідальність за їхнє збереження для прийдешніх поколінь.

Венеціанська хартія

Процес реставрації дуже складний, а кожний мистецький твір неповторний, і тут не можна говорити виключно про ремесло. Крім спеціальної освіти потрібен великий досвід роботи, неабияка любов до творів мистецтва, терпіння й посидючість. І щоб була тверда рука, бо працювати доводиться під мікроскопом зі скальпелем у руках. І треба вміти наперед бачити результати своєї роботи.

Зарплатня реставратора і в застійні часи була мізерною, а нині ще менша: у художника-реставратора вищої категорії — 128 грн. 40 коп., у фахівців зі спеціальною вищою освітою — 80 грн. До того ж праця реставратора дуже небезпечна для здоров’я: вони щодня мають справу з речовинами, віднесеними до розряду канцерогенних. Реставратори Західної Європи, Америки мають запобіжні засоби, зокрема спеціальне витяжно-вентиляційне обладнання, про яке наші фахівці навіть не мріють. А тим часом в ННДРЦУ є фахівці, які працюють тут по два, три і більше десятирічч. Це — подвижники. Та про них — згодом.

— Щоб у первісному вигляді відновити те, що було зруйновано під впливом часу, пошкоджено або спотворено, — розповіла Світлана Олександрівна Стрєльнікова, — потрібні зусилля різних спеціалістів. У реставраційному центрі (а він, крім Києва, має філіали у Львові, Одесі, Харкові) працює близько 200 художників-реставраторів, хіміків, фізиків, біологів, рентгенологів, кліматологів, істориків, мистецтвознавців. Є серед них кандидати й доктори наук. І переважна більшість наших працівників — жінки. Їхня висока кваліфікація й професійна майстерність визнана в Америці, Австралії, Франції, Польщі, Німеччині (зокрема вони реставрували експонати Дрезденської картинної галереї).

Практична й науково-дослідна робота в реставрації невіддільні. Визначити рік народження твору, прізвище автора, школу — це провести наукове дослідження. Вивчаючи техніку старих майстрів, технології створення пам’яток, причини їх старіння та руйнації, ми розробляємо методи запобігання цим процесам. І це дуже актуально у всьому світі. Ведемо також питання музейної кліматології, біологічного режиму фондів. У нас виховуються наукові кадри і, по суті, центр став Інститутом підвищення кваліфікації фахівців, котрі працюють у всіх реставраційних організаціях держави.

Можемо стверджувати, що в Україні створено вітчизняну школу реставрації з високими етичними нормами й принципами. Ми можемо ділитися й вже ділимося своїм досвідом на міжнародному рівні. Міжнародні науково-практичні конференції з проблем реставрації стали проводитися саме з ініціативи нашого центру. Наступна має відбутися 2001 року в Києві...

Щоб привернути увагу владних структур до реставраційної галузі, було розіслано 320 запрошень — урядовцям, парламентарям, банкірам. Виставка за підбором експонатів (понад 500 творів мистецтва) задовольнила б будь-якого, навіть пересиченого, естета. На ній були представлені видатні твори різних континентів — від Нідерландів до Єгипту, Китаю, Японії, і різних епох — від IV—I ст. до н.е. і по XX ст. включно. Живопис, графіка, кераміка, майоліка, металеві вироби, стародруки, пергаментні письмена, тканини... Сподівалися побачити серед запрошених, зокрема, Миколу Жулинського та Леся Танюка, сподівалися, що їхнє палке слово на захист (хай, не реставраторів, — хоча б Музейного фонду України!) буде почуте високими посадовцями. Але ніхто із запрошених посадовців на цю унікальну виставку не прийшов.

Світлана Олександрівна мала намір ознайомити шанованих гостей не лише з відродженими шедеврами, а й з самим процесом реставрації. Адже майстерні поруч — на подвір’ї Музею російського мистецтва, у колишніх конюшнях знаменитого цукрозаводчика Терещенка. Та не будемо грішити: давно не ремонтовані «конюшні» — найреспектабельніша частина центру.

Якщо кінематографістам — вітчизняним чи зарубіжним — спаде на думку знімати кінофільм з епохи післяреволюційної руїни в СРСР, то кращого місця, ніж приміщення ННДРЦУ, годі й знайти. По-перше, дуже зручна «географія» — у самісінькому центрі столиці. Тож не треба кудись їхати в глибинку в пошуках занедбаних околиць. Майстерні на відстані якихось ста кілометрів від пам’ятника Тарасові Шевченку, що стоїть у парку навпроти червоного корпусу Національного університету.

А якщо потрібно зняти середньовічні каземати або карцери, в яких гинули українські правозахисники, то підійдуть приміщення, де реставруються меблі та вироби з металу (зокрема столярна майстерня — там є загроза, що підпорна кам’яна стіна може завалитися — та фотолабораторія). Це теж у центрі столиці — на знаменитому Андріївському узвозі, трохи нижче сяючого золотом шедевра Растреллі — Андріївської церкви.

Та найголовніше — «по-друге». Кінематографістам навіть не потрібно ніяких допоміжних декорацій для вищої достовірності розрухи, бо все є в натурі. І це не лише видно кожному і неозброєним оком, а й підтверджено документами. Світлана Олександрівна Стрєльнікова (треба віддати належне її волі, терпінню й наполегливості) звернулася до вчених Інституту мікробіології та вірусології НАН України. Співробітники відділу біопошкоджень ННДРЦУ спільно з науковцями інституту обстежили 18 реставраційних приміщень і дали експертну оцінку за підписом професора Н.М.Жданової і завідуючої випробувальною лабораторією грибостійкості технічних виробів та матеріалів В.М.Борисової. Як виявилося, всі приміщення ННДРЦУ заражені грибами-біодеструкторами — біологічними шкідниками, які руйнують будівельні та целюлозовмістні матеріали (зокрема папір), шкіряні вироби, заражують повітря. Ідентифіковано понад 40 видів грибків, серед яких є патогенні, токсикогенні й навіть такий вид, що має канцерогенні властивості. І вони дуже небезпечні для здоров’я людей. І ніяка дезінфекція, ніякий «косметичний» ремонт тут не допоможуть, бо, як твердять учені, «атмосферна волога та грунтові води надходять усередину приміщень» (напівпідвальних, без фундаменту. — Н.П.) «і таке порушення гідроізоляції призводить до змін вологовмісту конструкцій і розвитку біодеструкторів». Лише капітальний ремонт з перебудовою всіх приміщень може зарадити справі.

Та повернемося до природних декорацій для кінематографістів. Отож, проби бралися:

«З фарби, що відшаровується великими шматками (5—15 см); з плям бурякового кольору; з осипань завглибшки 3 см; зі штукатурки, що здувається, пузириться, з великими плямами сірого нальоту; із кратероподібних(!) утворень в результаті розриву штукатурки; з коричневих плям та великого кратероподібного(!) пошкодження; зі штукатурки, що відшаровується, «пузириться»; зі здуттів та відшарувань; з білих пухирців фарбового шару...»

Одне слово, картина вельми мальовнича.

Ну, а чим дихає в цих заражених приміщеннях наша інтелектуальна еліта, яка невтомно примножує національне багатство України, живучи на мізерну зарплатню? В одному з приміщень учені виявили в 1 куб. метрі повітря 2.941 КУО (тобто колонієутворюючих одиниць — життєздатних спор і фрагментів міцелію, які можуть «породити» безліч собі подібних). Так ось такий «нафарширований» мікрогрибами 1 куб. метр повітря проходить через легені людини за одну годину! А за вісім робочих годин їх буде більш як 23,5 тисячі. А за місяць, рік?

«Перебування людей у таких заражених приміщеннях, — робить висновок Валерія Миколаївна Борисова, — як постійно, так і деякий час, небезпечне, особливо в умовах послабленого імунітету мешканців Києва, внаслідок екологічних змін, пов’язаних з чорнобильською катастрофою».

Те, що після Чорнобиля реставратори опинилися в особливо небезпечних умовах, добре зрозуміло колишнє керівництво Київської міської ради. І 15 серпня 1986 року її виконком прийняв рішення «знести прибудови на подвір’ї будинку № 11, по вул. Рєпіна (нині Терещенківська. — Н.П.), що знаходяться в аварійному стані», а на тому місці побудувати виробничі приміщення Державної науково-дослідної реставраційної майстерні загальною площею 2500 кв. метрів. Були задіяні проектні, будівельні організації, визначено джерело фінансування. Новосілля реставратори мали відсвяткувати в 1987 році.

Чому цей проект так і не був здійснений, і намагається з’ясувати нині Світлана Олександрівна. І ось ці, так і не знесені прибудови, площею 794 кв. м (це Терещенківська, 11б та 11в), розпорядженням Київської міської держадміністрації (від 26.07.96 № 1194) як «садиба з нежилими будинками» були передані в «оперативне управління» щойно створеному Київському інвестиційному агентству. І тепер ця державна небюджетна установа (а отже, комерційна), за якою, крім того, закріплений престижний 5-поверховий будинок по Терещенківській № 11 площею 4 тисячі кв. метрів і приміщення якого агентство здає в оренду, щомісяця виставляє ННДРЦУ, державній установі, рахунок за утримання приміщень (нагадаю: саме за ті, що мали бути знесеними 1986 року), за землю, на якій вони розташовані, та ще й за розцінками, що діють для госпрозрахункових установ!

Але ж цим розпорядженням, яке підписав перший заступник Київської міської держадміністрації (а нині мер Києва) О.Омельченко, порушено Указ Президента від 11 жовтня 1994 року, яким центру надано статус національного. Нагадаємо п.2: «...статус національних надається закладам культури, майно яких перебуває у загальнодержавній власності». А в положенні про національний заклад (установу) сказано: «Органам державної виконавчої влади не передавати закріплене за національним закладом (установою) України майно, що перебуває у загальнодержавній власності, будь-яким органам, підприємствам, установам, організаціям».

Чому ж так сталося, що загальнодержавна власність — приміщення ННДРЦУ — в документах перетворилися на «садибу з нежилими будинками»? Процитую розпорядження від 26.07.96 р. № 1194 «Про внесення змін до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 01.07.96 р. №1015: «Враховуючи план розміщення нежилих будинків садиби по вул.Терещенківській, 11, як єдиного господарського комплексу... закріпити на правах оперативного управління за Київським інвестиційним агентством садибу з нежилими будинками № 11а, № 11б, № 11в, по вул.Терещенківській...»

Але ж ці прибудови б та разом з будинком по Терещенківській, 9 «становлять єдину науково-виробничу інфраструктуру з налагодженою взаємодією всіх науково-дослідних та науково-реставраційних підрозділів» ННДРЦУ, а зовсім не інвестиційного агентства, і становили, починаючи з 1938 року, коли були засновані майстерні.

Світлана Стрєльнікова та колектив реставраторів зверталися з листами-проханнями виправити допущену помилку до міністра культури, голови міської держадміністрації, його заступників, до начальника Управління охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища, до прес-служби міської держадміністрації...Але це той саме випадок, коли написане пером не вирубаєш і найгострішою сокирою.

З головного управління майном Київської державної адміністрації надійшов парадоксальний документ. Виявляється, щоб ННДРЦУ одержати дозвіл на оренду, треба подати одинадцять документів. І не можна не процитувати кричущої нісенітниці: «...слід зауважити, що будинки по вул.Терещенківській, 11, знаходяться у незадовільному технічному стані і підлягають реконструкції, тому дозвіл на оренду може бути наданий тільки до початку реконструкції».

То, що ж, Національний реставраційний центр виселятимуть на вулицю? Бо ж у «прийми» його ніхто ніде не візьме.

Але ж Київське інвестиційне агентство і було створено «для залучення інвестицій, в тому числі й іноземних, для будівництва об’єктів соціальної сфери та обслуговування, інженерної та виробничої інфраструктури, реконструкції та ремонту будинків та об’єктів в центральній частині міста, будинків застарілих серій, реалізації екологічних програм» (розпорядження від 01.07.96 № 1015).

Під цю благородну місію агентства і підпадає його найближчий сусіда — ННДРЦУ, з якого зазначене агентство знімає «останню сорочку». Пам’ятаю, як колись було важко потрапити на подвір’я по Терещенківській, 11 на території якого розташовані реставраційні майстерні. Треба було замовляти перепустку, беручи спеціальний дозвіл у директора чи його заступника. Подвір’я охоронялося державною службою позавідомчої охорони, чітко діяв перепустковий режим. Відтепер воно відкрите загалу, через нього вільно ходять працівники агентства, орендатори, сторонні особи, тут паркується численний автотранспорт. Але ж приміщення є відкритими музейними фондами, які повинні, з огляду на зростання злочинності, факти вандалізму, особливо охоронятися.

Висновок невтішний: зневага до реставраційної галузі з боку владних структур тотальна, безжальна.

Нагадаємо, статус Національного центру було надано за «наявність... визнаних на загальнодержавному чи всесвітньому рівні... фахівців з високим рівнем професійної кваліфікації та великим досвідом практичної роботи». Та попри це, серед реставраторів немає жодного заслуженого працівника культури чи діяча мистецтв. Уже кілька років безуспішно подаються клопотання Міністерства культури і мистецтв до відділу державних нагород адміністрації Президента про присвоєння цих звань Ользі Олексіївна Корвацькій — реставратору вищої кваліфікаційної категорії, яка працює тут 37 років, Ганні Сергіївні Яценко — заввідділом реставрації творів графіки, яка в цьому закладі працює 39 років, Мирославу Петровичу Отковичу — завідуючому філіалом центру у Львові та багатьом іншим, котрі повернули до життя сотні унікальних пам’яток з музейної скарбниці України. Однак питання залишається без позитивного рішення.

— Українських реставраторів треба берегти, — каже Світлана Стрєльнікова, — не тільки як унікальних спеціалістів, а й як представників особливого генотипу, для кого подвижництво не слова, а норма життя.